Подохла чергова гнида: інфернальний шлях Тиграна Кеосаяна

Ексклюзив. 26 вересня 2025 року помер Тигран Кеосаян — один із найодіозніших рупорів путінської пропаганди, людина, яка роками видавала цинізм за патріотизм, брехню — за сатиру, а війну — за гумор.

Він був серед типових пропагандистів, які надихали й підтримували градус ненависті та війни проти України.

Пропагандисти завжди думають, що вони безсмертні, а двері раю для них відчиняться автоматично. Вони вважають, що їхній голос у телевізорі чи газетна колонка, відео-блогах, тощо сильніші за час і правду. Але історія неодноразово доводила: доля таких «співців режиму» передбачувана, як сюжет вульгарної мелодрами. Вони починають у сяйві студійних ламп, а закінчують у тіні петлі, з отрутою на губах чи у крижаній самотності забуття.

Згадаймо історію. Так, ось десь наприкінці Другої світової війни стало чітко видно, як голоси пропаганди зазнавали трагічного фіаско. У Берлінському бункері, під час розпаду Третього Рейху, Йозеф Ґеббельс разом зі своєю дружиною Магдою здійснив самогубство; перед цим Магда отруїла їхніх дітей — символ того, як пропаганда пожерла навіть родинні узи.

Доля деяких пропагандистів обернулася ще драматичніше й показовіше. Юліус Штрайхер, вірний прислужник Ґеббельса й редактор мерзотного «Der Stürmer», здавалося, роками вважав себе вершителем думок і наставником натовпу. Але Нюрнберг розставив усе на місця: за кожну отруєну статтю, за кожне слово, що розпалювало ненависть, він отримав не лише вирок історії, а й вирок суду. У жовтні 1946 року на нього чекала шибениця — символічне завершення кар’єри того, хто перетворив слово на зброю. Іронія долі безжальна: той, хто все життя махав чужими смертями, зрештою опинився прикладом того, що слова теж караються смертю.

Утім у ті самі роки помітні й інші випадки безславного кінця ретрансляторів ворожої пропаганди: британський зрадник Вільям «Lord Haw‑Haw» Джойс, що з німецького радіо англійською мовою поширював німецьку пропаганду, був засуджений у Лондоні за державну зраду та повішений у січні 1946 року. А цей кейс — символ того, що навіть «медовий» голос брехні не рятує від кримінальної відповідальності.

Фашистська Італія залишила подібні уроки: коли режим Муссоліні впав, багато пропагандистів та функціонерів опинилися перед швидкою розплатою партизанської «правосудності» — сам Муссоліні був захоплений та страчений у квітні 1945 року; натхненні режимом речники часто ділили його долю.

Далі історія підносить урок іншого масштабу: у сталінському СРСР інтелігенція та журналісти, що вчора підносили свого інфернального лідера, часто вже невдовзі ставали жертвами його же показових репресій — арешти, концтабори, вилучення з офіційної пам’яті — бо режим, який породив брехню, не шкодував її служителів. Це демонструє, що смолоскип пропаганди здатен обертатися шаблею проти власних корисних інструментів.

Наприкінці ХХ — на світанку ХХІ століття ця невблаганна закономірність повторилася в нових декораціях: у Руанді 1994 року «радіо ненависті» та інші рупори закликів до винищення сусідів стали не лише передмовою до геноциду, а й квитком їхнім творцям на лаву підсудних у міжнародних трибуналах. Там уже, замість мікрофонів і ефірів, на них чекали довічні вироки та тривалі строки — елегантне нагадування про те, що слова, обернені на знаряддя смерті, зрештою знаходять собі господаря у в’язничній камері.

Отже загальний моральний й фактичний закон безжальний та простий: пропагандисти користуються влади та мікрофона доти, доки існує режим, що їх захищає; падіння імперії брехні майже завжди обертається приниженням, судом, ув’язненням або тілесною розплатою її службовців. Можна міняти костюми, прапори чи мови, але сценарій залишається тим самим — петля, постріл, отрута, а у фіналі — довічна ганьба.

І саме цей невблаганний ланцюг причин і наслідків дозволяє без надриву перейти до сьогодення: днями відправився засвіти Тигран Кеосаян — черговий кремлівський трубадур ненависті. І що цікаво: подібні новини ніколи не звучать як особиста драма чи національна втрата. Це радше суха хроніка історичного закону: хто роками сіяв брехню — зрештою й сам захлинувся в її отруйному джерелі. Його відхід — не трагедія, а швидше пауза у нескінченному хорі пропагандистської гидоти, якою роками засипали мільйони. Іронія в тому, що разом із ним зник не герой, а лише ще один гучномовець, якому нарешті вимкнули живлення.

Бо хто він був? Псевдо-режисер, псевдо-телеведучий, псевдо-сценарист і за сумісництвом — чоловік головної кремлівської рупорки Маргарити Симоньян. У фіналі свого «творчого шляху» Кеосаян перетворився на ходячий анекдот. Але анекдот не смішний, а отруйний, з гнилизною і жовччю.

Син відомого радянського режисера Едмонда Кеосаяна отримав усі стартові можливості: ВДІК, кіно, реклама, тусовки з Бондарчуком та естрадою. Та замість того, аби залишитися у світі мистецтва, він поступово скотився у світ пропаганди. Фінальна точка — 2016 рік, коли з’явилася його «Міжнародна пилорама». Те, що мало бути сатирою, стало дешевим шабашем ненависті серед картонних декорацій та аплодисментів за командою. Він глузував зі страждань, перекручував трагедії, пародіював смерть — усе в інтересах Кремля.

Його роль — блазень при троні, який, проте, не веселив, а розлюднював. Його мова — мова приниження, злоби та імперського зверхництва. Він відверто заявляв: «Україна — це помилка». Він кликав «перевиховувати народи», погрожував «денацифікацією» Європі й вимагав нової експансії Швабростану ледь на весь Всесвіт. Під регіт у студії він виправдовував злочини путлеровської армії та насміхався зі сліз українців.

А мж тим деградація тривала: будучи вірменином, він став на бік псевдо-імперії, яка й досі нищить демократію й в його рідній країні. Замість того, щоб підтримати власний народ, він повчав вірмен, як їм коритися московському чоботу. В одному з останніх своїх постів у Telegram він обізвав прем’єра Нікола Пашиняна «куском заблукалого бидла» й ридав за російською військовою базою в Гюмрі. Мало того — натякав, що й проти Вірменії можна провести «СВО».

Тигран Кеосаян роками глумився з людського горя, сміявся навіть зі смерті Олексія Навального, заливав ефір жовчю й презирством — і, зрештою, сам захлинувся у власних потоках отрути. Телевізійний посіпака нарешті залишив сцену. Іронія ж у тому, що фінальну крапку він поставив власними руками: всього за кілька днів до впадіння у кому він випустив черговий «жарт» — мовляв, російська ППО збиває Санта-Клауса над Москвою. Та тільки забув він, що під маскою Санти ховається не вигаданий персонаж, а сам святитель Миколай Чудотворець. А насмішка зі святого ніколи не минає безкарно — про це добре знає кожен, хто бодай раз чув історію про «стояння Зої». Тож не дивно, що «ком у горлі» настав швидше, ніж глядач устиг перемкнути канал.

В останні роки він став буквально карикатурою — злобною, липкою, важкою, втіленням безкарної мега-вульгарності. Говорив прямо, грубо, провокативно — і саме тому був корисний демонічному режиму богомерзотного Кремля. Тепер цього голосу більше нема.

Бо в книгах наших Отців написано: Бог карає гріха до четвертого коліна, і межі правди охороняються суворо. Проклятий той, хто пересуває межу ближнього; проклятий той, хто ставить палку поперек дороги сліпому; проклятий той, хто таємно вбиває; проклятий той, хто бере підкуп, щоб вбити чи пролити невинну кров; проклятий той, хто не зберігає слова Закону. І коли лунають такі слова — народ відповість одним голосом: «Амінь».

Отже: не святкуймо його смертьіз люттю, але й не приховуймо істини. Нехай доля сама розплатить винних, нехай правда торжествує, а ми пам’ятаємо заповідь совісті і слова вищої настанови — бо помста Божа сувора, а людське серце має берегти гідність. Злорадствувати над смертю, звісно, безглуздо, але пам’ятати потрібно, бо слова вбивають необхідно.

Повернемося до нашого анти-героя. У цьому світі він відчував себе королем — аж до свого падіння. Тигран Кеосаян не натискав на курок, але впливав на розуми тих, хто натискав і стріляв — і продовжує стріляти в українців. Його смерть, звісно, не поверне життя загиблих, але хоча б трохи дарує тишу, у якій ми мусимо пам’ятати. Не всі клоуни безпечні: одні працюють на пекельні майстерні, інші — на військову машину, а треті — на безсмертя режиму. Але сам клоун і режим не вічні.

Цікаво, що звання «Заслужений артист Росії» він отримав тоді, коли вже перебував у несвідомому стані. Це виглядало як ритуал: режим подякував своєму солдату інформаційної війни, хоч він уже й не міг промовити ні слова. Це багато говорить не лише про Кеосаяна, а й про тих, хто вручав такі нагороди.

Скільки вони з Симонян намішали бруду й отрути — а жили собі сито, жирно, ніхто їх не чіпав. Та ось режим хитається, і в цей же момент Кеосаян відправився в небуття. І, здається, дружина-пропагандистка скоро наздожене. Чи шкода? Та ніскільки! Бо він щодня випльовував стільки злоби, що отруїв би й сам себе.

По правді, таких треба було б у Гаагу тягти — але видно, що чорт забрав його раніше, можливо, як «цінний кадр» для пекла. Відбув легко: дев’ять місяців відлежав, ніби у відпустці, а потім плавно зійшов униз, прямісінько в руки Йозі

Не судомився в судах, не пояснювався перед трибуналами — відмазався комою. Та нічого: замість вироку людського — вирок Божий. А Господь усе бачить. І патріарх Гундяєв не допоміг, хоч як там махав кадилом.

Символічно. Молодий, багатий, ситий — і раптом бах! — кінець. Вища кара працює, ще й швидше, ніж здається. Як із росією буде: всі думають, що вічна, а впаде так само зненацька.

Тож шампанське чи горілочку відкрити? Бо повітря стало чистіше. Пес здох — собача йому смерть. Люди вмирають — і болить. А тут воно «здохло» — і чомусь легко дихається. Марк Твен колись казав: «Я нікому не бажаю смерті, але деякі некрологи читаю з насолодою». Саме цей випадок.

А у Тиграна« парад сміху» закінчився закономірно: ланцюг пропагандиста урвався, а далі вже кожен сам уявить — хто й де зустрів цього «артиста» у потойбіччі.

Де він зараз перебуває — знає тільки Бог. Але давайте подумаємо, куди міг потрапити Тигран Кеосаян, якщо в земному житті йшов виключно проти Бога?

Чи може бути прощення для Тиграна Кеосаяна? Але, якщо навіть так, то що воно йому дасть? За людською логікою, пекло було б найбільш комфортним місцем для Тиграна Кеосаяна.

Бо коли такий персонаж вирушає в останню путь, то й казати треба так, як казали козаки після шабельної роботи: «Собаці — собача смерть».

Давайте уявімо ситуацію. Кажуть: ось людина помре, а потім у рай. Але пробачте, в рай-то що має йти? Якщо гріхи відсікти, то що там лишається? Бо якщо, умовно, душа «важить» сто духовних кілограмів, із яких дев’яносто дев’ять — чистісінький гріх, то після «відсікання» у залишку виходить… нуль. І що тоді повинно в рай увійти? Порожнеча?

Теоретично — так, людина могла б почати нове життя, набути щось світле, варте Небесного Царства. Але от щодо цього Тиграна (читай: пропагандиста) — його гріхи, може, не як у Пригожина чи «вагнерівців», але це все одно голос за вбивство, пряма підтримка злочину. І от питання: а як ця істота, яка топила за масові розстріли українців, яка ще й Казахстану погрожувала, може потрапити в Царство Небесне? Бо про рай сказано: «Бог буде все у всьому». А як таке сумістити з криком «убий-убий за Росію-матінку»?

От його треба відсікти, очистити. Але що тоді залишиться? І чи було там узагалі щось, окрім злоби, заздрості та жаги влади? Бо як може вогонь уживатися з кригою? Лід у полум’ї не виживає, тане одразу. Так і тут: зі сторони людини важко побачити щось світле у цій істоті.

Уявіть: у раю тиша, благодать, святі розмовляють про милосердя, а тут заходить істота, яка вчора кричала «бий, убий за Росію-мать!». Та там і двері самі зачиняться перед носом. Бо що воно там робитиме? Співати осанну разом із ангелами? Та навіть святитель Миколай здивується: «Гей, люди добрі, ви ж це створіння переплутали, йому не сюди».

У пеклі ж — інша справа. Там якраз свято: кочегари сковороди розігріли, диявол руки потирає, а Пригожин із «музикантами» вже місце в оркестрі звільнили. Тепер і нового клоуна в пекельний цирк мають. Чортам весело: «О, нарешті телевізійник! Буде нам і пропаганда, і ток-шоу “Ад без купюр”».Картина ясна: у рай нема чому входити, бо після очищення від гріхів там лишається нуль, пусте місце. А в пеклі — робота знайдеться завжди: то сковорідку кочегарити, то новим грішникам екскурсії проводити.

Тож символічно: жив він на чорних грошах, помирав у жовчі, а тепер служитиме там, де дим і сажа рідніші за золото.Як казали наші діди: «Хто на землі сміявся з чужого горя — у пеклі сам стане сміховиськом». От і вся арифметика.

Кажуть люди: «Не бреши, бо чорт за язика візьме». От і взяв. 26 вересня 2025 року Кеосаян нарешті остаточно втратив хист «гриміти в ефірі» та перекваліфікувався у новобранці пекельного театру. Дев’ять місяців лежав у комі, як недоварений борщ, а тепер — готовий.

Задзвонили у пеклі дзвони — не на службу, а на прийом нового «гостя». Біси кричать: «Новий дурень іде!» — і штовхають Кеосаяна просто на середину пекельного ярмарку.

Ґеббельс підстрибує, наче балаганний шут:

— Ага! Прилетів наш голуб миру! Ти ж думав, що цар ефіру? Ні, братчику, тепер ти просто клоун на моїй сцені. Хто сіяв вітер, той пожне бурю!

Страйхер витягає шибеницю, наче сопілку:

— Будеш співати, Тигране, але вже не пісні про «побєду», а гопака на мотузці. Скільки вовка не годуй, а він у петлю дивиться.

Джойс («Lord Haw-Haw») регоче, б’є себе по колінах:

— О, я тебе знаю! Ти теж любив у мікрофон кричати? Тепер кричи — тут акустика пекельна, навіть чортам вуха в’януть. Язик мій — ворог мій!

Руандійські радійники підскочили гуртом, мов ляльки-ляпавки:

— Ей, брате, ти думав, що слова — це жарти? Наші слова людей на мачете надихали, а твої — на ракети. От і зійшлися ми тут. Що з вогню виросло — у полум’ї й згорить.

Сталінські газетярі понуро, але з підколом:

— Ми вождя славили, а тепер самі, як вужі на сковорідці. Тепер твоя черга смажитися. З ким поведешся, від того й наберешся.

А чорт-староста завершує, мов базарний глашатай:

— Народ дивися! От вам ще один брехун! Колись він гримів на екрані, а тепер дзвенить кайданами. Яка доля, така й воля.

І вся пекельна компанія зареготала, підкидаючи жар:

— Вітаємо, Тигране! Тепер твій ефір без реклами й пауз, бо тут одна програма — «Пекло-2025».

Тут усі реготнули, бо жарт простий і ясний: Тигран думав, що він «король ефіру», а виявився лише новим скоморохом у клубі вічних брехунів. І тепер, замість оплесків, він має лише пекельний хор глузування. Сміється той, хто сміється останній.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мад’ярони

(м. Берегово)