Повчальне життя Великого князя Ярослава Володимировича (Осмомисла). Ексклюзив

Із середини XII ст. Київська Русь вступила в затяжну смугу міжусобиць і пов’язаного з ними занепаду держави. Безперервна боротьба князівських угруповань — Мономаховичів, Ольговичів, Мстиславовичів тощо — за «злотокований стіл» київський та володіння удільними князівствами поглинали значні людські та матеріальні ресурси, виснажували Руську землю. Чвари між Рюриковичами доповнювалися спустошливими набігами на Русь половців (куманів) — як у складі військ ворогуючих князів, так і самостійно. Уповільнювався розвиток краю, занепадали ремесла, сільське господарство, торгівля.

На тлі все більшого затягування трясовиною міжусобних війн князівств Київської Русі острівцем стабільності була Галицька земля. Ця стабільність сприяла підйому князівства, стала однією з передумов виникнення в майбутньому Галицько-Волинської держави. Основи цієї держави закладалися при галицьких князях-владиках Володимирі й, головним чином, при Ярославі, що прозваний був за неабиякий розум Осмомислом. Будучи одним із небагатьох Рюриковичів, хто волів не боротьби за примарний київський стіл, а розвитку власної землі: усвідомивши переваги спокійного, мирного життя підвладного йому населення, Ярослав якоюсь мірою випереджав свій час. Діяльність цього князя високо оцінена сучасниками; показові щодо цього поетичні рядки зі «Слова про Ігорів похід», які дещо прикрашено, але в цілому точно передали суть правління Ярослава Осмомисла:

«Могутній Осмомисле Ярославе!

Високий злотокований твій стіл;

Залізними полками ти підпер

Угорські гори, міцно заступивши

Дорогу королеві. Ти замкнув

Ворота на Дунаї…»

Галицько-Волинська земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави, вона ввійшла до складу Київської держави, після того, як низкою походів було приєднано Перемишль та інші міста. Розташовану в східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях важливих річок Дністра й Прута, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На півночі вона широким кордоном межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та південних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу.

Ярослав (Осмомисл) Володимирович (бл. 1130–01.10.1187, м. Галич) — один із найвидатніших князів Київської Русі, син засновника могутнього Галицького князівства Володимирка Володаровича та дочки угорського короля Коломана (Кальмана Книжника), великий князь галицький.

Названий у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, тобто мудрим, розумним (той, хто має «вісім мислів»). Учені припускають, що він побачив світ на початку 30-х рр. ХІІ ст. Єдина точна дата в його тогочасному житті — 1150 р., коли батько одружив Ярослава з Ольгою, дочкою ростово-суздальського князя та свого союзника Юрія Володимировича Долгорукого.

Посівши галицький престол, Ярослав Володимирович спершу змушений був обороняти своє князівство від нападів великого князя київського Ізяслава ІІ Мстиславича і свого легендарного племінника Івана Ростиславича Берладника, фундатора тієї спільноти, яку сьогодні звемо Придністров’ям. Він надіслав до Києва грамоту зі словами покори й проханням вважати себе за сина (тоді це означало визнання васалітету). Але завойованих його батьком київських порубіжних з Галичиною міст так і не повернув. У 1153 р. поблизу галицького міста Теребовля відбулася битва воїнів Ярослава з Ізяславовими полками. На самому її початку галицькі бояри, як оповідає київський літописець, гордовито заявили своєму князю: «Ти ще молодий і маєш із валів Теребовля спостерігати за битвою — то є наша справа. А твоя, княже, — годувати й любити нас так, як твій батько нас годував і любив».

Коли померлого в листопаді 1154 р. Ізяслава Мстиславича невдовзі змінив на київському престолі Юрій Долгорукий, Ярослав почав допомагати тестеві в усьому, перебуваючи вже у справжній, а не у формальній (як від Ізяслава) васальній залежності від нього.

У 1155 р. Ярослав допоміг тестеві у боротьбі з Ізяславом Давидовичем (Чернігівським), ще одним претендентом на київський великокнязівський престол. І надалі галицький князь слухняно ходив на заклик Долгорукого у далекі й близькі походи. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав боровся проти боярської опозиції, яка намагалася втрутитися в управління державою і навіть у родинні справи князя. У 1172 р. внаслідок цього конфлікту частина бояр разом із його дружиною Ольгою залишила Галичину.

За правління Ярослава Володимировича Галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами і Дністром, пониззям Дунаю. Брав участь у збройних змаганнях за Київ. Спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців. Уклав союзницькі договори з Угорщиною і Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою. За правління Ярослава у Галицькому князівстві збудовано і укріплено багато міст; у 1153–1157 рр. у Галичі споруджено Успенський кафедральний собор.

Розквіт князювання Осмомисла припадає на 60-70-ті роки ХІІ століття. Протягом чверті століття галицька земля не відчувала ворожих зазіхань. Будучи одним із найвпливовіших князів давньої Русі, він не проявляє інтересу до київського стола. Але він пильно стежить з Галича за подіями на території Русі і, коли вважає за необхідне, направляє свої полки («галицька допомога») на допомогу тому чи іншому князю.

У 1167 році за допомогою галицьких полків став київським князем Мстислав Ізяславович, а при захопленні Києва Андрієм Боголюбським Ярослав не підтримує жодної зі сторін. Наділеному дипломатичним хистом галицькому князю вдавалося підтримувати хороші відносини з сусідами, зокрема з правителями Угорщини, Чехії, Польщі. Характерним для дипломатії Ярослава Осмомисла є епізод із втечею до Галича претендента на візантійську корону, царевича Андроніка — двоюрідного брата імператора Мануїла Комніна. Ярослав прийняв утікача, наділив його містами. А незабаром із Константинополя до Галича прибуло високе посольство у складі двох митрополитів з метою повернення Андроніка. Галицький князь так влаштував справу, що йому були вдячні обидві сторони: Андронік — за підтримку у важку хвилину, Комнін — за сприяння в поверненні бунтівного родича. Але не все і не завжди йшло гладко в Ярослава. Непрості стосунки в родині, боротьба із боярською опозицією, спроби бояр, у свою чергу, посадити на галицький стіл свого ставленика — все перепліталося між собою, зав’язувалися в тугий вузол.

Одним із проявів тривалого мирного періоду стала перебудова Галицької землі. Відстань від неспокійного прикордоння з кочівницьким степом, відсутність воєнних дій на своїй території, незначні військові витрати сприяли посиленому зростанню міст, розквіту в них цехів, жвавої торгівлі із сусідами. Особлива увага приділялася столиці князівства. Археологічними розкопками у стародавньому Галичі виявлені залишки близько 30 великих кам’яних споруд; значна їхня частина побудована в роки правління Ярослава Осмомисла. Головною спорудою був закладений Ярославом кафедральний Успенський собор. Побудований з білого каменя в давньоруському стилі з романськими елементами та розкішно прикрашений барельєфами і різьбленням, храм за розмірами поступався лише київській Святій Софії. За Ярослава засноване і галицьке єпископство; один із перших галицьких єпископів Кузьма згадується в літописі під 1165 роком. Про високий рівень розвитку Галицької землі свідчать розкопки Звенигорода, міст Теребовлі, Перемишля, Василева (сучасний Васильків) та інших місць.

Кремль, резиденція князя у Галичі, був поставлений справді на високих кручах над Дністром. Тут автор «Слова» висловлюється точно, як географ, а не як поет-символіст. А епітет княжого столу «золотокований» яскраво й не менш точно відтворює багатство Галицького князівства, яке Ярослав очолював.

Джерело цього багатства — не так економічне, як політичне. Галицьке князівство практично не страждало від половецьких набігів (навпаки, батько Ярослава, князь Володимирко, спритно використовував степові племена у боротьбі з волинськими, чернігівськими та київськими князями, що зазіхали на його престол; пізніше цей талановитий та безсоромний князь частково розгромив половців, а потім розселив їх у заздалегідь відведених районах), а це сприяло припливу на його землі працелюбної та освіченої молоді з усієї Київської Русі. На той час більша загроза насувалася на цю землю із Заходу, від королів угорських та польських, але якраз тут доречно буде згадати похвальний відгук автора «Слова» про те, що Ярослав «підпер Гори Угорські своїми залізними полками та заступив королеві дорогу».

Причому, як свідчать сучасники, обережний та розумний Ярослав, успадкувавши від батька міцну дружину, посилав її мало не в усі кінці світу, навіть планував надати свої війська майбутньому третьому Хрестовому походові проти султана єгипетського Саладіна (ось зміст слів «Слова»: «стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях»), але сам, особисто, ніколи ці дружини не очолював і в похід не водив. Натомість він роками відточував свою блискучу дипломатичну майстерність: шукав опори у союзі з Візантією проти Польщі (його тітка була одружена з візантійським цесаревичем Андроніком Комніном), встановив міцні зв’язки з німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою.

Про Осмомисла з шаною пишуть літописи «Був же він князь (Ярослав. — Авт.) і мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважний в усіх землях, і славен військами, — бо де була йому обидь, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і жебраків годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь їм воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон Божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре про них» (Іпатіївський літопис).

«З усіма князями він жив у злагоді й раді, особливо дбав про порядок своєї землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи його, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битвах. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що умільці та ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був, багато книг читав. У церковному чині багато що виправляв, і клір влаштовуючи і навчаючи, зловір’я скореняв, а мудрості і правдивої віри навчав і вчити спонукав. Ченців же і їхні прибутки призначив для навчання дітей» («Літопис Руський» за В.Татищева).

Добра слава князя галицького принесла багато користі землі рідній. Бо бачив він те, чого інші не помічали, бо знав він, як оберегти народ свій від нещасть, про що інші не задумувались. Тому і залишилось в пам’яті народній це друге ім’я князя — Осмомисл.

Осмомисл увійшов в історію як книжний князь, він «навчений був мов, багато книг читав», надавав великої уваги ученню, навіть спонукав до нього, «монаші прибутки призначав для навчання дітей». У Галичі в той час переписували, перекладали книги, працювали художники, літописці.

Вже з перших років князівської кар’єри Ярослав проявляє себе рішучим князем. Він дбав не тільки про міцні міжнародні позиції свого князівства, але й про внутрішні. Приділяв багато уваги розбудові держави, розвитку науки і культури.

Володіння Ярослава Осмомисла було золотим віком для Галичини. Військова сила багатотисячної та добре озброєної Ярославової держави була запорукою миру. Польські і угорські напади на Галицьке князівство майже припинились. На Галичині панували мир і тиша (наскільки це було можливим, бо дрібні збройні конфлікти ніколи не припинялись повністю).

На час володіння князя Ярослава Осмомисла, мабуть і припадає початок історії Стрийщини (якщо її трактувати як історію міста Стрий та його околиць).

Отже, десь в другій половині XII ст., приблизно тоді ж як постало місто Ярослав, та, можливо, Бич, Другий Бич (згодом Дрогобич) і Погонич (згодом Самбір) було засновано і «городище» на тому місці, де потім розбудовано місто Стрий. Хоч для підтвердження цих припущень немає ніяких письмових джерел, «здоровий глузд» підказує що створена Ярославом Осмомислом оборонна система вимагала утворень міст для розташування в них своєї дружини, особливо на таких стратегічних шляхах.

Досягнувши могутності, галицький князь самостійно вирішує, чи брати йому активну участь у житті Київської Русі, чи задовільнитися стабільним становищем у своєму князівстві, коли це не торкається його особисто або його держави.

До кінця свого життя Ярослав Осмомисл брав активну участь у внутрішньому і зовнішньому житті князівства. Він мав добре вишколене військо і досвідчених воєвод, які здатні були і без князя очолити воїнів і повести їх на ратні подвиги. Між боярством і князем було порозуміння і співпраця. Це свідчило про могутність князівства і авторитет володаря.

Досить точну характеристику власній діяльності дав перед смертю сам князь. Відповідно до Іпатівського літопису, 6695 року (1187 від Р.Х.) помираючий князь зізнавався, що він «сгрешихъ паче всихъ, якоже инъ никто не сгреши», Ярослав у то же час констатував: «Се азъ, единою худою своею головою ходя, удержалъ всю Галичкую землю». Упродовж чверті століття Галичина не бачила в себе озброєних ворожих загонів, її міста і села не зазнавали плюндрувань.

Помер Ярослав Осмомисл 1 жовтня 1187 року і був похований у центральному кафедральному соборі Галича. У 1938 р. під час археологічних розкопок історик Ярослав Пастернак знайшов труну з останками князя Ярослава Осмомисла. Напередодні війни 31 серпня 1939 року Я.Пастернак перепоховав прах князя у каплиці під храмом святого Юра у Львові, яку і раніше використовували для поховання вельможних осіб. Разом з останками князя він залишив скляну капсулу з запискою, де посвідчував, що кістки належать Ярославу. Наприкінці XX ст. вони були знову знайдені. Осмомисл залишив після себе щонайкращу пам’ять як князь — Миротворець.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук