Про святителя Кирила Третього, митрополита Київського та всієї Русі-України. Ексклюзив

У кожного народу є заповітні імена, які ніколи не забуваються, навпаки чим далі розвивається історичне життя народу, тим яскравіше, світліше стає в пам’яті потомства моральний вигляд тих діячів, які, віддавши всі сили на служіння своєму народові, встигли надати йому суттєві послуги. Такі діячі стають улюбленими народними героями, складають його національну славу, їх подвиги прославляються в пізніших переказах і піснях. Це-як би зірки на історичному горизонті, що висвітлюють весь подальший історичний шлях народу. Ще вище значення тих діячів, життя яких осяяне ореолом святості, які вміли робити справу служіння своєму народові в Бозі.

Тоді вони стають ангелами-хранителями свого народу, предстателями за нього перед Богом, до них у важкі години народ звертається з молитвою про допомогу, про їх небесний захист, приписує щасливі події та випадки позбавлення від різних лих.

Одним з таких діячів для українського народу повинен стати Київський митрополит Кирило Третий, митрополит Київський († 1280). Біографію Кирила до того, як він очолив Київську митрополію, може бути відновлено лише у найзагальніших рисах. Відомо про те, що він походив з Галицько-Волинської землі (з Волині) та дуже тісно співпрацював з Даниїлом Романовичем Галицьким († 1264), наймогутнішим з усіх руських князів середини XIII ст. З самого дитинства майбутній митрополит Кирило відрізнявся величезною любов’ю до храму та молитви. Пізніше, в досить зрілому на ті часи віці, він прийняв священний сан та постриг у ченці, відмовившись від кар’єри адміністратора при дворі князя. Мудрість, любов до Бога та людей та святість особистого життя стали тими причинами, які і визначили подальше життя Кирила.

У літературі утвердилася думка, згідно з якою Кирило був «печатником», тобто канцлером у короля Даниїла. Можливо, сама посада друкаря свідчить про духовне звання Кирила (так вважав академік Д. С. Лихачов), однак, судячи з розповіді літопису, Кирило виступав переважно як воєначальник та адміністратор князя. Відомо, що канцлер Кирило супроводжував князя в його поїздці в Угорщину та Польщу, куди Данило втік від монголо-татар (1240-1241). Саме так вперше він згадується у літопису вже після повернення Даниїла на Русь-Україну.

У 1242 р. (за хронологією Галицько-Волинського літопису, 1243-м) Данило дізнається за повернення татар з Угорщини на Галицьку Русь. «Затворивъ Холмъ», тобто зміцнивши головне місто свого князівства, він їде на Волинь до свого брата Василька, взяв з собою Кирила митрополита. Очевидно, згаданий літописом Кирило був поки лише «нареченим» (тобто названим) митрополитом, тобто він ще не займав митрополичу кафедру або, може бути, тільки претендував на неї, але в усякому разі ще не є висвяченим у святительський сан.

Труднощі з поставленням Кирила на митрополію неминуче повинні були виникнути у зв’язку з низкою обставин: по-перше, з тривалою боротьбою за Київ (а значить, і за контроль над митрополичою кафедрою) різних руських князів — крім самого Даниїла, на Київ в цей час претендували князь Михайло Всеволодович Чернігівський (майбутній мученик та святий) та великий князь Володимиро-Суздальський Ярослав Всеволодович; а, по-друге, з тим, що з 1240 по 1244 р. пустував патріарший престол у Нікеї (куди були змушені переселитися константинопольські патріархи після завоювання Константинополя латинянами в 1204 р.). Крім того, ми нічого не знаємо за долю київського митрополита Йосипа, попередника Кирила, який згадується в джерелах лише одного разу під 1236 р. Можливо, він утік з Русі та пережив взяття Києва Батиєм у 1240 р., а, отже, формально залишався київським митрополитом.

Лише після смерті «в Татарех» Михайла Всеволодовича та Ярослава Всеволодовича (вересень 1246) та повернення з Орди з «честю» самого Даниїла (весна того ж 1246), якому Батий «доручив» західні руські (українські) землі, стало можливим формальне висвячення Кирила на Київського митрополита.

Утому ж 1246 р., як повідомляє літопис, Данило та Василько Романовичі посилають Кирила «на поставление митрополье Рускої» у Никею. По дорозі, ще в Угорщині, Кирило зустрічається з королем Белою IV та домовляється про укладення династичного союзу між Угорщиною та Галицько-Волинською Руссю шляхом одруження сина князя Данила Галицького Лева на дочці угорського короля, принцесі Констанції. У тому ж році в м. Ізволіні (в Угорщині) у присутності самого Даниїла та Кирила відбулося весілля, після чого Кирило продовжив свій шлях.Про висвячення Кирила в митрополити літопис не повідомляє. Ймовірно, це сталося вже в 1247 р. у Нікеї, а хіротонісав Кирила сам патріарх Арсеній Авторіан.

Служіння Господу стало метою його життя. Чесний, безкомпромісний, до того ж володів неабиякими здібностями, Кирило ревно виконував свої обов’язки, що сприяло його швидкому просуванню на ниві служіння Спасителеві. Найголовніше в християнстві, за ясним вченням Слова Божого,це-вогонь Божественної ревнощі, ревнощі про Бога та про Його славу — тої святої ревнощі, яка одна тільки і здатна надихати людину на праці і подвиги Богоугодження та без якої немає і справжнього життя духовного — немає і не може бути істинного християнства. Без цієї святої ревнощів християни-тільки по імені «християни»: вони тільки «ім’я носять, ніби живі», а в дійсності «вони мертві», як це було сказано св.Іоанну (Апок. 3:1).

Святитель ревно боровся за чистоту православ’я і доклав багато старань для духовного просвітництва своєї пастви. Такий справді був владика Кирило з ревнощами, з рішучою непримиренністю до зла. Святитель, як людина високого українського патріотизму, своїм моральним авторитетом, милосердям та молитвами сприяв реформам короля Данила, необхідність та мету яких він добре розумів.

Так, у 1250/51 р. митрополит сприяв ще одному династичному шлюбу, який зміцнив позиції Данила Романовича: його дочка Єфросинія була видана заміж за великого князя Володимиро-Суздальського Андрія Ярославича (сина Ярослава Всеволодовича). Восени 1250 р. Кирило супроводжував Данилівну в її поїздці у Володимир-на-Клязьмі. За свідченням Никонівського літопису, митрополит пішов з Києва до Чернігова, відвідав і Рязань, а потім і прийшов до Суздальського князівства, де його зустріли князі, бояри і народ з великими почестями. А взимку 1250/51 р. разом з ростовським єпископом Кирилом митрополит Кирило вінчав Андрія Ярославича та Єфросинію Данилівну Галицьку у володимирському Успенському соборі.

Тоді ж владико Кирило встановлює тісні відносини з князями Північно-Східної Русі, і перш за все з найбільш сильним з них — Олександром Ярославичем Невським, який обрав політику повного підпорядкування Орді. Про повсякчасне шанування Олександром митрополита, «аки самого Христа», повідомляє житіє цього князя. Дуже часто, особливо в російській (пост-ординській) історіографії прийнято протиставляти короля Данила Галицького та князя Олександра Невського. Це часто використовується для обґрунтування тих чи інших ідеологічних (а часом і шовіністичних) міфологем. Зазвичай Олександра Невського трактують як свого роду предтечу євразійців, ворога всього європейського, того, хто нібито відстоював ті самі «духовні скріпи». Але це ні. Князь Олександр теж мріяв за королівську корону, листувався з Папою Римським, більш того, на Ферраро-Флорентійському соборі на прохання руської делегації був включений в католицькі святці. Але чому його ім’я було виключено з календаря ПЦУ на 2021 рік?

Але повернімося до нашого героя, митрополита Кирила. Ми хочемо вислати інше судження: швидше за все, митрополит Кирилл був сполучною ланкою між обома монархами та координував їх методи боротьби з Ордою. Відзначимо, що святитель пережив обох государів. Але хто з них краще пішов за його заповітом? Думаю, що все ж король Данило, який продовжив європоцентристську лінію, яка характеризувала зовнішню та внутрішню політику Київської Русі.

Починаючи з 1250 років діяльність митрополита Кирила висвітлюється літописами Північно-Східної Русі та Новгорода. Судячи з їхніх свідчень (безсумнівно, уривчастих та неповних), митрополит часто роз’їжджає по різних містах та землях своєї єпархії, але найбільше перебуває у Володимирі-на-Клязьмі (тим більше що Володимирська єпископська кафедра пустувала з 1238 по 1274 р.).

Навесні 1251 року митрополит Кирило разом з єпископом Кирилом Ростовським відправляється у Новгород до князя Олександра Ярославича. 25 травня, за «благання» новгородців (вираз Суздальського літописця), митрополит та єпископ поставляють на Новгородську кафедру архієпископа Далмата. У тому ж році в Новгороді важко захворює князь Олександр Ярославич Невський. За словами літописця, хвороба відступає завдяки молитвам «батька його Ярослава та отця, блаженного митрополита Кирила».

1261 роком датується найважливіше церковно-політичне діяння митрополита Кирила, безсумнівно, узгоджене як з великим князем Олександром Ярославичем, так і з правителями Орди, — заснування нової єпархії з центром у столиці Орди Сараї. Першим сарайським єпископом став владика Митрофан, висвячений Кирилом. Сарайські єпископи стають природними посередниками у відносинах між ординськими ханами, руськими князями та константинопольськими патріархами (у тому 1261 р. візантійські імператори повернули собі Константинополь), а також провідниками руської політики та захисниками руських інтересів в Орді.

14 листопада 1263 в Городці на Волзі, на зворотному шляху з Орди, помер великий князь Володимирський Олександр Ярославич Невський. 23 листопада митрополит Кирило разом з не названими по іменах єпископами, а також ігуменами та з усіма священиками ченцями і всім населенням м. Суздаля поховав тіло князя у Володимирському Різдвяному монастирі.

Мабуть, близько цього часу (між 1264 та 1271 рр.) була утворена ще одна єпископія у Північно-Східній Русі — Тверська, на яку митрополит Кирило ставить єпископа Симеона, вимушеного покинути Полоцьк.

У 1270 р. митрополиту Кирилу доводиться втручатися в конфлікт між новгородцями та великим князем Ярославом Ярославичем, який займав також новгородський стіл. Тоді справа ледь не дійшла до кровопролиття: новгородці разом з псковичами, ладожанами та жителями інших міст Новгородської землі не хотіли прийняти князя Ярослава.

Саме тоді Кирило направив в Новгород послання, текст якого передає літопис: «Мне поручил Бог архиепископию в Руськой земли, вам слушати Бога и мене, кръви не проливайте, а Ярослав всей злобы лишается, а за то яз поручаюся». Це набуло дію; новгородці та князь уклали мирну угоду.

Даний епізод свідчить про те, що митрополит Кирило користувався авторитетом у всього населення Русі того часу, а також що він виступив як миротворець, він зміг умовити і князя ( пояснив йому необхідність поступок та прийняв його покаяння) та новгородців, переконав їх у необхідності слухатися князя. Тобто його мудре пастирське рішення принесло користь змученої Русі.

У 1273 р. митрополит Кирило скликає у Києві церковний собор за участю чотирьох єпископів: Далмата Новгородського, Ігнатія Ростовського, Феогноста Переяславського і Сарайського та Симеона Тверського, для висвячення в єпископи Володимиро-Суздальські архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона. Результатом роботи собору стала також соборна ухвала («Правило» Кирила, митрополита Руського та собору єпископів), що пізніше увійшло до складу руської редакції «Кормчої книги». Як відзначають дослідники, «Правило» зіграло важливу роль у підвищенні авторитету Руської Церкви в умовах загального падіння моралі (в тому числі і духовенства), пов’язаного з ординським завоюванням.

Після монголо-татарської навали різко впав стан загальної моральності. Своєю метою владика Кирило постановив виправити становище, він вважав, що починати треба з духовенства. Але і цей стан теж не відрізнявся високими моральними якостями.

По-перше, рішуче засуджувалися «уроки» (тобто хабарі),які стягуються єпископами за поставлення в священики, диякони і т. д. «Правилом» наказувалося перевіряти претендентів на духовний сан з точки зору їх морального стану. А в разі їх відповідності тим високим вимогам, які пред’являлися до священнослужителів (якщо за кандидата в священство поручаються 7 священиків, які служать, а також важливі були і свідчення мирян), здійснювати рукоположення. Крім того, встановлювалися єдині правила здійснення таїнства хрещення; засуджувалися язичницькі ігрища, особливо зі смертельним результатом. Особливого розбору зазнали порушення, прийняті в Новгородській землі: змішання функцій священиків та дияконів під час служби, пияцтво священиків, збереження язичницьких звичаїв і т. д.

Руська паства любила свого митрополита за його подвижницьке життя, за його турботу про знедолених та за його проповіді. До наших днів дійшли небагато творінь святителя. Найбільшою популярністю користуються його проповіді, спрямовані проти пошкодження моралі та заклики до покаяння під час монголо-татарської навали.

Загальну повагу здобула діяльність владики Кирила по влаштуванню благочиння у всіх церковних справах. Оточений любов’ю і пошаною, мудрий архіпастир відійшов до Господа у похилому віці. Він помер 7 грудня 1280 р. (по Новгородській Першої літописі, в 1281 р., 6 грудня) в Переяславі-Залеському, куди приїхали — можливо, для прощання з ним — великий князь Дмитро Олександрович (син Невського) та єпископи Климент Новгородський, Ігнатій Ростовський і Федір Володимирський.

Після його чесні мощі були санним шляхом привезені до Києва. Митрополит Кирило був похований у київському Софійському соборі

Літературна діяльність митрополита Кирила II не менш значуща, ніж його пастирське і державне служіння. Крім серії проповідей та «Ухвали» собору 1273 р. (втім, складеного хоча і від імені Кирила, але не обов’язково їм самим), йому належать «Повчання собору духовенства» (або «Повчання до попом Кирилове»), можливо, представляє собою його промову на тому ж соборі. Митрополит Кирило був автором т. зв. «Літописця Данила Галицького», однієї зі складових частин «Галицько-Волинського літопису».

Завершуючи наш дуже короткий нарис про митрополита Кирила, задамося питанням. Що він зробив такого, що залишило свій слід в історії і в серцях мільйонів українців? Відповідь дуже проста: вся справа в тому, що його слова не розходилися зі справою. Більш того, він проповідував не лише словом, а ділом. Він жив без красивих гасел та запевнень. Він жив так, як повинен жити християнин. Сьогодні ж, на жаль, ми дуже часто зустрічаємо абсолютно протилежне явище — люди багато говорять, але практично нічого не роблять. Навіть навпаки — той, хто більше всіх говорить, як виявляється, менше всіх робить. Може, саме тому пам’ять митрополита Кирила сьогодні актуальна як ніколи. Адже багатьом, якщо не всім, треба навчитися жити так, щоб наші слова не розходилися зі справами.

У грудні, так уже розпорядився промисел Божий, наш народ святкує пам’ять багатьох улюблених нами святих. 5 грудня пам’ять мого предка, князя-мученика Михайла Тверського, того самого, що пожертвував собою, щоб відвести загрозу ординську від Руси-України, чи здатні сучасні правителі повторити його подвиг, коли нам знову загрожує нова Орда-Путінстан?….Щось я сильно сумніваюся. 6 грудня пам’ять Олександра Невського, за якого вже йшла мова в нашому нарисі. 13 числа, це особлива милість Господня, пам’ять апостола України Первозванного Андрія.

19 числа святкується всіма нами улюблений святитель Миколай Мирлікійський, а 17 числа — святої Варвари, чиї мощі знаходяться в Києві, у Володимирському соборі. Як відомо, вона позбавляє (що я підтверджую своїм пастирським досвідом) від смерті без покаяння. 30 числа ми вшановуємо пам’ять дивного за своєю долею та чудесного за молитовним заступництвом пророка Даниїла, чию книгу можна нескінченну кількість разів перечитувати та завжди відкривати для себе щось нове.

Ось такий чудовий храм у часі під кінець календарного року для нас створив Господь. І тому можемо сподіватися, що і святитель Кирило Третій буде офіційно зарахований до лику святих, а 20 грудня ми будемо радісно шанувати його пам’ять. Адже його мощі, як і мощі святої Варвари, стануть улюбленим місцем паломництва благочестивих українців.

Ієромонах Феофан (Полоцький), доктор теології