Про роль Православ’я для української культури. Ексклюзив

В кінці X століття в Європі йшла запекла боротьба, боротьба незвична, бо її здобиччю повинні були стати не золото і коштовності, не нові землі і річки, а людські душі, душі слов’ян та інших народів, які не відійшли ще від язичництва. У число цих народів входила і Русь-Україна. Введення християнства на Русі пов’язане з ім’ям князя Володимира. Хоча першим він, безумовно, не був. Йому передували його бабуся, велика і свята княгиня Ольга, а також її далекий родич, князь-мученик Аскольд-Миколай. Спираючись на їх приклади, в 986 р, за словами стародавнього літописця, великий князь Володимир всерйоз задумався про нову віру. Ось і сьогодні є привід поговорити про добрі плоди Православ’я для слов’янства. Про ті плоди, що вельми далекі від пост-фольклорних приказок на тему того, що ми прийняли Христа завдяки пристрасті князя та наших предків до вина. Але не тільки у вині справа, і про це наші сьогоднішні роздуми.

Для початку я нагадаю доброзичливим читачам, що Церква — це поєднання Божественного та людського. Це присутність Бога та людини в одному місці, завдяки Боговтілення, завдяки тому, що Бог став людиною в особі Ісуса Христа. Церква є продовженням перебування Ісуса Христа на землі. Це боголюдське співіснування, боголюдське співробітництво становить всю природу церкви. Вона втілюється за допомогою громади, так як саме в громаді конкретна людина вступає в спілкування з Богом і з іншими членами громади. Це подвійне спілкування людини з Богом і один з одним. Все інше, що є в Церкві, має служити і сприяти цьому спілкуванню, цим відносинам, зв’язкам між Богом і людиною і між людьми всередині громади. І слід відрізняти Церкву як містичне Тіло Христове (де здійснюються таїнства, що ведуть нас до вічного спасіння, точніше сказати до вічної інтеграції з Христом) від соціальних інститутів. А останні — це зліпок з нашого суспільства і в них є ті виразки, яким страждає і соціум. Боротьба з ними йде довго, більш-менш успішно. Детально про це розповім нижче. Але є сила, що завжди з нами-це сила Христа, яку ми отримуємо через таїнства і віру в нашого Спасителя.

Грунтуючись на історичні фактах та подіях, крім тієї ролі, яку зіграло православ’я для становлення і розвитку України, воно саме історично розвивалося, набуваючи нових функцій і зазнаючи змін, викликаних історичною необхідністю.

У язичницький час на Русі-Україні була лише одна суспільна відмінність: люди ділилися на вільних і невільних, або рабів. Це існувало з незапам’ятних часів. Головним джерелом рабів був полон. Вільні називалися терміном княжі мужі, раби носили назву челядь (в однині — холоп). Становище рабів було дуже важке, вони розглядалися, як робоча худоба, не могли мати власного майна. Холоп міг знайти собі захист тільки у свого пана, коли пан його проганяв або відпускав, раб ставав ізгоєм і позбавлявся заступництва і притулку.

У язичницькому суспільстві княжа влада не мала тієї сили і значення, яке має державна влада тепер. Суспільство ділилося на самостійні союзи, які лише своїми силами охороняли і захищали своїх членів. Чоловік, що вийшов зі свого союзу, виявлявся безправним і беззахисним ізгоєм. Сім’я мала грубий язичницький характер. Рабство було дуже поширене. Груба сила панувала в суспільстві, і людська особистість сама по собі в ньому не мала ніякого значення.

Християнська церква не могла примиритися з таким порядком. Разом з християнським вченням про любов і милість Церква принесла на Русь і початки культури. Навчаючи язичників вірі, вона прагнула поліпшити їх життєві порядки. Через свою ієрархію і прикладом ревнителів нової віри Церква діяла на звичаї і установи Русі. Проповіддю і церковною практикою вона показувала, як треба жити і діяти в справах особистих і громадських.

На перших порах Володимир відмовився від застосування кримінальних покарань. Він влаштовував регулярні трапези, куди міг прийти всякий голодний, роздавав їжу незаможним, але період правління Володимира не можна вважати «золотим століттям». Перед князем і країною стояло безліч проблем.
Історичне значення хрещення Русі-України у 988 році полягає у залученні слов’янського (а потім і фінського) світу до цінностей християнства, створення умов для співпраці Русі з іншими християнськими державами. Православна церква стала силою, що об’єднує різні землі Русі-Україні, культурну і політичну спільність.

Відомий історик (з українським корінням) Лев Гумільов сказав: «військово-політичні наслідки вибору віри були дуже великі. Зроблений вибір не тільки дав Володимиру сильного союзника — Візантію, а й примирив його з населенням власної столиці. Деякий опір хрещенню чинили на перших порах, вважаючи за краще язичництво, Новгород і Чернігів, але язичники Новгорода були зломлені військовою силою, а через деякий час Чернігів разом зі Смоленськом також прийняли християнство. Тепер перед київським князем залишалися лише зовнішньополітичні проблеми. Прийняття християнських норм моралі не було психологічним насильством для новонавернених, які звикли до елементарного протиставлення добра і зла».

Зв’язок церкви і держави не раз ставав істотним фактором суспільного розвитку іноді благотворним, іноді небезпечним. За допомогою місіонерської діяльності фіно-угорські та тюрські племена втягувалися в орбіту християнської цивілізації. Україна розвивалася не як національна держава і була не стільки слов’янською, скільки православною. Прилучення до 1000-річної християнської традиції ставило перед руським суспільством нові культурні, духовні завдання і вказувала шлях їх вирішення. Мається на увазі освоєння спадщини греко-римської цивілізації, розвиток самобутньої літератури, мистецтва, освоєння кам’яного зодчества, іконопису, фрескового розпису, життєвої літератури, літописання, школи і листування, книги.

Тому і потрібна була для всіх спільна віра. Православна віра не тільки утворила, а й виховувала давньоруське суспільство. Пом’якшуючи звичаї, Церква наполегливо боролася проти багатоженства та інших язичницьких пережитків, активно виступала вона і проти рабства. Воно спричинило за собою зрушення в розвитку культури. Поширюється писемність, літописання, з’являються перші рукописні книги, зароджується зодчество, іконопис. Великі церковні храми ставали центрами духовного життя, символами могутності стародавньої України, яка була включена в європейський християнський світ. Тоді ж Україна встановила політичні, торговельні, культурні зв’язки з країнами християнського світу, але найголовніше, об’єднувалося суспільство, формувався єдиний народ на основі спільних духовних і моральних засад.

Найбільш відомі літературні пам’ятки, написані православними книжниками «Повість временних літ» літописця Нестора, ченця Києво-Печерського монастиря «Слово про закон і благодать» першого руського митрополита Іларіона «Читання про Бориса і Гліба» преподобного Нестора «Слово про віру християнську і про Латинську, передбачуваного авторства Феодосія Печерського”, «Моління» Данила Заточника містять історичні факти і події про роль православ’я становленні і розвитку України.

Церква впливала на поліпшення сімейних відносин та взагалі моральності в слов’янському суспільстві. На підставі церковного закону, прийнятого і підтвердженого першими руськими князями в їх церковних статутах, всі проступки і злочини проти віри і моральності підлягали суду не князівському, а церковному. Застосовуючи у своїх судах закони, більш розвинені, ніж грубі юридичні звичаї язичницького суспільства, духовенство виховувало кращі звичаї в Україні, насаджувало кращі порядки. Особливо повставало духовенство проти грубих форм рабства. У повчаннях і проповідях, в бесідах і розмовах представники духовенства діяльно вчили панів бути милосердними з рабами і пам’ятати, що раб — така ж людина і християнин. У повчаннях заборонялося не тільки вбивати, а й катувати раба. Поступово змінювався і пом’якшувався погляд на раба, погане поводження з рабами стало вважатися гріховною справою. Воно ще не каралося законом, але вже засуджувалося церквою і ставало негожим.

У цьому безсумнівний позитивний внесок Церкви. Дуже поширеним був вплив церкви і на громадянський побут пост-язичницького суспільства. Воно охоплювало всі сторони суспільного устрою і підпорядковувало собі однаково як політичну діяльність князів, так і приватне життя всякої сім’ї. У той час, як княжа влада була ще слабка і київські князі, коли їх ставало багато, самі прагнули до поділу держави, — церква була єдина і влада митрополита простягалася однаково на всю Руську землю. Справжнє єдиновладдя в старій Україні з’явилося насамперед у церкві, і це повідомляло церковному впливу внутрішню єдність і силу.

Політична структура та економічні відносини Київської Русі зазнавали змін. На першому етапі свого існування вона була відносно централізованою державою. На чолі її стояв київський князь, якому підпорядковувалися князі підвладних земель. За життя князя-батька сини його сиділи намісниками в головних містах і платили данину. На Русі визнавався родовий сюзеренітет. Влада над територією належала правлячому роду Рюриковичів, тобто носієм верховної влади в Руській землі був весь княжий рід, окремі князі вважалися тільки тимчасовими власниками князівств, що діставалися їм по черзі старшинства. Але це не означало колективного керівництва, має бути людина, яка була старшою — київський князь, тобто була система принципату — старійшинства. Ним ставав старший в роду. Спадкування йшло по прямій низхідній чоловічій лінії.

Це старшинство давало йому, крім володіння кращою волостю, відомі права над молодшими родичами. Він носив титул великого, тобто старшого князя, названого батька своєї братії. Він судив молодших родичів, які ходили в його послуху, розбирав між ними сварки, дбав про осиротілих сім’ях, був вищим піклувальником Руської землі. Великий князь був законодавцем, військовим ватажком, верховним суддею і збирачем податків.

Давньоруське мистецтво — живопис, скульптура, музика — з прийняттям християнства також пережило відчутні зміни. Язичницька Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто язичницькому, народному вираженні. Стародавні різьбярі по дереву, каменерізи створювали дерев’яні та кам’яні скульптури язичницьких богів, духів. Живописці розмальовували стіни язичницьких капищ, робили ескізи магічних масок, які потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев’яних інструментах, розважали племінних вождів, розважали простий народ.

Християнська церква внесла в ці види мистецтва зовсім інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищій мети — оспівувати істинного Христа-Бога, подвиги його апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в язичницькому мистецтві «плоть» «тріумфувала над» духом і стверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало «перемогу» духу над плоттю, стверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства.

У візантійському мистецтві, що вважався в ті часи найдосконалішим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалося все, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість в живопису (іконопис, мозаїка, фреска), височина, або божественність грецьких церковних молитов і співів, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, — все це було властиво візантійському мистецтву.

Отже, в початковий період нашої історії звернення до досвіду імперії мало позитивне значення, як ми вже відзначили, сприяючи через Церкву поліпшенню звичаїв, формуванню як естетичних ідеалів, так і конкретних напрямків у мистецтві. Пізніше включеність України до складу різних імперії стало приносити негативні наслідки. У тому числі і надмірний тиск імперських і пов’язаних з ними церковних центрів на конкретні етноси. А це не сприяло розвитку народної культури, духовності та політичної самосвідомості. У цьому контексті згадаємо про різні рухи за автокефалію, які виникли ще в XIX столітті, і які були антиімперськими (в тому числі анти-пост-візантійськими, або анти — австрійськими, антиросійськими), спрямованими на відділення національних церков від імперій. І в цьому сенсі Україна не є унікальною. Вона є лише пізнім прикладом більш загальної автокефальної тенденції, яка з’явилася в XIX столітті. Насамперед на Балканах. Першим прикладом даного тренда була грецька автокефалія, яка з’явилася на початку XIX століття, в 1833 році. Потім було ще кілька вдалих випадків. Зокрема, Румунська Церква, Сербська та Болгарська церкви відновили свою автокефалію.

Приблизно в той же час почався процес побудови модерної української нації — одночасно з побудовами інших націй, зокрема, православних. Український випадок спочатку був не надто успішний. Але мета була та ж: як болгари і серби намагалися відокремитися від Османської або Австро-Угорської імперій, так і Україна — під час розпаду Російської імперії — намагалася звільнитися від імперії. Спільний знаменник цих всіх автокефалій в тому, що це був централізований рух, пов’язаний з процесами емансипації від імперії.

Просто в останні роки він прискорився. Але цьому процесу дійсно виповнилося 100 років. Було кілька етапів побудови незалежності (Української церкви). Перший етап був за часів Української Народної Республіки, другий — під час Другої світової війни і третій етап після здобуття незалежності вже в наш час. Автокефальною митрополією є, наприклад, Польська Православна Церква, яка здобула незалежність на початку ХХ століття, отримавши Томос від Вселенського Патріархату в 1924 році, і яка очолюється митрополією. За цією ж моделлю зараз отримує свою незалежність і українська церква.

Але Українська церква могла отримати свою незалежність і в статусі патріархату. Поки ми проходимо проміжний період незалежності в якості митрополії. Але чи можливий Патріархат у майбутньому? Це передбачається і задекларовано в заявах Вселенського Патріархату. Це питання часу.

На завершення хотілося б сказати, що історично склалося, що саме Церква підтримувала народ в його боротьбі за свободу, це проявилося у столітній боротьбі українців за автокефалію, будемо сподіватися, що надалі зростання і поширення ПЦУ по всій території України принесе різні блага нашому народу, буде, як і в давнину сприяти і поліпшенню звичаїв, і розвитку культури.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов)

Доктор богословських наук