Про правдиву монархію, сучасні на неї пародії та про українолюбиву імператрицю Єлизавету Петрівну

12.04.2020 0 By NS.Writer

У наш скорботний вік постмодернізму настала пора, коли ми змішуємо різнородні поняття. Так, за останні років так 5 з’явилося вкрай нездорова тенденція іменувати так званого верховного правителя всієї Орди, простіше кажучи Путіна, царем. Одна справа, якщо так відбувається в Росії, де почалася почалося обожнювання цієї страшної богомерзенної та огидної мавпи. Інша справа Україна, і ми перейняли від них цю вкрай нездорову тенденцію. Часом і ми, українці, теж іменуємо Путіна царем. І в нашому суспільстві ростуть антимонархічні настрої. Ну почну трошки здалеку: чи заперечуємо ми монархію як таку? Чи маємо ми щось проти старої доброї баби Лізи з Лондона, або щось проти доброї тітоньки Марго з Копенгагена, і зовсім вже проти страшно красивої та мудрої тітки Соні з Мадрида? Звичайно, ні. Монархи європейських країн нам або індиферентні, або вони настільки далеко, що ми часом них і зовсім не думаємо.

Інша справа ставлення до Романових; стало модним зображати їх виключно в чорному кольорі, виключно як поневолювачів і гнобителів українського народу. І дуже дивно, що дана тенденція відбувається під час декомунізації, що реально відбулася в Україні. Історія в будь-якій монархічній династії — це історія не тільки великих звершень, історія жертовної любові до народу. Це так само історія помилок, а також того, як ці помилки були виправлені і тому, якщо ми огульно заперечуємо історію Романових, ми викидаємо разом з водою і дитину.

А огульне заперечення монархії — це, прошу панство, комуністичний стиль мислення, осоружна російщина, але не здоровий український розум. Відтак, уперед до світла, виходимо з мороку сталінизму-путінизму.

Треба бути тверезим, розумними та мудрими людьми. Монархія — це не просто блиск двору, атрибути, красиві титули та церемонії, це перш за все служіння Богу і народу. Монархія — це те, що рятує націю від потрясінь. Звичайно серед монархів були і великі люди такі як святий Аскольд, княгиня Ольга, Володимир Красне Сонечко, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Костянтин Острозький, звичайно ж мною гаряче улюблений король Данило Галицький, якому Україна за великим рахунком зобов’язана своїм європейським вектором розвитку. Згадаймо і Ольгердаса, який переміг татар на Синіх Водах та звільнив Україну від ярма та комплексу раба, того, хто сприяв становленню наших пращурів як вільних людей, згадаємо його сина Володимира, який після ярма відбудував Київ. Згадаймо і польського короля Владислава Четвертого, того, хто високо цінував козаків і відновити дозволив православну ієрархію. І все і все це були монархи саме України. І от якщо ми заперечуємо інститут монархії, то що, викинемо з історії України і ці славні імена?

Може бути нам варто викинути з нашої історії також і гетьманів? Наприклад, Сагайдачного, який, до речі кажучи, мало не спалив ту саму кляту Москву? Ні, ні, і ні.

Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882-1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується весь народ, а головним чинником державного будівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав історик, змістовно і цілковито відрізняється від московської, що спиралася на насильство і необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. До речі, пана Липинського ще вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі представники політичної думки.

Ми зневажаємо і заперечуємо виключно лже-царя, тобто не поротого ( точніше не повішеного на свинячих кишках та ще й не кастрованого) холопа Путіна, який лише паразитує на монархічної ідеї. Тепер ще раз скажу: Путін – це, як відомо, антихрист, він ніякий не цар, він тільки лише використовує монархічну атрибутику на зле Україні.

І ми повинні чітко усвідомити, що зловживання не скасовує вживання. А серед монархів Росії були і такі, які любили Україну. Ніхто не закликає нас забути злочини, проти нашого народу Петром та Катериною, але чому ми повинні забути при цьому Олексія Михайловича та його онуку Єлизавету Петрівну, які любили Україну і хотіли їй лише добра? Чому на заперечення злих володарів Росії ми повинні забути про те, що там бували добрі люди. Так от сьогодні ми згадуємо про государиню Єлизавету Петрівну, ми будемо говорити про те як вона любила Україну і чому ми вважаємо, що вона з часом може бути проголошена небесною покровителькою нашого народу.

Парадный портрет Елизаветы Петровны. Источник: https://ru.wikipedia.org

Життєпис цариці Єлизавети

А тому зійдемо до сонця правди Ісуса Христа та Його страстотерпиці Єлизавети Петрівни, про яку наша сьогоднішня розповідь. Ми вважаємо,що вона справжня страстотерпиця. І пояснимо чому. Згідно слововживання, мучениками в Православної Церкви називають тих святих, які безбоязно і стійко висповідали і засвідчили християнську віру стражданнями та смертю. Слово «страстотерпці» прийнято застосовувати до тих, хто виявив покірність волі Бога та повне беззлобіе щодо вбивць, які не вимагали від них прямого зречення від віри в Христа.

Коротко нагадаємо основні моменти з життя та діяльності імператриці Єлизавети Петрівни, що пояснюють її добре і співчутливе ставлення до України. Мати государині — Катерина I (за однією з найбільш вірогідних версій, українка з роду Скаврощенко), яка звільнила з в’язниць прибічників гетьмана Мазепи та прищепила своїй дочці любов до України.

Про благочестя імператриці багато розповідають і церковні перекази. Єлизавета Петрівна була жінкою христолюбивою і богобоязливою. У дитинстві майбутня цариця жила в підмосковних селах Преображенському та Ізмайловському. В юності Єлизавета часто приїжджала в Олександрівську слободу, де в жіночому монастирі жила її тітка-черниця. Царівна любила ходити на паломництво по монастирях, особливо в Троїце-Сергієву лавру і суворо дотримувалася всі пости, запропоновані Церквою.

При Анні Іоанівні Єлизавета була відтіснена від двору і вела напів-самітницьке життя. Палацова знать нехтувала царівною, знаючи, що її не любила Анна. Будучи за своїм характером веселою, доброю і товариською, Єлизавета з радістю приймала будь-яких гостей. Двері її будинку були завжди відкриті для Божих людей — мандрівників, юродивих, ченців. Вона часто роздавала гвардійським солдатам маленькі подарунки, була присутня на їх святах та брала участь у хрещенні дітей. Водночас жага влади була абсолютно не в характері Єлизавети.

Єлизавета зійшла на російський престол в ніч з 24 на 25 листопада 1741 року. Вона знала про те, що, вмираючи, Петро І тримав у руках давню родову ікону Романових — образ Знамення Божої Матері — і благословив нею саме її, свою дочку. З тих пір царівна особливо шанувала цю ікону. А напередодні перевороту Єлизавета довго і ревно молилася перед іконою Божої Матері і ніби тоді ж дала обітницю скасувати на Русі смертну кару, «якщо небезпечна спроба увінчається успіхом». До її прихильників долітали лише обривки фраз: «обіцяю нікого не стратити смертю … обітницю даю тобі, Владико Христе, молитися, якщо сподобиш здійснитися затіяному».

Після цієї молитви Єлизавета взяла хрест і вийшла до очікуючих її офіцерів. «Клянуся в тому, що помру за вас, — сказала царівна, піднявши хрест. — Цілуйте і мені хрест на цьому, але не проливайте марно крові! Коли Бог явить свою милість нам і всієї Росії, то не забуду вірності вашої, а тепер ідіть, зберіть роту у всій готовності і тихої, а я сама зараз приїду за вами».

Після її воцаріння з багатьох церковних кафедр звучали слова радості і вітання нової самодержиці: «Преславна переможниця! Позбавила ти нас від ворогів внутрішніх і потаємних, які під виглядом вірності розоряли і безчестили її». Як би воно не було, але імператриця Єлизавета Петрівна (Лісавет) протягом усього свого двадцятирічного правління виявляла ширу огиду до смертної кари і зробила дуже рішучі кроки до призупинення застосування її в Росії, свого часу змусивши говорити про себе всю Європу.

Це був час, насправді сприятливий для прогресу Православної Церкви. При Єлизаветі проходив завершальний етап роботи з виправлення слов’янської Біблії за грецьким і латинським текстом. Імператриця вимагала прискорити процес, у 1747 р. виправлення було доручено українським ієромонахам Варлааму (Ляшевському) та Гедеону (Сломінському). В кінці 1751 р. Єлизаветинська Біблія вийшла в світ, а перший екземпляр був піднесений Імператриці в день її народження. Ієромонах Гедеон виправив допущені помилки, і 1756 року вийшло 2-е видання Книги Книг.

Єлизавета Петрівна хотіла постригтися в черниці і вибрала для монастиря одне з найкрасивіших місць на березі Неви, там, де стояв палац, в якому вона провела юність. Так виник знаменитий Смольний монастир.

Єлизавета була не тільки імператрицею-богопомазанницею, але в її особі вперше після петровських реформ Російська Церква знайшла високу покровительку. Єлизавета Петрівна була першою імператрицею, яка своєю церковною поведінкою і своїми встановленнями відродила колишнє значення церкви в імперії двох народів.

Портрет Алексея Разумовского. Источник: https://ru.wikipedia.org

Цариця Єлизавета Петрівна та Україна. Добра монархиня

Святими стають не за політичну діяльність і не за успіхи в державному будівництві. Святими стають за любов до Бога. А ось цього у них не відняти, незважаючи ні на які можливі їх помилки, про які нам твердять. Не ми їм судді. Самовіддана любов до Бога робить людей святими.

Розглянемо українські шляхи та разом із ними шлях до святості цариці Єлизавети. У 1741 році вона вступила на російський престол. Нова імператриця відрізнялася побожністю та людинолюбством. Значне послаблення в централізаторській політиці російського уряду щодо України відбулося одразу. Імовірно, під впливом свого фаворита, українського козака, співака придворної співацької капели Олекси Розумовського, з яким 1742 Єлизавета таємно взяла шлюб, мудра цариця проявляла інтерес до України, певну прихильність до козацької старшини, духовенства і навіть посполитих.

«Люби мене, Боже, в царстві небесному твоєму, як я люблю народ цей благонравний і незлобивий», — такі слова промовила Єлизавета Петрівна, перебуваючи в 1744 році в Києві, де зустрічали її з великою пошаною козацької старшиною та простим населенням міста. Мабуть, найбільш точно можна передати це враження словами Премудрого Соломона: «Обличчя царя — у світлі життя, і ті, хто в його прихильності, — наче хмара пізнього дощу.(Прит. 16:10).

Очевидно, вже цей монолог Імператриці свідчить про її лояльне, а часто і доброзичливе ставлення до українського народу, і до киян, зокрема. У 1744 році Єлизавета Петрівна та її таємний чоловік, українець Григорій Розумовський, здійснили спільну поїздку в Україну. Перебуваючи в селі Козельці на Чернігівщині, де проживала мати Олексія, Єлизавета Петрівна познайомилася з усією великою ріднею старого Розума. У Козельці їй дуже сподобалося. Саме тоді Імператриця Єлизавета запропонувала побудувати тут храм, обіцявши субсидувати це будівництво не яке-небудь, а особливе «під мармур», — для чого був посланий замовлення в Італію, в майстерню сам Бартоломео Растреллі.

Потім імператриця поїхала до Києва, де по дорозі її щиро і з великою повагою зустрічали українці. Ознайомившись з Києвом, вона проголосила знамениті слова, наведені нами вище.

«Після відвідин Києва імператрицею незабаром в місті виник царський Маріїнський палац, був розбитий державний парк, з’явилася аристократична Георгіївська церква. До весни 1753 року був підготовлений до внутрішніх розписів величний Андріївський храм, закладений імператрицею в 1744 році і побудований за проектом (1747 рік) улюбленця імператриці — головного придворного архітектора Бартоломео Растреллі» [1].

Скориставшись присутністю імператриці в Києві, козацька старшина подала їй прохання про те, щоб був знову обраний гетьман України. Прохання це було з увагою прийняте, але імператриця висловила пропозицію — обрати на цю посаду молодшого брата Олексія Розумовського-Кирила, який навчався в цей час в Німеччині та Франції. Взагалі, як відзначають історики, своє правління Єлизавета Петрівна почала дуже рішуче і ефективно. В 1744 році імператриця скасувала реформу Петра I від 1722 року, згідно з якою 86000 так званих підкомонних козаків повинні були платити гроші на утримання 22000 «виборних» козаків. Цариця звільнила під комонних від цієї залежності, повернула їх до загального складу козаків.

У1745 році неюбула відновлена Київська митрополія і архієпископ Рафаїл (Забаровский) отримав титул митрополита (до того предстоятель Київської кафедри мав лише простий титул архієпископа, а архієпископія прирівнювалася до звичайної російської єпархії). За наказом Єлизавети в 1739-47 рр. митрополит Рафаїл Заборовський здійснив чергову реставрацію Софійського собору, а в 1747-54 рр. споруджено триярусний іконостас, нижній ярус якого зберігся донині.

В 1747 році була оприлюднена імперська грамота про обрання в Україні гетьмана, що було привабливою ідеєю для багатьох українців.

Враховуючи прохання гетьмана, Єлизавета Петрівна передала всі справи України з Сенату до Колегії закордонних справ. А Київ і Запоріжжя знову почали підкорятися безпосередньо гетьману. Правда, фінансовий контроль залишився за російським урядом, також гетьман не зміг домогтися скасування участі українських козаків у війнах Росії поза території України. Тим не менш, при правлінні гетьмана Кирила Розумовського, в Україні козацька старшина набула великого впливу і загальні з’їзди старшин у Глухові явно мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський з’їзд. Внесла імператриця і суттєві зміни в суспільне життя України. Так були влаштовані інвалідні будинки і богадільні для людей похилого віку. І сама імператриця допомагала гетьману України наводити лад у країні шляхом часткового відновлення старих прав Гетьманщини.

Більш того, імператриця Єлизавета Петрівна мала намір дати повну незалежність Україні, затвердити на її престолі за образом давніх князів династію Розумовських. Але цьому не судилося статися. Зловмисні придворні дали їй отруту, щоб Україна не отримала свободи. Вже з 1761 року стан здоров’я імператриці погіршується, часті хвороби виснажують, а лікування кровопусканням тільки обтяжує анамнез. Лікарі йдуть навіть на відверте визнання імператриці у власному безсиллі по її лікуванню. Відомо, що Єлизавета вислухала їх вердикт дуже спокійно і тут же послала за священиком, бажаючи висповідатися. Імператрицю соборували, а наступного дня (25 грудня 1761 року) вона відійшла до Царя Небесного, щоб молитися саме за український народ.

Може бути, це було просто політичне вбивство? Тоді її мученицею назвати не можна. Однак і в народі, була свідомість і відчуття святості її подвигу. Оскільки в якості перших святих в Україні були прославлені благовірні князі Борис і Гліб, названі страстотерпцями, і їх вбивство також не було прямо пов’язане з їх вірою, то з’явилася думка обговорювати прославлення імператриці Єлизавети. За передсмертні страждання, за те, з якою вірою, лагідністю і слухняністю волі Божій вона пішла на ці страждання, — в цьому її неповторну велич.

Подвиг страстотерпства можна визначити як страждання за виконання Заповідей Божих (в даному випадку Імператриця Єлизавета відстоювала права українського народу на духовну і політичну свободу, але не все було в її силах, та Господь, як відомо, і наміри вітає), на відміну від мучеництва, яке є стражданням за свідчення віри в Ісуса Христа (віри в Бога) у часи гонінь і при спробах гонителів змусити відректися від віри. Назвою страстотерство підкреслюється особливий характер її подвигу — беззлобіе та непротивлення ворогам, смирення перед Промислом Божим, що відповідає заповідям Ісуса Христа.

Імператриця Єлизавета постраждала за заповіді Божі. Вона прагнула відновити свободу українського народу, оновила Українське Православ’я, виправила наслідки важких помилок свого батька. Вона бачила в цьому свій обов’язок як Християнка та Імператриця. За виконання обов’язку вона прийняла мученицьку смерть. Страждання за заповіді Божі — це те страждання, яке було у Іоанна Хрестителя. Іоанн проповідував закон Божий настільки, що готовий був піти на смерть і пішов, аби не відректися від Закону Божого. Цей шлях найбільш яскравий, ним на Русі пішли князі Борис і Гліб, вони готові були загинути аби не розв’язати братовбивчу війну. До них близький і подвиг цариці Єлизавети, яка хотіла звільнити український народ.

Сподіваємось, що варто поставити питання за канонізацію цариці Єлизавети, яка дуже міцно любила Україну та постраждала за волю нашого народу. Україна, переживши короткий Ренесанс в царювання Єлизавети Петрівни, знову позбутися всіх прав аж до найелементарніших, а в козаків не стане свого гетьмана. У числі основних причин такого занепаду слід назвати чиновницький бюрократизм і корупцію. Сподіваємося на те, що за молитвами святих нашого народу відбудеться великий ренесанс України. І тоді вдячні українці дадуть відповідь любов’ю на те добро, що нам створила Єлизавета Петрівна.

Ієромонах Симеон Луцький (Прокопович)
кандидат богослов’я


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: