Поки летить недопалок…Що не так зі сучасною освітою в Україні? Ексклюзив

Щоранку, коли ліниве лютневе сонце ще не підвело з-за нерівного міського обрію своєї світлої голови і я можу без котячого примруження спокійно випалити тонесеньку цнотливу цигарку та інтелігентно кинути ранкову космічну зірку ароматизованого недопалка на зимову оранжерею, що, матюкаючись, доглядає сусід з першого поверху, я ясно бачу систему сучасної української освіти. Наочно. Переконливо. Яскраво. І, поки летить недопалок, думаю: що не так із освітою в Україні?

Що не так? Може, це ми — старі-дурні совки, недобандерівці, перебандерівці, домайданівці, постмайданівці — розгубилися від гібридності сучасного світу і не розуміємо прогресу?

А перед дорослими моїми очима щоранку — школярі. Обличчя і сенс не лише шкільної, але і всієї української освіти.

Усі школярі, а особливо добросовісно — наймолодші, йдуть попри мої незапалені вікна зі своїми запаленими сучасними іконками. Із телефонами. Ще перші півні не співали,а дитинство, юність і молодість вже увімкнулися, уже приєдналися до всесвітньої мережі, вже від’єдналися од світу навколишнього і сунуть до школи «№…».

Оці дитячі обличчя, освітлені променями незгасимих гаджетів, — перший символ сучасної освіти. Освітленість прямокутничком екрану телефону. Це дуже сучасно. І украй символічно. Як символ прогресу. Через смартфон ти маєш доступ до всього світу, до всіх навчальних програм усіх навчальних закладів планети, до всіх найвеличніших творів літератури, до всіх бібліотек Всесвіту, окрім, Александрійської, звісно…

І ця планетарна свобода, ця необмеженість у доступі до будь-якої інформації — велике щастя.

Але майже усі мої ранішні гаджет-світлячки, які освітлюють собі маленькі обличчя і шлях до освіти телефонами, мають і зворотній бік освіти. Майже у всіх школярів за малесенькими тонесенькими спинками висять величезні торби із гранітом науки — шкільні сучасні ранці із книжками. Я називаю цих школярів у цю мить «моєю солодкою десантурою». Люблю книжки. Дуже люблю дітей. Та не люблю, аби не сказати більш різко, — оці «парашути» на спинах дітлахів. Не люблю цей — другий, інший, протилежний першому, —символ освіти. Якусь допотопну обтяженість непотрібним, відсталим, учорашнім, немилим, невиправдано важким, сізіфовим.

Ну, коли вже є смартфони, то напишіть яскраві програмки для молодших, а згодом, відповідно, і старших класів. Але без центнерів «парашутів» за дитячими спинами у прямому і переносному сенсах. Наче хтось від перших шкільних кроків хоче загнати дитину у стійло непотрібних, обтяжливих обмежень. Придавити вантажем — «ти повинен!». Зробити освіту тягарем.

Ох, та вже ж «десантура моя»… Аж шкода їх… Читав чи чув, що китайські діти у початковій школі не мають зайвих клопотів: учителі йдуть із маленькими школяриками до парку і просять учнів розповідати яскраво: про яскравих метеликів, про яскраве листячко осені, про яскравий новорічний сніг, про яскраві квіти весни… Яскраво — про яскраве. Дітей вчать мислити вільно, розкуто, яскраво. Чи то у Японії? У Південній Кореї? Не дивно, що потім саме там народжується всесвітньовідомий, розкутий, яскравий, смішний, веселий і абсолютно не північно-корейський «Oppan Gangnam Style»…

От зовсім, категорично не хочеться після згадки про життєлюбного «Oppan Gangnam Style» згадувати неукраїнолюбних «начитаних українофобів» табачників, портновські судові позови проти української майданівської волелюбности в українській освіті, псевдо буковинських міністрів-плагіаторів, київських професорок із зовнішністю мультяшної мочалки і нутром випускниці кремля.

А дивує і радує третій символ української освіти — продукт. Попри зусилля ворогів, українські діти виграють всесвітні фізико-математичні олімпіади, конкурси, гранти. Українські діти винаходять такі надсучасні гаджети, що українське доросле серце само по собі усміхається та наспівує «Ще не…». Українські юність і молодість підтискають всесвітні ІТ-стосунки потужними українськими головами і рішеннями. «Ще не..!».

А найбільший символ українців у освітньому процесі — здатність навчатися. Курсант Одеської Військової академії Антон Совенко отримав особливу відзнаку — іменну шаблю — для найкращого закордонного випускника Королівської академії сухопутних військ Великої Британії в Сандгерсті. Сам курсант так і підкреслює: головне — жага до навчання. Українець! Та ми непереможні з такими совенками!..

Хай пече українців ця жага і ніколи не перепече!.. На цій оптимістичній — крапкую…

Але додам іще із усмішкою та вдячністю і з іронічним бонусом усім, хто дочитав, що я не палю, і тому історія про зіркові недопалки стосується іншого сусіда з іншого поверху… Він напевне погано вчився у школі. Ранцем скрючило, та так і не розправило.

А от «десантура», «парашути» і кілька думок про українців, школу і освіту — справжні, мої.

Мої освічені думки — поки летить чужий неосвічений недопалок…

Сергійко Щеневсе
для Newssky