Про Яблучний Спас і не тільки
22.09.2026
Поки ніч крутила жорна неба, наближаючи його до світанку, а зорі струшувались від обертання кудись за обрій, ми з Сонцем сиділи за деревами найближчої зі сходу гори. Коли всі висівки сузір’їв зникли за небосхилом, першим виступило Сонце, а я трохи відстав, зачарований картиною, що явилася мені. Світло і темрява, барви і морок, роси, тумани і хмари розпочали несамовиту гру – вихор, який прискорювався тим дужче, чим вище підіймалося Сонце. Я передумав його наздоганяти, зачаровано дивився на потужну ходу Сонця і тієї ж миті зрозумів: я вітер і вітряк, я жорна і борошно, я старий полатаний нерухомий лантух у коморі і птах, що ширяє високо в небі. Водночас я помітив, як краплина роси схилила до долу пелюстку конюшини, і відчув її несамовиту вагу, бо в ній втулилися до купи і вітер, і вітряк, і жорна, і борошно, і усі птахи, що ширяють у небі, і все, що ці птахи бачать від краю і до краю землі. Я повірив новому дню, що народжувався, і ступив перший крок йому на зустріч.
У цій порі, на межі літа та осені, не тільки у горах, але й у місті, зранку можна замерзнути так, як не замерзаєш у холодні дощові дні листопада. У мене нігті на руках стають сині, я розтираю пальці і чимдуж прискорюю свою ходу у долину. Йдучи дорогою до Виженки, я обираю вздовж серпантину сонячні ділянки, щоб хоча б трохи зачепити тепло Сонця. Я тулюся до його променів навіть тоді, коли задля цього доводиться підходити до краю оборудки, і вершки величезних буків виявляються у мене просто під ногами. Мені стає моторошно, але я гріюся на сонці, і перестаю розуміти від чого мене трусить: від переляку чи від холоду. Я заспокоюю себе тим, що це все лише моя вигадка. Довколишній світ – це відображення енергетичного універсуму, яке будує людина. Воно є сукупністю кольорів, звуків, запахів, дотиків, смислу слів.
В силу особливостей природи такого відображення, панівним фактором побудови людиною довколишнього світу є зір. Для кажана довколишній світ – це, в першу чергу, сукупність якихось силуетів, що формуються відбитою хвилею, надісланою в простір самим кажаном. Для собак – це вже сукупність запахів, що доповнюються зображеннями та іншими факторами. До речі, мабуть тому собаки так журливо дивляться на нічне небо й виють на Місяць, бо бачать їх, але не відчувають їх запаху – основного фактору побудови їх довколишнього світу. Тепер я починаю озиратися навкруги, чи немає десь обіч дороги в кущах ознак вовків чи псів.
Щоб відволіктись, я починаю пригадувати враження минулого дня. Вуйко Дезьо пригощав мене яблуками і медом – це саме був Яблучний Спас…
… За цими спогадами я дійшов до автобуса. Людей було не багато, і мені вдалося зручно вмоститися на сидінні, яке встигло зігріти ранкове Сонце. Я пригадав, що в сумці в мене є два освячені яблука. Одне я залишив і привезу Олі, а друге – з неймовірною насолодою вкусив. По губах і підборіддю потік яблучний нектар. Я нічого не утирав і хусточку не шукав: як у дитинстві, я поринув у соковиту насолоду літнього саду. І цієї миті минуле, майбутнє і дійсне розчинились у цьому яблуці.
Спогад про дитинство навіяв мені несподівану думку-асоціацію: після відвідин вуйка Дезя я завжди почуваю себе, ніби знову йду в перший клас.
Мені така метафора сподобалася, та я запідозрив, що ще не розумію її у всій повноті прихованих змістів. А може, так і треба?
Може ця метафора – про сенс життя як радісну безтурботність дитини, яка ще не розуміє, що на неї очікує? І тут відразу ж виникає цікавий парадокс: для людини, що «постійно йде в перший клас», ніколи не настає пора «уроків», «оцінок», «контрольних робіт», «домашніх завдань» тощо. Тобто, людина не встигає «підкоритися волі людей».
Приходить вечір після спекотного серпневого дня. Навколо села ярами та байраками стелиться туман, що сповзає кручами у долину Дністра. А над селом стоїть дух смажених з часником перців. Час зупинився, і ніхто нікуди не поспішає – хіба Сонце. Але воно вчасно зайшло, щоб завершити день і нікому не заважати вечеряти в сутінках під шпалерами винограду у світлі тьмяної лампочки, яку не знати хто й коли вкрутив. Я стою на кухні біля холодильнику у себе в хаті, але це марево бачу так виразно, що навіть не хочу руйнувати цю фата-моргану, навіяну запахами з пательні.
(сторінками нової книги “Так говорив і казав Вуйко Дезьо”, що готується до друку)
