Пошуки балансу: роль третього чинника у стосунках ПЦУ та УГКЦ

Ексклюзив. У серці сучасної України, де століттями переплітаються духовні традиції та історичні випробування, відносини між Православною Церквою України та Українською Греко-Католицькою Церквою постають як складний, але надзвичайно важливий діалог. Цей діалог — не лише про канонічні статуси чи богословські нюанси, а про глибше прагнення до єдності, що корениться у спільній вірі, культурі і служінні народу. У час, коли країна шукає гармонії в умовах зовнішніх загроз та внутрішніх викликів, розуміння та пошук балансу між цими двома традиціями набуває особливої ваги.

Ми далі спробуємо розкрити багатогранність їхніх взаємин, виявити пріоритети й труднощі, а також знайти той «третій» чинник, який міг би стати мостом порозуміння і сприяти органічному визріванню справжньої єдності українських церков. В умовах війни, духовного пробудження та суспільних трансформацій в Україні співпраця між двома ведучими церквами набуває не лише богословського, але й історичного значення.

Початки розділення сягають доби Берестейської унії 1596 року, коли частина Київської митрополії увійшла в єдність з Апостольським престолом, сформувавши те, що згодом стане Українською Греко-Католицькою Церквою. Інша частина залишилась у православному співпричасті. Обидві традиції зберегли спільне київське джерело, однак пройшли різні історичні шляхи, формуючи власні еклезіологічні (тобто церковні) моделі, канонічні структури та богословські акценти.

Незважаючи на складне минуле, нині ПЦУ та УГКЦ дедалі частіше виступають злагоджено у важливих суспільних і моральних питаннях, демонструючи екуменічну чуйність та пастирську відповідальність.

Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, неодноразово наголошував на важливості євхаристійної єдності між християнами України. Він закликав до реального діалогу з ПЦУ, підкреслюючи спільне покликання перед обличчям сучасних викликів. Зі свого боку, ієрархи ПЦУ також висловлювали готовність до поглиблення взаєморозуміння й спільного служіння українському народу.

У новітній історії, особливо з часу надання Томосу Православній Церкві України в 2018 році, на офіційному рівні починається активніший діалог між Предстоятелями ПЦУ й УГКЦ.

Так, у січні 2025 року відбулася знакова зустріч Блаженнійшого митрополита Епіфанія з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом, в ході якої обговорювалися шляхи подальшої співпраці, екуменічні ініціативи та відновлення історичних богословських контактів через «Студійні групи Київської Церкви».

Особливо важливими стали символічні жести взаємної близькості: наприклад, у грудні 2024 року семінаристи обох Церков вперше спільно записали колядку «Нова радість стала», що стала знаковим кроком у відновленні міжконфесійної духовної єдності. Крім того, сторони започаткували спільну робочу групу для обговорення календарної реформи — питання, що має не лише пастирське, а й богословське значення, оскільки торкається традиційного церковного часу і святкувань.

Владика Святослав у своїх публічних виступах наголошує на необхідності початку офіційного двостороннього діалогу з ПЦУ. Водночас він зауважує, що повне церковне об’єднання наразі не стоїть на порядку денному, а перспектива такої єдності лежить у далекій перспективі, можливо, у горизонті наступних десятиліть. Такий підхід свідчить про зрілість і реалістичність позиції, зважаючи на історичні та богословські нюанси.

Важливо підкреслити, що обидві Церкви активно працюють у рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, що створює додатковий майданчик для співпраці у суспільному житті країни.

Для Православної Церкви України основною задачею залишається утвердження свого статусу у світовому православ’ї, а саме — набуття повного та визнаного співпричастя з іншими помісними православними Церквами. Отримання Томосу про автокефалію у 2018 році стало історичним кроком, проте його визнання залишається неповним: низка стародавніх православних церков поки що не встановила офіційних євхаристійних відносин із ПЦУ. Ця внутрішньо-православна нерівновага у визнанні створює напругу і значно впливає на здатність ПЦУ вести екуменічний діалог з іншими християнськими конфесіями.

З огляду на це, ПЦУ вважає форсування екуменічних контактів із УГКЦ чи іншими конфесіями передчасним та нерозумним кроком, доки не відбудеться ширше внутрішньо-православне визнання. Така позиція підкреслює важливість канонічної єдності як базового фундаменту для будь-яких подальших міжцерковних стосунків.

Зі свого боку, Українська Греко-Католицька Церква відкрито прагне діалогу з ПЦУ та бачить у цьому шлях до поглиблення єдності українського християнства. Втім, представники УГКЦ визнають, що штучне чи форсоване прискорення цього процесу може бути контрпродуктивним. Вони наголошують на необхідності досягнення більш широкого визнання ПЦУ серед православних Церков, що дозволить створити стабільніші й рівноправні умови для міжцерковного спілкування.

Обидві Церкви мають багато спільного у своїй літургійній практиці та церковному календарі. УГКЦ і ПЦУ шанують більшість традиційних християнських свят, виконують богослужіння за візантійським обрядом, що включає схожі структури Літургії, співи та обрядовість. Недільне богослужіння у обох традиціях подібне за форматом і духом, що створює значний духовний міст для взаєморозуміння.

Але попри це, найсуттєвішою та богословськи найскладнішою різницею залишається визнання Українською Греко-Католицькою Церквою верховенства Папи Римського.

Для УГКЦ це є канонічним принципом, що підкреслює її унійну єдність із Католицькою Церквою в усьому світі. Для Православної Церкви України, як і для інших православних Церков, така доктрина неприйнятна, оскільки в православ’ї верховенство Папи не визнається, і ключовою ідею є принцип соборності та рівності помісних Церков.

Ця фундаментальна розбіжність залишається каменем спотикання у процесі єднання, оскільки торкається не лише канонічного статусу, а й самого уявлення про Церкву, її структуру, владу та духовний авторитет.

В історично непростому, проте багатому на перспективи діалогові між Православною Церквою України (ПЦУ) та Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ) дедалі гостріше постає питання: хто ж може виступити своєрідним «третім», який забезпечить симетрію та баланс у цьому спілкуванні? Адже подолання глибоких богословських, історичних і культурних розбіжностей потребує не лише доброї волі, але й об’єктивної платформи для конструктивного діалогу.

Далі ми розглянемо те, яка інституція могла би стати третьою стороною, свого роду каталізатором поки що лайт-інтеграційних процесів. А чи не міг би стати таким Вселенський патріархат, матір обох церков у історичній перспективі?

Традиційний зв’язок Вселенського Патріархату з Київською митрополією надає цьому фактору особливої ваги в українському контексті. Візити Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава до Вселенського Патріарха Варфоломія, а також регулярні офіційні контакти ПЦУ з Константинополем, свідчать про важливість цієї інституції в побудові мостів порозуміння.

Водночас, статус Вселенського Патріарха як першого серед рівних в православному світі дозволяє йому виступати у ролі неупередженого арбітра, який враховує інтереси всіх сторін, уникаючи надмірного домінування будь-якої з них.

А тим більш, що Константинопольський престол давно та твердо стоїть на екуменістичних позиціях.

А наскільки в процесі побудови альянсу церков свою роль може відіграти держава? Хоча канонічно церква і держава відокремлені, у реальному житті державні інституції можуть відігравати конструктивну роль у створенні умов для в між конфесіями. В умовах сучасної України, де питання міжконфесійної злагоди є частиною національної безпеки та суспільного розвитку, держава зацікавлена у збереженні миру й стабільності. Хоча особливої активності у цьому напрямку ми не бачимо.

А між тим через законодавчі, соціальні й гуманітарні механізми влада може підтримувати платформи для міжцерковного діалогу, сприяти спільним проектам, а також забезпечувати захист прав віруючих усіх конфесій. Важливо, щоби така роль держави залишалася нейтральною, підтримуючи баланс і не втручаючись у внутрішні справи Церков.

А якщо не Царгород та Банкова, тоді хто міг би посприяти? Теоретично та мабуть й практично таким гравцем може стати Ватикан. Оскільки УГКЦ перебуває у повній єдності з Римо-Католицькою Церквою, Папська курія з огляду на свою глобальну екуменічну діяльність, може відігравати опосередковану, але вагому роль у цьому процесі. Загально-християнський екуменічний рух, в якому Ватикан є одним із провідних учасників, створює позитивний контекст, в межах якого православні і католики шукають шляхи зближення. Через цей широкомасштабний діалог виникають можливості для зменшення взаємних непорозумінь і подолання історичних бар’єрів.

У цьому сенсі Римський Престол, зберігаючи власну традицію і водночас демонструючи готовність до спілкування, стає частиною більшої мережі контактів, що об’єднує представників різних християнських спільнот.

Ватикан, як центр Римо-Католицької Церкви, традиційно виступає одним із найактивніших гравців у глобальному екуменічному русі. З часу Другого Ватиканського собору (1962–1965), що започаткував новий етап відкритості Католицької Церкви до інших християнських спільнот, Римський Престол послідовно сприяє діалогу з православними, протестантськими та іншими конфесіями.

Особливу роль відіграє Папа Лев, який активно підтримує міжконфесійне порозуміння,підтримує східні католицькі/унійні церкви, демонструючи глибоку повагу до візантійської традиціїта підкреслюючи потребу спільного свідчення християнської віри у світі, що роздирається конфліктами.

У рамках Всесвітньої ради церков та інших екуменічних організацій, в яких Ватикан бере участь, створюються майданчики для міжконфесійного діалогу, що охоплюють богословські дискусії, спільні соціальні ініціативи та культурні проекти. Ватиканський Папський комітет сприяє розробці спільних документів і програм, що покликані долати історичні непорозуміння.

Для УГКЦ, яка зберігає східний обряд і культуру, єдність із Римом є невід’ємною частиною її ідентичності, що водночас відкриває можливості для ширшої взаємодії з православними через багатосторонні екуменічні платформи, де Ватикан відіграє координаційну роль.

Розглянемо інші аспекти. Зазначимо, що особливе значення у зміцненні відносин між Православною Церквою України та Українською Греко-Католицькою Церквою мають їхні спільні гуманітарні зусилля, особливо в умовах воєнної агресії та соціальних викликів, що стоять перед українським народом.

Обидві Церкви активно організовують і проводять збір коштів, гуманітарних вантажів, а також надають притулок переселенцям, що є важливим проявом милосердя та солідарності. Спільні акції на підтримку постраждалих і благодійні ініціативи демонструють не лише добру волю, а й здатність до реальної співпраці, що розвиває довіру й порозуміння між вірянами та ієрархами.

Підтримка Збройних Сил України, здійснювана через молитву, матеріальну допомогу і волонтерські рухи, є яскравим прикладом спільної відповідальності Церков за долю держави. Освітні проекти, культурні заходи та соціальні служби, що реалізуються за ініціативою обох Церков, формують громадянське суспільство, підтримують найуразливіші верстви населення та сприяють побудові діалогу між різними конфесіями.

Можемо припустити, що одним із найпереконливіших «третьох» чинників є спільна діяльність обох Церков у соціальній та гуманітарній сфері. Особливо в контексті сучасних викликів — війни, гуманітарних криз, потреби підтримки Збройних Сил України, освіти та благодійності — спільні проекти об’єднують не лише ієрархів, а й звичайних вірян.

Ця практика створює реальні можливості для порозуміння, зняття історичних стереотипів та формування довіри через конкретні діла любові й милосердя. Спільне служіння українському народові стає підґрунтям для більш глибокого духовного зближення.

Величезне значення для симетрії діалогу мають також незалежні громадські структури. Зокрема, наукові інститути, такі як Інститут екуменічних студій Українського католицького університету, що вже має практичні партнерства з ПЦУ, створюють простір для глибоких досліджень, богословських дискусій та просвітницької діяльності.

Громадські ініціативи, на кшталт «Софійського братства», можуть виступати нейтральним майданчиком, де в атмосфері поваги й взаєморозуміння відбувається руйнування стереотипів і формуються спільні культурні та духовні проекти. Такі структури, перебуваючи поза офіційними церковними і державними інституціями, здатні бути справжніми фасилітаторами діалогу — їхній авторитет ґрунтується на компетентності, неупередженості й орієнтації на спільне благо.

Важливо усвідомлювати, що «третій» елемент — це не обов’язково одна конкретна інституція чи особа. Натомість це цілий комплекс чинників і платформ, які сприяють створенню сприятливого клімату для міжцерковного діалогу. Це — і Вселенський Патріархат та Римський престол як духовні арбітри, і держава як гарант суспільної злагоди, і громадянське суспільство з його науковими та культурними структурами, і, зрештою, міжнародні християнські організації.

Головна мета такого багатогранного підходу — не нав’язування примусової єдності, а створення органічних умов для визрівання справжньої єдності, побудованої на фундаменті християнських цінностей, поваги до історичної ідентичності та спільного служіння Богу й українському народові.

На завершенні зазначимо, що на цьому етапі в умовах війни, практичний вимір зближення ПЦУ та УГКЦ проявляється у спільних гуманітарних та соціальних ініціативах, спрямованих на підтримку постраждалих від війни, Збройних Сил України, а також у реалізації освітніх і благодійних проектів. Ці спільні дії створюють «живий» простір для подолання історичних поділів і формування довіри на рівні як духовенства, так і вірян.

Загалом, перспективи розвитку взаємин між ПЦУ та УГКЦ вимагають мудрості, терпіння і глибокого взаємного розуміння.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.