Прекаріат: нові бідні у цифрову епоху

Уявіть людину XXI століття.

Вона мобільна. Навіть, хоча би номінально, освічена. З ноутбуком у рюкзаку й цілим світом у смартфоні. Вона може працювати з кав’ярні у Львові, з коворкінгу в Берліні або з тераси десь над океаном. Воно не прив’язане до заводу, не стоїть біля верстата, не чекає гудка зміни.

Свобода? Безперечно.

А тепер друге запитання.Чи має ця людина дім, який належить їй? Чи має активи, що працюють на неї, коли вона спить?Чи має пенсійні гарантії, які не залежать від рейтингу на платформі?

Якщо відповідь хитка — перед нами новий соціальний тип.Не пролетаріат.Не класичний середній клас.А щось інше. Новий бідний. З Wi-Fi.

У соціальних науках дуже люблять слова, які звучать так, ніби вони мають герб і родовід. Так, ось, «прекаріат» саме з таких. У 2011 році британський економіст Гай Стендинг запропонував цей термін, намагаючись описати новий соціальний стан людей, які опинилися між класами, між економічними ролями та навіть між життєвими ідентичностями.

Слово походить від латинського precarius — ненадійний, залежний від милості обставин. Є в цьому етимологічна (навіть, єзуїтська) витонченість, майже як у старовинних аристократичних титулів, тільки замість «його світлість» — «його тимчасовість».

Усе виглядало цілком академічно пристойно. Новий термін — новий час — нові економічні виклики. Соціологи отримали нову аналітичну категорію, політики — привід для занепокоєння, а медіа — яскраве слово, яке добре звучить у заголовках.

Але соціальна історія має властивість маскувати старе в новому одязі. Якщо зняти з поняття науковий фрак, перед нами постає дуже знайома людська доля: людина працює багато, іноді навіть інтенсивно, але її праця не перетворюється на довготривалий капітал. Вона заробляє — і витрачає. Вона активне — і водночас економічно вразлива. Вона рухається швидко — але рухається на місці.

Сьогодні ця людина може сидіти з ноутбуком у кав’ярні, відповідати на робочі повідомлення з телефону та паралельно планувати відпустку, яку вона, можливо, ніколи не дозволить собі повністю оплатити. Це новий соціальний портрет: не злиденність у класичному сенсі, а елегантна вразливість.

Новий бідний виглядає пристойно. Він має стильні навушники. Він підписаний на стримінгові сервіси. Він може дозволити собі маленькі символи добробуту — модна нині кава з молоком рослинного походження без лактози, подорож на кілька днів, кілька фотографій з моря. Але за цією декоративною легкістю часто ховається структурна незахищеність. Йому не обов’язково бракує доходу. Йому бракує гарантій, які перетворюють дохід у стабільність.

У цьому сенсі прекаріат — не клас бідності, а клас ризику. Бідність — це іноді кількісне поняття. Прекарність — якісне. Це стан постійного балансування між сьогоднішнім комфортом та завтрашньою невизначеністю.

Якщо дивитися на історію довше, то стане очевидно: людство вже проходило подібні цикли. Індустріальна епоха породила пролетаріат — людей, які продавали свою фізичну працю за зарплату. Але пролетаріат мав одну важливу історичну перевагу. Він існував у просторі великих виробничих колективів, де народжувалася солідарність.

Нова же верства існує у просторі індивідуальних контрактів. Не колективних договорів. А особистих домовленостей з алгоритмами, клієнтами або платформами.Символами цієї економіки стали цифрові посередники. Uber або Airbnb демонструють нову логіку праці: не володіти ресурсом, а керувати доступом до нього.

Це дуже витончена форма економічної залежності. Не жорсткої, як у старих ієрархіях, а м’якої, майже непомітної. Ніхто не змушує людину працювати. Вона робить це добровільно. Але добровільність у світі без альтернатив — поняття філософськи складне.

Є в цьому щось майже сумне. Людина виглядає вільною. Вона може змінювати місто, країну, професію. Але її свобода часто не перетворюється на капітал довгого часу. Вона стає капіталом коротких моментів — кількох успішних проєктів, кількох сезонів стабільності, кількох років відносного добробуту.

Прекаріат — це клас людей, які живуть не в логіці накопичення, а в логіці підтримання рівноваги. Вони не обов’язково бідні. Але вони майже завжди насторожені щодо майбутнього. І ця настороженість стає частиною повсякденного життя, як фонова музика у великому місті, яку вже ніхто не помічає, але без якої місто здається дивно порожнім.

Історія має витончений смак до повторень. Вона рідко вигадує принципово нові людські долі — вона просто змінює декорації. Замість копалень з’являються коворкінги, замість шуму верстатів — тихий дзвін повідомлень у месенджері. Але соціальна суть праці змінюється повільніше, ніж інтер’єри епохи.

Пролетар XX століття був грубуватим, але парадоксально захищеним історичною логікою індустріальної епохи. Він працював важко, іноді виснажливо. Але він працював у середовищі великих виробничих структур — фабрик, заводів, державних підприємств. Там народжувалася соціальна солідарність, яка сьогодні виглядає майже романтичною, як стара світлина робітничого кварталу, де люди знали сусідів по іменах.

Робітник міг не мати великих статків. Але він мав передбачуваність. Він знав, що завтра фабрика, найімовірніше, ще працюватиме. Він міг розраховувати на профспілку, на колективний договір, на поступове зростання зарплати. Після Другої світової війни ця модель особливо яскраво проявилася у західних економіках, де на основі старого, доброго пролетаріату масовий середній клас.Людина праці почала перетворюватися на людину власності. Вона купувала будинок у передмісті, автомобіль, отримувала доступ до освіти для дітей. Це була тиха революція модерності — не політична, а соціально-матеріальна. Пролетар(ій) переставав бути лише продавцем фізичної сили. Він ставав власником часу свого життя.

Прекаріат натомість існує в зовсім іншій соціальній архітектурі.Його робоче місце часто не має адреси. Воно існує в телефоні або в хмарних сервісах. Його роботодавець може не мати фізичного обличчя. Його контракт може змінюватися кількома кліками мишки. І якщо пролетар міг протестувати, виходячи на страйк разом із тисячами таких самих робітників, то прекарій часто протестує лише внутрішньо — переглядаючи вакансії пізно вночі.

Символом цього переходу стали цифрові платформи — такі як Uber або Airbnb. Вони не володіють більшістю ресурсів, але контролюють доступ до них. Це новий тип влади — влада над можливістю працювати, а не над самим процесом виробництва.

Є в цьому соціальна іронія. Пролетаріат боявся втратити роботу. Прекаріат боїться не знайти нову. Різниця тонка, але психологічно дуже відчутна.Пролетаріат мав колективну ідентичність. Люди працювали поруч, разом обідали, разом обговорювали політику, випивали, шастали по лазнях, але попри все це разом відчували історичний ритм часу. Прекаріат існує в режимі персоналізованих відносин із економікою. Кожен веде свій маленький діалог із ринком праці.

І якщо пролетаріат мав потенціал перетворитися на середній клас — що і сталося у другій половині XX століття — то прекаріат поки що більше нагадує перехідний стан. Він може стати новою формою середнього класу. Але може й залишитися постійним станом нестабільності, нормалізованою невизначеністю.

У цьому є навіть щось сумне й водночас по-аристократичному стримане. Людина більше не бореться з системою відкрито. Вона просто намагається не випасти з неї.

А зараз зазначимо інший аспект теми. Так, XXI століття почалося з обіцянки універсального добробуту. Нам говорили, що глобалізація відкриє ринки, цифровізація звільнить працю від тяжкої фізичної рутини, а фінансові інструменти дозволять кожному стати маленьким інвестором власного майбутнього. І певною мірою все це стало правдою. Але історія має дивну звичку виконувати обіцянки буквально — не так, як їх розуміли.

Середній клас завжди був соціальним символом стабільності. Він був не найбагатшим, але найбільш упевненим у завтрашньому дні. Його сила полягала не лише у доходах, а в здатності перетворювати дохід на капітал часу. Людина середнього класу могла дозволити собі довге життя в одному місті, планування кар’єри на десятиліття вперед, накопичення житла і освіту дітей як інвестицію в наступне покоління.

Сьогодні ця модель тихо розчиняється, майже непомітно — як старовинна фотографія, яку довго тримають на сонці.

Глобалізація зробила ринок праці планетарним. Якщо раніше робітник конкурував із сусідом по місту, то сьогодні він конкурує з працівником з іншого континенту. Програміст у Києві, дизайнер у Варшаві та аналітик у Мумбаї можуть виконувати однакову роботу, змагаючись лише за швидкість, дешевизну і доступність.

Це створило нову економічну мораль: ефективність стала важливішою за стабільність. Роботодавець отримав свободу вибору, працівник — свободу руху. Але свобода руху не завжди перетворюється на свободу накопичення.

Людина може бути географічно вільною — і економічно вразливою одночасно.

Цифрова економіка створила новий тип робочого простору — невидимий. Людина може працювати вночі, вранці, у вихідні, між поїздками або під час очікування замовлення. Робота стала фрагментованою. Вона більше не має чітких початку і кінця.

Це змінює психологію часу, змінює той самий дух епохи. Якщо індустріальна епоха ділила день на робочий і особистий, то цифрова епоха розчинила ці межі. Робота стала супутником життя, а не окремою його частиною.Тут є тихий парадокс. Людина отримала можливість працювати будь-де — і почала працювати всюди.Однією з найтонших змін стало перетворення економіки на систему фінансових потоків. Зарплата перестала бути головним джерелом соціальної безпеки.

Й не дивно, що на перший план вийшли кредити, іпотеки, інвестиційні продукти.У минулому добробут вимірювався тим, що людина накопичила. Сьогодні — тим, скільки вона може позичити.Це створило нову соціальну психологію. Людина живе не лише за рахунок своїх доходів, а й за рахунок майбутнього. Фактично вона витрачає завтрашній день сьогодні. Це дуже «елегантна» економічна модель, майже витончена, як старовинна буржуазія, тільки без її можливостей та впливу.

Найбільш символічна трансформація відбулася з житлом. У другій половині XX століття квартира або будинок були символом соціального підйому. Людина працювала десятиліттями, щоб стати власником простору, де її сім’я могла жити спокійно.

Сьогодні житло часто перетворюється на фінансове зобов’язання. Іпотека стала не стільки шляхом до власності, скільки довгостроковим фінансовим супроводом життя. Людина живе у власному домі — але економічно залишається пов’язаною з банківською системою на роки вперед.

Кар’єра XX століття була схожа на сходи. Людина рухалася вгору — повільно, але передбачувано. Сьогодні робота більше нагадує серію платформ або тимчасових станцій. Контракти змінюються. Навички оновлюються. Позиції стають тимчасовими.

Людина перетворюється на власного менеджера ризиків. Вона одночасно працює, навчається і планує наступний крок, щоб не втратити попередній.

Найцікавіше в цьому процесі — не економіка, а настрій суспільства. Середній клас не зникає різко. Він втомлюється. Повільно. Майже непомітно.Як старий родинний будинок, де ще живуть люди, але вже чути скрип підлоги і тиху втому стін.Люди залишаються освіченими, активними, технологічно адаптивними. Але вони починають менше вірити в довгий час. Планування на тридцять років стає майже романтичною розкішшю.

Якщо розмивання середнього класу — це соціальна драма, то платформена економіка стала її сценічною декорацією. Тихою. Майже непомітною. Без гучних революцій та без барикад.

Сучасна економіка перестала будуватися навколо власності на речі. Вона будується навколо контролю над потоками — інформаційними, фінансовими, транспортними, емоційними. Власність на автомобіль сьогодні менш важлива, ніж контроль над замовленнями таксі. Власність на готель менш значуща, ніж контроль над туристичним попитом.

Саме тому такі компанії, як Uber та Airbnb, стали символами нової епохи. Вони не володіють більшістю активів, але володіють доступом. А доступ — це нова форма влади.

Звернемо увагу й на те, що працівник у цій системі називається партнером. Це дуже гарне слово. Майже аристократичне за звучанням. Але партнерство у цифровій економіці має одну особливість: правила партнерства визначає той, хто володіє платформою.

Водій може працювати багато годин. Але він не контролює кількість замовлень. Власник житла може здавати його туристам. Але він залежить від алгоритмів пошуку і рейтингових систем. Людина отримує свободу вибору — але не свободу інфраструктури.

Це дуже витончена форма соціальної залежності. Не жорсткої, як у старих ієрархіях. А м’якої, майже естетично вишуканої. Людині не наказують. Їй пропонують можливості. І вона добровільно погоджується працювати у системі, де її автономія обмежена економічними обставинами.

Є в цьому щось парадоксально людяне. Людина сучасності не хоче повертатися до важкої індустріальної дисципліни минулого. Вона хоче свободи. І отримує свободу — але у формі нескінченної адаптації.

Прекаріат — це не лише економічний клас. Це нова соціальна психологія епохи.Це люди, які живуть у режимі постійного балансування. Вони не обов’язково бідні. Але вони майже завжди обережні щодо майбутнього. Вони планують життя короткими інтервалами. Вони інвестують не стільки у власність, скільки у можливість швидко змінювати напрямок.

У цьому є і сила, і слабкість.Сила — в адаптивності. Прекарна людина швидко навчається новим навичкам, змінює професії, переходить між містами і країнами. Вона глобальна за світоглядом.

Слабкість — у втраті довгого часу. Династичне мислення, яке раніше було природним для буржуазії і навіть для частини робітничого класу, стає рідкістю. Людина більше думає про власне життя, ніж про життя наступних поколінь.

І тут виникає тихий історичний сум.Пролетаріат колись прагнув стати середнім класом — і досяг цього. Середній клас прагнув стабільності — і створив її у другій половині XX століття. Прекаріат поки що шукає свою соціальну форму.

Можливо, він стане новим середнім класом цифрової цивілізації. Можливо, залишиться класом постійного переходу. Історія ще не визначилася.Але одне зрозуміло вже зараз. Світ рухається від цивілізації власності до цивілізації доступу.

І людина опиняється між двома епохами — як пасажир, який ще не вирішив, на яку станцію йому виходити, але вже їде у швидкому поїзді часу. Свобода XXI століття виглядає легкою, майже повітряною. Вона дозволяє працювати з будь-якої точки світу. Вона дозволяє змінювати життя швидко і красиво.Але справжня свобода завжди мала тиху матеріальну основу.Бо людина може бути вільною від багатьох речей. Але не може бути вільною від часу.

Мартин Скавронський, оглядач