Про перспективу закінчення війни та реалізм

Ексклюзив. Це питання, яке від початку повномасштабного російського вторгнення щодня ставлять собі українці. Хто тільки не намагався дати на нього відповідь — від авторитетних генералів і офіцерів до відверто диванних дилетантів. Не будучи серед перших і не бажаючи приєднуватися до других, посильні міркування все ж висловимо й ми.

Було би безвідповідально називати дату чи навіть місяць, у якому припиняться бойові дії. Принциповим є інше — за яких умов українці зможуть стверджувати, що війна з Росією закінчилася? На цю тему постійно виступають високі очільники держави, політики, експерти, висуваючи досить амбітні плани. Попри відмінності в окремих нюансах у їхніх виступах, головна думка спільна — умовою перемовин із РФ є відновлення Україною контролю над своєю державною територією в міжнародно визнаних кордонах 1991 року.

Варто згадати, що нинішній повномасштабній аґресії передувало визнання Росією так званих «ДНР» і «ЛНР», що автоматично означало відмову Москви від мінських домовленостей. І цей факт безумовно розв’язує Україні руки у справі відвоювання тимчасово окупованих ворогом територій без розрізнення «староокупованих» (ще в 2014–2015 рр.) і «новоокупованих» (після 24 лютого 2022 р.). Тому рішучі «визвольні» заяви провідних військових і державних діячів виглядають цілком реалістично.

Дозволимо собі впевнено стверджувати, що всі тимчасово окуповані українські землі неодмінно буде визволено. Про це свідчить чимало чинників, розгляд яких не входить до мети цієї статті. Але що далі?

Мають рацію Валерій Залужний і Михайло Забродський, зауважуючи у своїй відомій публікації, що, навіть повернувши собі Крим, Україна не буде застрахована від подальших ракетних ударів рашистів — з Каспійського моря, з-над Волги, з Уралу тощо. Отже, і після відновлення Україною контролю над усією власною територією проблема запобігання російським обстрілам — щонайменше, прикордонних реґіонів — ще залишатиметься актуальною.

Дедалі менше наших співвітчизників наївно вважає, що, відступивши з території України, Росія остаточно зупиниться на спробах її підкорення та — бо не вдається підкорити — брутального нищення. Тому необхідно усувати саму можливість відновлення кремлівськими верховодами військового потенціалу рашистської армії, істотно зменшеного завдяки доблесним ЗСУ. Як усувати? І в дипломатичний спосіб, переконуючи лідерів західного світу продовжувати санкції проти РФ навіть після закінчення активної фази бойових дій. І через внутрішньополітичні заходи — необхідний вагомий прорив у реформах, спрямованих на інтеграцію до ЄС і НАТО, який дозволить нашим західним союзникам бачити в українській владі надійного партнера. І, безумовно, військовим шляхом — на міжнародному рівні фактично визнано, що Україна має право ліквідовувати будь-які осередки небезпеки для своєї території та населення, де б вони не знаходилися.

Але що ж нам, українцям,иварто очікувати по осені цього року, від початку війни вже другого? Ймовірно, до Перемоги ще надто далеко. Точні дати, якщо і можна буде розрахувати як науковими методами (політологи, аналітики), так і паранауковими ц позанауковими (астрологи, провидці, карпатські мольфари та ін.), все одно не є чимось найсуттєвішим. Річ у тому, що війна має не лише зовнішній характер, а й внутрішній. Внутрішній фронт — це не тільки колаборанти й прямі пособники рашистів серед різних верств нашого суспільства. Бо є й інша виразка нашого суспільства — це вплив організованої злочинності на політичне життя, яка об’єктивно діє на руку ворогу.

Війна — це не лише патріотизм і героїзм, про які потім писатимуть у шкільних підручниках і розповідати на екскурсіях у чергових місцях бойової слави, а й бізнес на крові. Про це, якщо і напишуть, то в якомусь детективчику, або в статті у віснику провінційного педвузу, якумало хто прочитає. Хоча деякі письменники відзначали й такі моменти. Згадаймо Рета Батлера, що займався сумнівним бізнесом, поки його краяни відстоювали інтереси Півдня…

Тому точний прогноз (будь-яким методом) робити не варто через цю причину, в персоні автора прогнозу відразу побачать небезпечний фактор для ведення чорного бізнесу, і такий сміливець раптом опиниться під колесами автомобіля на порожній дорозі, або йому вчасно (не) введуть необхідний препарат. І так було на всіх війнах і у перші важкі роки після них. Але повторимося, в підручниках з історії про це конформістськи писати «не прийнято». Суспільство прагнутиме покарати мародерів, тим більше, що їхній паразитизм постійно призведить до великого зростання податків і цін.

А що ж допомога союзників? Західні політики залежать від свого електорату, який вимагатиме від України взірцевості. До того ж, уже починає впливати і такий фактор, як втома від війни, причому не тут, а там. Західні люди терпіли путінізм 23 роки, готові будуть закривати очі і далі. Крім того, не можна скидати з рахунків і певне зверхнє ставлення, зокрема через безпрецедентну кількість біженців. Саме тому Захід продовжить надавати фінансову підтримку, але вже не в такому масштабі, як у 2022-23 роках.

Щодо контрнаступу — чи зараз, чи восени. Адже поставленого озброєння буде менше, ніж хотілося б, тому в цілому початок контрнаступу буде складнішим, ніж ми очікуємо. Також, судячи з прогнозу по Росії, РФ може застосувати нову зброю — повністю або частково, переважно нелеґально, закуплену у її партнерів.
Ймовірно, що на нас чекає багаторічний конфлікт на сході. І в цілому світі буде багато таких конфліктів, які зараз загострюються…

Втім, небезпека повномасштабної й довготривалої війни виникла не наприкінці 2021 року, коли почалося різке накопичення рашистських військ у прикордонних з Україною районах Росії та Білорусі. І не в 2014, коли розпочалася нинішня війна, що безперервно триває. Навіть не в 2000-му, коли до влади в Кремлі прийшов Путін.

Аґресивні наміри Москви виявилися одразу ж після проголошення незалежності України, коли вже наступного дня до Києва терміново прибув «великий демократ», тодішній очільник Ленінґрада — Санкт-Петербурґа пан Собчак з’ясовувати з українським керівництвом питання належності Криму. Зрозуміло, що ослаблена розпадом Совєтського Союзу, Росія в 90-ті ще не могла свої неоімперські бажання втілювати в життя — стояло навіть питання збереження територіальної цілісності її самої, адже війну за незалежність вела — і до деякого часу небезуспішно — маленька Ічкерія, що кинула виклик велетенському монстрові.

До того ж, об’єктивно кажучи, єльцинське правління було порівняно ліберальним, про що й свідчить, між іншим, хасав’юртівська російсько-чеченська угода. Натомість, Путін від самого початку став наводити так званий «конституційний порядок» в Ічкерії. Наступною була Грузія. Відтак, дійшла черга й до України.Так що ж тепер? Sapienti sat – розумному досить. Згадаймо, як усувалася небезпека ремілітаризації Німеччини в 1945-му. Як тоді дісталося головному центрові прийняття рішень нацистською верхівкою. А Путін, як ми вже стверджували, значно гірший за Гітлера.

Тому його центри прийняття рішень не можна тримати у спокої й поготів. Carthago delenda est, тобто Карфаген має бути зруйнований. Тоді наша Перемога буде повною. Тоді й закінчиться війна.

Юрко Луганський, політолог, для Newssky