Про «Берізку»

Я нічого не писав і писати не хотів. Це те саме, що згадувати про кладку через рівчак, якою колись давно ходив на любощі на вечорниці. Немає вже тієї кладки, рівчак заріс, а верби над ним повсихали. Та й ніхто на толоці більше не збирається на вечорниці, дівчат тих немає, а нинішня молодь має нові забави й про колишні пристрасті, що тут вирували, немає жодного уявлення. Спробуй їм розповісти про тихі вечори над шелестом струмка, про непевні жердки на кладці, про те, скільки разів у тому потічку доводилося скупатися по нетверезій справі? Це – все одно, що мене оце зараз поставити на скейтборд і очікувати історію шаленого захвату. Може й буде якась емоція, але не думаю, що її опис пропустить цензура.

Щоб метафора щодо кладки не виглядала ліричним перебільшенням, наведу приклад.

Якось мені розповіли друзі одну історію, повірте: їх була безліч. Зайшли до магазину ввечері два корєша купити по пляшечці пива. На більше зазвичай до такої пори грошей вже не залишалося. І треба ж, щоб в цей момент у «Берізці» вимкнулося світло. За якусь мить воно увімкнулося знову. Але, один з друзів вже стрімко йшов на вихід без усякого пива. Другий попрямував за ним нічого не второпавши. На вулиці, вже за рогом, перший корєш, ледве віддихавшись, пошепки розповів, що, як тільки вимкнулося світло, він миттєво дістав з вітрини пляшку вина, зірвав капронову кришку (а «Біле міцне» продавалося й в такій тарі) і, поки світло увімкнулося, встиг її втулити в себе, а порожню пляшку поставити назад.

Яка архітектурна спадщина!

Яке ЮНЕСКО!

Зустріч біля «Берізки» – це був натяк на «особливий танець», після якого вирішується все, хай лише й на один вечір.

А та «Берізка» таких вечорів обіцяла на все подальше життя незліченну кількість.
І так воно й було.

Геракліт казав, що не можна двічі увійти в один струмок. Так воно і є.

Щодо того, що збудують на місці рідної нам «Берізки»…

Можу сказати одне: хай би створене нове місце підносило стільки ж надій, очікувань, зустрічей і пригод, скільки дарувала нам наша «Берізка».

Не треба намагатися її повернути. Бо в нових декораціях це означатиме відібрати її у нас.

Прислухайтеся і вгадайте своє.

PS. Я написав ліричну замальовку щодо «Берізки» і несподівано для себе виявив полеміку в коментарях під моїм дописом. Чому несподівано? Тому що для мене є доконаним фактом, що «Берізки» вже давно немає. Щодо неї є спогади. Вони не можуть бути хорошими чи поганими, переконливими чи спростовними. Спогади просто є, і вони завжди будуть індивідуальними, в чому й полягає їх чарівність. Розпочинати полеміку щодо спогадів – це влаштовувати перегони на мертвих конях.

З мертвого коня бажано своєчасно злізти. А спогади – просто берегти, бо вони визначають простір буття, так як завжди переосмислюються в досвід, який визначає майбутнє.

Валентин Ткач