Підмосковний поміщик отруює православних Хуста подарунками Гундяєва

Ексклюзив. Після скандалу, пов’язаного з тим, що як виявилося на третій рік повномасштабної війни митрополит Хустський Марк (Петровцій) будує собі віллу під Москвою, Хустська єпархія РПЦ МП імені Сталіна намагається виправдати свою позицію, але, на жаль, їхні аргументи виявляються хибними та не підкріпленими документально. З цього починається безглуздя ситуації.

Розглянемо все це детальніше.

Найголовніше – це визнання приналежності майна, що є ключовим у цій справі. Але, чесно кажучи, люди – не лохи, як щиро вважають сам Марк та його секретарі. Люди вже давно навчилися розрізняти справжню віру від гешефтів церковних щурів, які намагаються маніпулювати ними задля власних інтересів. Так що спроби виправдатися звучать не більше ніж пусті слова, а віруючі вже давно розуміють, хто дійсно стоїть на боці правди. А це явно не так звана УПЦ- філія РПЦ МП імені Сталіна в Україні, з її митрополит-бюро та владикою Марком зокрема.

Питання риторичне: а навіщо йому було будувати хату під Москвою, якщо він – хоча б номінально український єпископ, хіба не можна було оселитися на пенсії в одному з мальовничих куточків Закарпаття, серед чудової природи, якісних продуктів та добродушного населення? Або під Києвом, або під Почаєвом? Ні, Маркушка вирішив свою душку/тушку в Мордорі форматувати. Без коментів.

Ми впевнені, що це майно належить саме митрополиту Марку, а наразі в цьому будинку проживає один із його племінників, Василь Петровцій, який закінчив московську семінарію у Сергієвому Посаді, а зараз мешкає на Росії та співає у церковному хорі. Важливо зазначити, що його присутність у цьому будинку викликано бажанням наглядати за майном та підтримувати порядок. Це підкреслює, що Марк просто передав своє майно на зберігання Василю, а й за собою залишив право власності.

Спілкуючись з мешканцями закарпатського селища Приборжавського, ми дізналися, що вони також добре обізнані про цю ситуацію. Люди пам’ятають про зв’язок Василя з Марком та про те, як той отримав це житло. Так ось, нам стало відоме, що митрополит РПЦ МП імені Сталіна Марк, свого часу, надав Василю свій будинок для проживання та для того, щоб той наглядав за порядком і чистотою.

Але все одно: Хустська єпархія стверджує, що Марк нібито передав своє майно ченцям Троїце-Сергієвської Лаври. Це абсолютно нерелевантно, адже кадастровий номер у реєстрі РФ чітко свідчить про те, що ділянка та дача належать саме Марку. Крім того, ченці не мають жодних підстав для проживання в елітному дачному селищі. Що вони могли би там робити?

Ця ситуація підкреслює невідповідність та відверту брехливість заяв єпархії, оскільки факти суперечать їхнім аргументам. Крім того, важливо зазначити, що практика передачі майна ченцям у таких випадках є рідкісною, особливо якщо врахувати, що Марк завжди самостійно займався своїм майном. Це лише підкреслює хибність аргументів єпархії. Але на цьому безглуздя не закінчилось.

Далі розвідка боєм та польові дослідження відкривають нові обставини справи. Наразі ми маємо нову цікаву та достовірну інформацію про виразну промосковську ідеологію Марка (Петровція). Священники Хустської єпархії УПЦ МП невтомно акцентують увагу на використанні антимінсів, які були отримані з благословення так званого «святійшого патріарха Московського і всея Русі Кирила».

Цей факт викликає неабиякі запитання щодо справжніх намірів та позицій Хустської єпархії. Якщо священнослужителі так послідовно підкреслюють свою залежність від Москви, то яку незалежність їхньої церкви та України загалом вони можуть заявляти? Виходить, що, намагаючись підтримувати образ «національної церкви», вони вдаються до практик, які кореняться в російських традиціях. Це в свою чергу ставить під сумнів їхню щирість у справах духовності і служіння українському народу.

Не можна не помітити ганьби та паскудства у тому, що в умовах сучасних викликів, коли Україні необхідно об’єднання, церква, яка повинна бути духовним провідником, все ще залишає свої двері відчиненими для впливу країни-агресорки. Це нагадує фарс: декларуючи про свою автономність, священнослужителі фактично знову й знову звертаються до Москви за підтвердженням своїх дій.

Чи не час для так званої УПЦ визначитися, в якому напрямку вона хоче йти? Виглядає так, що митрополит Марк та його однодумці обрали шлях, який більше відповідає їхнім особистим інтересам, а не потребам українських вірян. Справжня, Христова, церква повинна служити суспільству, а не бути підпорядкованою іноземним патріархам, резиденція яких розташовано у самому серці богомерзотного Швабростану.

Це викликає запитання: чи це черговий цинізм владики Марка, чи, можливо, це справжня сутність УПЦ МП? Виходить, що на словах вони заявляють про свою незалежність, а на ділі виявляються під владою московського патріархату. Схоже, що для них важливіше підтримувати «традиції», які вкорінені в російському православ’ї, ніж служити інтересам українського народу.

Ця ситуація загалом нагадує фарс: одні пищать про «незалежність» церкви, а інші продовжують виконувати вказівки з Кремля. Чи варто дивуватися, що дехто з вірян починає ставити під сумнів їхню щирість та справжні наміри? Якщо антимініси благословляються з Москви, чи можна говорити про справжнє духовне ведення?

Виглядає так, що сумнозвісний митрополит Марк та його прихильники обрали зручну позицію, граючи на два фронти, де вигода завжди ставиться вище за принципи. Чи не час нарешті визначитися і піти шляхом, який дійсно відображає дух і потреби українського суспільства?

Таке ставлення є неприйнятним і свідчить про те, що частина церкви залишається під впливом ідеології, яка суперечить інтересам українського народу. Як можна підтримувати духовність, якщо в основі лежить благословення від тих, хто відкрито підтримує агресію? Це викликає обурення та нерозуміння в суспільстві.

Коли наші військові щодня борються за свободу та незалежність України, її церква повинна бути з народом, а не з тими, хто заважає цьому. Чи може справжній духовний провідник насправді підтримувати рашистського патріарха, товариша Гундяєва (агента Михайлова) який розпалює війну? Справжня віра має служити справедливості, а не бути інструментом для виправдання насильства з боку країни-агресорки.

Це ставить питання про майбутнє УПЦ МП в Україні та ще й про те, яку роль вона справді хоче відігравати в нашій боротьбі за незалежність. Чи не час церкві відокремитися від чужого впливу і стати на бік тих, хто бореться за справедливість і мир в Україні?

Цікаво, чи задумуються священнослужителі, коли тримають в руках ці антимініси, про те, хто стоїть за ними? Адже на фоні боротьби за свободу та незалежність, їхня залежність від московських ієрархів виглядає, м’яко кажучи, дивною.

Можливо, митрополит Марк вважає, що благословення з Кремля — це свого роду духовний патронат? Але чи можна говорити про духовність, коли в основі лежать підтримка агресії та насильства?

Справжня, Христова, церква має стояти на боці людей, а не на стороні тих, хто запалює вогонь війни. Чи не час уже відокремитися від іноземного впливу і стати на бік тих, хто бореться за справедливість? Адже навіть у святій справі важливо не тільки дотримуватись обрядів, а й залишатися людьми з чесними намірами. Тож, можливо, пора задуматися, хто насправді веде цю так звану УПЦ та в якому напрямку вона рухається?

В цьому контексті варто зазначити й те, що незважаючи на офіційні заяви керівництва УПЦ МП про розірвання будь-яких зв’язків із Москвою під час синоду у Феофанії 27 травня 2022 року, на практиці ці слова залишаються порожніми.

Усі церкви Хустської єпархії продовжують використовувати антимініси, які надходять безпосередньо з рук рашистського лже-патріарха Кирила ,і щоденно проводять на них Божественну літургію, наче нічого не сталося.

Як нам повідомив один із священників Хустської єпархії, багато настоятелів і простих священників давно прагнуть замінити ці антимініси. Однак митрополит Марк вперто відмовляється благословити нові, залишаючи свій клір у стані прямої залежності від РПЦ та особисто Кирила.

Справжня драма тут у тому, що, проголошуючи про незалежність, на ділі вони продовжують зберігати старі зв’язки, нібито вшановуючи благословення з Москви.

Учасникам Собору в Феофанії варто було б задуматися, чи не намагаються вони просто «надурити» українців, запевняючи їх у своїй автономії, в той час як насправді тримаються за путінський лже-патріархат. Чи не стає це сумним жартом, коли церква, яка мала б бути духовним провідником, фактично продовжує грати за чужими правилами? Можливо, варто вже дійсно розірвати ці путівки до Москви і встати на бік тих, хто бореться за справжню свободу?

Щодо «антимінса»: треба пояснити — це священна тканина із зображенням покладання в гріб Ісуса Христа, ще в антимінісі зашиті мощі святого. Антимініс є важливим елементом богослужіння в православній церкві, оскільки він символізує присутність першоієрарха (питання риторичне: кого саме?) та служить основою для проведення Божественної літургії.

Відповідно для християн антимініс має особливе значення, оскільки він нагадує про жертву Христа та свідчить про зв’язок із традиціями церкви. Священики використовують його як святий предмет, на якому здійснюються таїнства, включаючи Причастя. Без антимініса неможливо провести літургію, що робить його незамінним у церковному житті.

Таким чином, антимініс — це не просто тканина, а священний предмет, що є втіленням віри, історії та традицій. Він символізує єдність церкви і вірян, а також нагадує про важливість духовності в житті кожного християнина.

Використання антимінсів з Москви — це свого роду парадокс: священики проводять літургії, співаючи про мир і спокій, але при цьому тримають у руках символи, які безпосередньо пов’язані з війною і агресією.

Отже, все це лише підтверджує, що УПЦ МП залишається зручним інструментом кремлівської пропаганди. А дії митрополита Марка ще раз показують справжню сутність цієї структури. Церква УПЦ, яка з таким запалом проголошує свою «незалежність», насправді вірна своїм московським господарям та продовжує обманювати своїх прихожан, українське суспільство та весь цивілізований світ.

Цікаво, як в цій ситуації поєднуються слова з діями. Вони, з одного боку, стверджують, що борються за духовну автономію, а з іншого — продовжують потискувати руки тим, хто відкрито підтримує агресію. Можливо, їхня версія «незалежності» — це просто чудовий спосіб зберегти свої привілеї, продовжуючи жити під московським дахом.

Справжня ганьба полягає в тому, що церква, яка повинна бути моральним компасом, фактично веде своїх вірян за собою до світу ілюзій. Невже вони справді вважають, що прихожани не помічають цієї паскудної гри? Це, мабуть, «найсмішніша» вистава, де роль «незалежної церкви» виконують актори з московських лялькових театрів та з відповідними ляльководами з ФСБ РФ. Чи не варто вже зняти цю маску та стати на бік справжньої незалежності? Або ж так і продовжувати обманювати всіх навколо, поки захисники країни ризикують життям?

Для підтвердження ми надаємо фото, які нам надав один священик. Зрозуміло, що він не може назватися, оскільки боїться можливих наслідків і навіть заборони у служінні від Владики Марка. Цей антимініс — питання, яке стало дуже чутливим та особистим для владики Марка. Здається, що для нього цей гундяєвський антимініс — ціла драма, яка розгортається на тлі його амбіцій та зв’язків із Москвою. Митрополит Марк явно намагається втримати контроль, а тому його страх перед втратами не має меж. Це викликає запитання: чи дійсно він служить Христу, коли дозволяє цій залежності визначати свої рішення?

Ситуація виглядає абсурдно: священики мають мовчати про свої справжні переконання, поки владика тримає їх у страху. Чи не є це яскравим прикладом того, як церква перетворюється на механізм контролю замість місця духовності та свободи?

Виглядає так, що, намагаючись зберегти обличчя та привілеї, митрополит Марк забуває про справжні цінності віри. І чим більше він намагається тримати ситуацію під контролем, тим більше це підриває довіру в середовищі священства та вірян. Можливо, час вже змінити цю динаміку і перестати ховатися за антимінісами, які більше асоціюються з страхом, ніж з вірою?

Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна з упевненістю стверджувати, що Владика Марк порушує як Божі, так і людські закони. Його дії, націлені на утримання контролю над священиками та прихожанами через страх і залежність, свідчать про те, що він втратив з виду справжню сутність служіння.

По-перше, обмежуючи свободу своїх підлеглих і змушуючи їх дотримуватися московських вказівок, він ігнорує основоположні принципи християнської віри. Невже служитель церкви може так безсоромно порушувати заповідь про любов до ближнього, залишаючи своїх священників у страху і невизначеності?

По-друге, коли Марк продовжує використовувати антимініси, підписані московським патріархом, він не лише ігнорує волю свого народу, а й стає частиною системи, яка виправдовує агресію і насильство. І якби це було ще недостатньо, він, здавалося б, забуває про свій власний комфорт, адже має віллу в Росії. Це просто показує, наскільки віддалений він від реалій життя своїх парафіян.

Отже, священикам його єпархії давно пора кинути цього Марка та перейти в ПЦУ. На третій рік війни, коли з’являється безліч доказів брехні та маніпуляцій з боку митрополита Марка та його єпархії, настав час визначитися. Чи варто залишатися під контролем тих, хто продовжує служити інтересам ворога України? Чи не краще стати частиною церкви, тобто ПЦУ, яка дійсно стоїть на боці свого народу, бореться за свободу та справедливість?

Виходить, що продовжуючи залишатися під впливом митрополита Марка, священики лише легітимізують його брехню та залежність від Москви. Час вже встати на правильний шлях та підтримати справжні християнські цінності, які мають бути основою віри. У цей складний час важливо не лише дотримуватись традицій, а й діяти відповідно до реалій, які вимагають від нас вибору на користь справедливості та гідності.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мадярони (м. Берегово).