Послання миру та єдності від нового Папи Римського

Ексклюзив. Кардинали, зібрані в Сікстинській капелі Ватикану, обрали 267-м Папою кардинала Роберта Франциска Прево, який взяв ім’я Папа Лев XIV. Минуло багато часу відтоді, як у нас був папа з таким ім’ям: останній Лев, Лев XIII, був обраний у 1878 році та служив до своєї смерті в 1903 році. Це був видатний консерватор, який був на престолі більш 30 років, його називали навіть «кощій безсмертний». Але поки рано робити радикальні прогнози. Тим більше для американського кардинала «Трамп – фактор» матиме особливе значення. До речі, новому Папі 69 років. Щє досить молодий за сучасними мірками.

Кардинали витратили два дні на вибір нового понтифіка, що відповідає графіку двох попередніх зустрічей і свідчить про те, що Прево швидко вразив своїх колег під час секретного процесу. Імена Франциска та Бенедикта XVI були оголошені ввечері другого дня конклаву, тоді як святий Іван Павло II, найдовше правивший Папа сучасності, був обраний на третій день 1978 року.

У своєму першому зверненні італійською мовою новобраний Папа Лев XIV каже, що хоче, щоб це послання миру «увійшло у ваші серця, досягло ваших сімей та всіх людей, де б вони не були». Віддаючи шану Папі Франциску, він закликає вірян «рухатися вперед, без страху, об’єднані, рука об руку з Богом і один з одним». Він також дякує іншим кардиналам за те, що вони обрали його на цю посаду.

Отже, Католицька Церква вступила у нову добу: кардинал Роберт Френсіс Прево, уродженець Сполучених Штатів Америки, був обраний Римським Архієреєм, ставши першим в історії американцем, що посів Апостольський Престол святого Петра. Це обрання знаменує виняткову мить у житті Церкви, не лише з огляду на географічне походження нового Папи, але й у світлі духовного й богословського контексту, в якому воно відбулося.

Після смерті Папи Франциска — людини, чий понтифікат позначився відкритістю до периферій світу, реформами куріальної структури та пастирською чутливістю до стражденних, Церква опинилася перед викликом вибору: чи продовжувати шлях, намічений попередником, чи звернути до більш традиційного, суворішого тлумачення церковної дисципліни.

Конклав, що відбувся під пильним поглядом вірних і світової преси, явив нам результат, який багато хто сприймає як мудрий пошук рівноваги. Обрання Прево — не лише жест довіри до особи, але й символічний знак зрілості глобального католицизму, в якому Північна й Південна Америка, Африка й Азія вже не є лише «місіонерськими територіями», але й носіями повноти католицької традиції.

У цьому виборі проступає подих часу, та водночас — глибока повага до спадщини Церкви. І хоча новий понтифік ще не виголосив програмної енцикліки, вже сам факт його обрання вказує на сподівання кардинальського колегіуму на поміркованість, діалог і духовну виваженість — саме ті риси, яких сучасна Церква потребує у світі поляризації та культурних розламів.

Постать Роберта Френсіса Прево вирізняється внутрішньою зосередженістю, врівноваженістю й духовною скромністю, яка не є слабкістю, але — виразом сили людини, що мислить глибоко, говорить обережно, а діє з почуттям відповідальності перед Богом і Церквою. Його служіння завжди було зосереджене не на власній ролі, а на потребах інших: від мешканців перуанських містечок до кандидатів у єпископи по всьому світові.

Мовна поліглотичність Прево — вільне володіння англійською, іспанською, італійською — є не лише практичною перевагою, але й відображенням його глибокої інтеркультурної відкритості. Перебування у Латинській Америці сформувало в ньому ту душпастирську інтуїцію, яка дозволяє чути голос Церкви «знизу» — не в сенсі політичного популізму, а як глибокого розпізнавання дій Святого Духа серед простого Божого люду.

Втім, на відміну від деяких сучасників, Прево ніколи не ототожнював милосердя з розмиттям доктрини. Його промови в якості префекта Дикастерії у справах єпископів засвідчували повагу до церковної дисципліни, канонічної чіткості та апостольської традиції. Він шукає не протиставлення між правдою і милістю, а їхнє гармонійне поєднання.

Його співбрат по Ордену святого Августина одного разу сказав: «Роберт — це та людина, яка не шукає крайнощів, а живе в серцевині Євангелія». Саме ця риса — відмова від ідеологічної поляризації, притаманної сьогоденню, — надає його постаті рис справжнього церковного миротворця. Духовний профіль нового Папи не гучний, не театральний. Він споглядальний, орієнтований на вірність традиції та водночас на тихе, але послідовне оновлення церковного життя, вкоріненого в молитві, Євхаристії та розпізнаванні знаків часу.

Прево народився 14 вересня 1955 року в Чикаго, штат Іллінойс, вступив до новіціату Ордену Святого Августина (OSA) у 1977 році та склав урочисті обітниці в 1981 році. Його освіта включає бакалавр наук з математики Віллановського університету 1977 року, ступінь магістра богослов’я Католицького богословського союзу в Чикаго, а також ліценціат і докторат з канонічного права Папського коледжу Святого Томи Аквінського в Римі. Його докторська дисертація була на тему «Роль місцевого пріора в Ордені Святого Августина».

Його кар’єра в Церкві позначена значними ролями та досягненнями. Після висвячення на священика в 1982 році, Прево приєднався до місії августинців у Перу в 1985 році та служив канцлером Територіальної прелатури Чулуканас з 1985 по 1986 рік.

З 1987 по 1988 рік він провів у Сполучених Штатах як пастор покликань та директор місій августинської провінції Чикаго, перш ніж повернутися до Перу, де наступні десять років керував августинською семінарією в Трухільйо та викладав канонічне право в єпархіальній семінарії, де також був префектом студій. Він також виконував там інші обов’язки, зокрема був парафіяльним парохом, єпархіальним чиновником, директором з питань формування, викладачем семінарії та судовим вікарієм.

У 1999 році він повернувся до Чикаго та був обраний провінційним пріором провінції «Матір Доброї Ради» в архієпархії. Через два з половиною роки його було обрано генеральним пріором августинського ордену, і він прослужив на цій посаді два терміни до 2013 року.

У 2014 році Папа Франциск призначив його апостольським адміністратором дієцезії Чіклайо, а вже наступного, 2015 року, — єпископом тієї ж єпархії. У цьому сані він не лише здійснював душпастирське керівництво, а й активно долучався до діяльності Перуанської єпископської конференції, обіймаючи посади віце-президента та члена постійної ради у 2018–2023 роках. Варто зауважити, що в цей період єпископи Перу відіграли помітну роль у забезпеченні суспільної стабільності на тлі політичних криз, які призвели до зміни кількох президентів країни.

У 2020–2021 роках він також тимчасово очолював єпархію Кальяо в ролі апостольського адміністратора, виявивши здатність до миротворчого й відповідального управління в умовах невизначеності.

У січні 2023 року Папа Франциск призначив його префектом Дикастерії у справах єпископів — одного з ключових органів Римської курії, відповідального за призначення єпископів по всьому світу. А вже 30 вересня того ж року він був звеличений до кардинальської гідності. Хоча новий префект зберігав характерну стриманість у публічних виступах, за лаштунками церковного життя його добре знали як людину великої внутрішньої глибини, здатної уважно слухати, ставити розсудливі запитання й синтезувати складні обставини без зайвого пафосу. Один із французьких єпископів, який мав зустріч із ним у перші місяці після призначення, згадував про нього з повагою, підкреслюючи «розуміння, уважність і доброзичливість».

Щодо головних викликів сучасності, кардинал Прево залишається вірним духовній орієнтації Папи Франциска — особливо у питаннях екології, підтримки мігрантів і служіння бідним. Характерним є його зауваження: «Єпископ не повинен бути маленьким принцем, який сидить у своєму королівстві» — вислів, що влучно окреслює його уявлення про єпископське служіння як покликане до смиренного служіння, а не до владарювання.

Кардинал Роберт Прево, хоча й виявляв поміркованість у публічних заявах, виразно підтримав кілька важливих пастирських ініціатив Папи Франциска. Зокрема, він схвалив відкритість до допущення розлучених і повторно одружених католиків до Святого Причастя — практику, що спирається на особисте розпізнання в межах сповідального форуму та яку схвалено в контексті адгортації Amoris Laetitia. У цьому питанні Прево виявив послідовність і розуміння потреб душпастирської адаптації без шкоди для догматичної сутності Таїнств.

Разом із тим, у морально-етичному вимірі кардинал Прево посідав обачливу позицію щодо нових форм культурного тиску. У зверненні 2012 року, ще до свого підвищення в куріальних справах, він застерігав від того, що західне суспільство дедалі частіше демонструє співчуття до вірувань і практик, які, за його словами, «суперечать Євангельському вченню». Серед іншого він прямо вказував на проблематику так званого «гомосексуального способу життя» й альтернативних форм сім’ї, побудованих на основі одностатевих партнерств.

Водночас, у 2023 році, після публікації документа Fiducia Supplicans, який дозволив нелітургійні (тобто поза обрядом) благословення для осіб у «невпорядкованих ситуаціях» — зокрема, й одностатевих пар, — Прево не висловив публічного заперечення. Натомість він наголосив на важливості децентралізованого тлумачення таких ініціатив, вказавши, що національні єпископські конференції мають право адаптувати вказівки Святого Престолу відповідно до культурного контексту (зокрема як це зробили німці, дозволивши такого роду союзи). Цей акцент на повазі до локальної чутливості свідчить про його прагнення зберігати рівновагу між принциповістю та душпастирським милосердям.

Постать нового Папи не оминули й певні суперечливі обставини, зокрема у зв’язку зі справами щодо сексуального насильства з боку духовенства. Прево, як префект Дикастерії у справах єпископів, опікувався застосуванням норм Vosestis lux mundi — документа motu proprio Папи Франциска, що передбачає санкції для єпископів у разі виявленої недбалості або приховування таких злочинів. У кількох випадках, які привертали увагу преси, Прево публічно захищали як церковні, так і світські джерела, наголошуючи на необґрунтованості обвинувачень та упередженості певних медійних трактувань.

Висновок, який можна зробити, полягає у тому, що Роберт Прево — це ієрарх, для якого властиве поєднання доктринальної вірності та пастирської делікатності. Він радше тяжіє до серединного шляху, уникаючи крайнощів і риторичних загострень, залишаючись у дусі християнської стриманості та зваженості.

Обрання нового Папи відбулося на тлі глибокої напруги всередині Римсько-Католицької Церкви. Останні роки понтифікату Франциска були позначені значними реформами, особливо в галузі синодальності, пастирського підходу до складних ситуацій (зокрема, щодо розлучених і одностатевих пар), а також спробами децентралізації церковної влади. Втім, ці ініціативи викликали суттєвий опір у курії та серед значної частини єпископату, особливо з Європи та Африки.

У період після смерті Папи Франциска розкол між двома полюсами церковного мислення — так званими «ліберальними» і «традиціоналістськими» партіями — загострився. Одні кардинали вимагали радикального оновлення структури управління, інші — повернення до чіткого догматизму та централізованої дисципліни. У таких умовах пошук кандидата, здатного об’єднати протилежності, був надзвичайно важким завданням.

Саме в цьому контексті кандидатура кардинала Роберта Френсіса Прево виявилася прийнятною для обох сторін. Його спокійна манера, відсутність гучних заяв у медіа, схильність до особистої стриманості, а також відданість Церкві в місійних умовах Латинської Америки зробили його фігурою компромісу — не революціонером, але й не ретроградом. Прево уособив поміркованість, здатну втихомирити пристрасті.

Обрання імені Лев XIV було глибоко символічним. Воно прозоро відсилає не лише до святого Папи Лева Великого — оборонця христологічної доктрини та порядку в V столітті, але й до Папи Лева XIII — однієї з найяскравіших постатей у новітній історії Церкви. Лев XIII поєднав догматичну стійкість із відкритістю до нових викликів соціального світу. У його понтифікаті було проголошено знамениту енцикліку «Rerum Novarum» (1891), яка започаткувала розвиток соціального вчення Церкви, ставши відповіддю на індустріалізацію, пролетаризацію й капіталістичне відчуження та викривала брехню марксизму.

Подібно до Лева XIII, Лев XIV не є ані революціонером, ані ретроградом. Він, радше, вособлює консервативного модернізатора: обережного в змінах, але чутливого до реалій часу. Його пастирський досвід у Перу, зокрема в умовах політичних криз та соціального розламу, схиляє його до реалістичного — а не теоретичного — підходу до пастирства. Його підтримка реформ Франциска у сфері турботи про вбогих і мігрантів свідчить про спадкоємність із соціальним напрямом Лева XIII, але зберігається і твердість у захисті традиційного розуміння подружжя та ролі єпископату.

Таким чином, Лев XIV є не лише спадкоємцем Франциска, а й — у глибшому сенсі — інтелектуальним і моральним спадкоємцем Лева XIII. У часі нових викликів глобалізованого світу він покликаний не просто врівноважити сили в Церкві, а й — за прикладом свого великого попередника — надати нове бачення соціальної ролі християнства у ХХІ столітті.

Не можна недооцінювати вплив того, що Лев XIV походить з Америки, зокрема зі Сполучених Штатів, на дипломатичну діяльність Ватикану. У світі, де багато міжнародних питань мають чітке геополітичне забарвлення, його американське коріння може стати важливим фактором. Він може не тільки посилити дипломатичні зв’язки з католицькими країнами Латинської Америки, але й активно впливати на політичні процеси, зокрема у США, які все більше розглядаються як непередбачуваний гравець на світовій арені. Зокрема, його особисті зв’язки з урядами та католицькими громадами Америки можуть зміцнити позиції Ватикану в міжнародній дипломатії, в тому числі в контексті викликів, пов’язаних з війною в Україні.

Це може вплинути на позицію Церкви щодо підтримки мирних ініціатив, а також її вплив на уряди, які підтримують одну зі сторін конфлікту. Війна між Росією та Україною стала одним із найбільших випробувань для міжнародної дипломатії та для Римсько-католицької Церкви. Ватикан, як нейтральний актор на світовій арені, прагне знаходити шляхи до мирного врегулювання, не вступаючи в прямі політичні конфлікти. Лев XIV, ймовірно, зробить акцент на миротворчості, виступаючи з ініціативами для переговорів та діалогу, зокрема з огляду на пошук компромісу між західними країнами та Швабростаном.

Одночасно, Лев XIV, як американський папа, може більше орієнтуватися на підтримку України, враховуючи не тільки геополітичний контекст, але й чітку позицію західних католицьких країн щодо підтримки суверенітету України. Очікується, що він продовжить підтримувати гуманітарні ініціативи для постраждалих від війни, при цьому підкреслюючи важливість пошуку мирного рішення, зберігаючи нейтралітет Ватикану в питаннях військових конфліктів.

Понтифікат Лева XIV відкриває нову етап у житті Римсько-католицької Церкви, і багато хто з віруючих з оптимізмом сприймає його обрання. Після складних і іноді суперечливих років під проводом Папи Франциска, що принесло зміни в питаннях синодальності, пастирської практики та відкритості до нових підходів, Лев XIV може стати символом стабільності та відновлення балансу. Його обрання є певним компромісом між різними течіями в Церкві, і це дає надію на поступове примирення різних поглядів. Однак, враховуючи глибину і масштаб проблем, які стоять перед сучасною Церквою, оптимізм є стриманим. Віряни очікують, що Лев XIV зможе знайти найкращі рішення для забезпечення духовного відродження, соціальної справедливості та внутрішньої єдності в рамках Церкви.

Вірні по всьому світу, незалежно від культурних або політичних відмінностей, будуть молитися, щоб Лев XIV отримав Божу підтримку в управлінні Церквою. Молитви за Папу — це не лише благословення для нього, але й для всієї Церкви, адже його керівництво визначатиме напрямок для духовного розвитку католиків.

Для Лева XIV обрання на папський престол є не лише важливою особистою подією, але й моментом, що тягне за собою величезну відповідальність. У світлі сучасних викликів, таких як глобалізація, зростання релігійних і політичних напруг, а також внутрішньо-церковні суперечності, він стає лідером, чиї рішення можуть змінити хід історії.

Зрозуміло, що Папа Лев XIV усвідомлює серйозність цього завдання. Він стоїть на чолі Церкви, яка з одного боку має багатовікову традицію, а з іншого — стикається з викликами нової епохи. Його роль у формуванні духовного напрямку, втіленні соціальних доктрин та у вирішенні важливих етичних питань стане ключовою для визначення майбутнього католицизму. Саме тому на перших етапах його понтифікату він буде прагнути зберігати баланс між традицією і необхідністю адаптації до нових умов. Цей баланс вимагатиме величезної мудрості та готовності приймати важливі рішення, що мають довгострокові наслідки для всієї Церкви.

Як бачимо, так зване «пророцтво Малахії» не відбулося, це реально виявилося фейком, новий папа не з Риму, не з Італії, бо італійці піднабридли ще до Івана Павла, а з Америки, хай йому Христос допоможе вести церкву та світ до вічної істини. З огляду на останні події, не можна забувати й про те, якою важливою є роль Папи в сучасному світі, особливо на фоні важких геополітичних і соціальних реалій, серед яких і війна в Україні. Справжнім випробуванням для нового Папи буде не лише внутрішнє управління Церквою, але й реакція на зовнішні виклики, що постають перед світовою спільнотою, включаючи збереження миру та захист прав людини на міжнародному рівні.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.