Перспективи подальшого визнання ПЦУ у Православному світі: близькі та далекі

Ексклюзив. Православна церква України була створена з благословення Вселенського патріархату в грудні 2018 року на Об’єднавчому соборі в Києві. Цей собор об’єднав представників усіх гілок українського православ’я і поклав край так званому «розколові» в Україні, про який затято та постійно твердили прихильники Москви. На початку 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій вручив предстоятелеві ПЦУ митрополитові Київському і всієї України Епіфанію Томос про канонічне визнання автокефалії ПЦУ як помісної церкви України.

Це був далеко не перший прецедент, коли Вселенський Патріархат давав автокефалію однієї з церков.

Період 1850-1950 рр. відомий в історії Православних Помісних церков як «парад автокефалій». Тоді автокефалію отримали: Еладська (1850), Сербська (1879), Румунська (1885), Польська (1924), Албанська (1937), Болгарська (1945). Значно пізніше до них долучилася й Православні Церви та Православна Церква Чеських земель і Словаччини (1998). Історія визнання їх автокефалії має кілька спільних рис:

а) Оголошення автокефалії було наслідком з’явлення появи незалежних держав;

б) Від часу оголошення автокефалії до надання Томосу пройшов певний час;

в) Усі новітні автокефалії повстали на землях, які до цього вважалися канонічною територією Константинопольського патріархату;

г) Томос про автокефалію був наданий Вселенським Патріархатом.

Звертаючи увагу на процеси церковного будівництва в Україні, варто зазначити, що, як й в інших помісних церквах, з отриманням Томосу процес формування Помісної Церкви України не тільки не закінчився, навпаки – розпочався.

За п’ять років після отримання Томоса Православної Церкви України перейшло понад півтори тисячі парафій МП. ПЦУ провела календарну реформу, канонізувала своїх святих, почала відправляти своє духовенство на навчання за кордон. На 30-річчя Незалежності Україна зустріла Вселенського патріарха, який (це неймовірно) сидів на трибуні поруч з першими особами держави, коли по Хрещатику проходив військовий парад.

Сьогодні вже стало очевидним, що новостворена ПЦУ не стане патріархатом у найближчій перспективі. Слід пам’ятати, що в історії світового православ’я майже завжди між отриманням церквою автокефалії та набуттям нею патріаршого статусу проходив певний, а іноді й тривалий час, але в підсумку цих процесів церкви рано чи пізно отримали й такий статус.

Але виникли (а це закономірно) й інші етапні складнощі: протидія Москви, повільний процес доєднання приходів, боротьба за церковне майно, повноцінне визнання ПЦУ світовим православ’ям. Цей аспект ми розглянемо детальніше.

Загальновідомо, що автокефалія будь-якої помісної церкви не пов’язана з тим, чи визнається вона іншими церквами.

ПЦУ отримала Томос від Вселенського патріарха, який і є засвідченням автокефалії. Але з іншого боку, визнання української помісної церкви з боку інших знімає будь-які маніпуляції стосовно «не справжньої» церкви, на чому люблять грати ФСБшники у рясах РПЦ.

В Україні є власна помісна автокефальна церква! Навіть попри війну, ПЦУ продовжує активно розвиватися, що є добрим знаком для нас всіх!

ПЦУ є однією з 15 канонічних автокефальних помісних церков, які складають православну спільноту. Але на цей час вона визнана чотирма з них. Це, крім самого Вселенського патріархату, також Александрійський патріархат – один із найдавніших історичних патріархатів, Елладська православна церква (в Греції) і Кіпрська православна церква. Таким чином, ПЦУ залишається досягти визнання ще десяти православних церков. Як слушно сказав церковний історик, митрополит Олександр (Драбинко), на «сьогодні ми 33% такого визнання».

Процес визнання новостворених канонічно церков іншими церквами, як правило, триває роками чи й десятиліттями. У випадкові з ПЦУ цьому процесові активно перешкоджає Москва – і Російська православна церква (Московський патріархат), і російська держава.

Ще два роки тому Предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній назвав Церкви в яких розглядають питання визнання ПЦУ. За його словами, нещодавнє вторгнення РПЦ до Африки може вплинути на визнання іншими помісними церквами Української Церкви.

Як зазначив предстоятель ПЦУ: «..інші церкви, які зараз аналізують, очікують, вони зважатимуть на ці дії (вторгнення РПЦ в Африку, – І. В.), які зараз спрямовані на розділення Православ’я…Зараз питання стоїть на порядку денному в Румунській православній церкві, в Болгарській, в Грузинській, в Албанській, Єрусалимській та інших. Вони вичікують. І тому агресивні дії з боку РПЦ посприяють визнанню Томосу української автокефальної церкви. Тому що таке беззаконня не може бути підтримане іншими церквами. Це порушення канонічного порядку буття церкви, яке вже існує більше півтори тисячі років».

Епіфаній висловив сподівання, що такі рішення ухвалять одразу кілька помісних світових православних церков, і повідомив, що в православному світі уважно стежать за подіями в Україні.«Процеси у нас, з церковної точки зору, позитивні. Адже Православна церква України найбільша, поступово зростає, збільшується, утверджується. Головне, що є підтримка народу, є підтримка наших православних українців. Тому це важливо, а в майбутньому ми поступово отримаємо і визнання інших помісних православних церков, і все те необхідне, що нам потрібно для розбудови і утвердження», – додав митрополит.

Не все відбувається так швидко, як ми того бажали б. Повномасштабне вторгнення РФ загальмувало процес визнання ПЦУ іншими помісними православними церквами. Іншою мовою, визнання ПЦУ – процес поступовий. З початком великої війни він і взагалі призупинився, зокрема, через роботу російської пропаганди.

На думку Епіфанія, деякі помісні церкви, ймовірно очікують, коли та чиєю перемогою завершиться війна:«багато хто очікує: чим завершиться ця війна? Бо пропаганда російська працює. Тобто вони (Росія – І.В.) вкладають у вуха іншим про те, що “почекайте, не визнавайте, прийде час, коли ми переможемо, і не буде української церкви. І тому навіщо вам ухвалювати якесь рішення, яке в майбутньому не буде мати вираження». До цього варто додати й те, якщо б ті Православні Церкви, які ще не визнали ПЦУ, дійсно вважали надання Томосу неканонічним (чи ієрархію неканонічною), вони мусили б не тільки припинити євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але й зі всіма Церквами Вселенського Патріархату, що знаходяться з ним у співслужінні.

Однак на такий крок не наважилася навіть РПЦ.

Отже, згідно канонам, переданню та прецедентному праву, відразу після отримання Томосу та співслужіння з Константинопольським патріархом Варфоломієм, ПЦУ вступила в євхаристичне спілкування зі всіма Православними Церквами. І цьому маємо багата прикладів та підтверджень.

Новітня Помісна Церква знаходиться в євхаристичної єдності зі Вселенським Православ’ям відразу після надання Томосу та співслужіння з Константинопольським Патріархом. Фізичне здійснення співслужіння є суто зовнішнім проявом, який може бути відсутнім певний час через політичні, економічні, природні та інші чисто земні причини.

Євхаристична ізоляція «може бути тільки повною, коли на її йдуть всі Православні Церкви. Одноосібний (приватний) розрив спілкування з одною або кількома Церквами, який є винаходом Московського Патріархату, є тільки констатацією наявності розбіжностей по якомусь питанню/питанням. При цьому містична євхаристична єдність заховується через решту Православних Церков, з якими ініціатор розриву заховує літургійне спілкування.Таким чином, навіть Московський Патріархат має містичну євхаристичну єдність з ПЦУ через решту Православних Церков».

Розглянемо, а які церкви можуть у близькій перспективі визнати ПЦУ. Досить мала вірогідність, що це зробить Польська Православна Церков, А також така московська посіпака, як Сербська. І дійсно, підозрювати її патріарха Порфирія у симпатіях до ПЦУ немає підстав.У січні 2020 року в інтерв’ю сербській газеті Vecernjenovosti він заявив, що позиція СПЦ щодо цієї церкви залишається однозначною: «Ми не визнаємо нерозкаяних українських розкольників членами церкви, не кажучи вже про нормальну автокефальну православну церкву».

Та цілком інша ситуація на даний момент складається у довговічних сербських опонентів, болгар.

19 травня 2024 року Болгарська церква, як видається, наблизилася до офіційного визнання ПЦУ – це добрий знак для нас всіх. Тоді відбулася Патріарша Божественна літургія за участю єпископів Вселенського Престолу і Святих Церков Болгарії та України. Її очолив Вселенський Патріарх Варфоломій. По суті, це можна вважати актом гібридного визнання ПЦУ з боку Болгарської Церкви, що безумовно є важливим кроком на шляху розбудови в Україні автокефальної помісної церкви.

Представники Православної Церкви України вперше співслужили з єпископами Болгарської Церкви. Подія відбулася у неділю жінок-мироносиць у Патріаршому монастирі Валуклі у Царгороді/Константинополі. Болгарську делегацію представили митрополити Старозагорський Кіпріан, Пловдивський Миколай та Доростольський Яків, а також єпископи Велицький Сіоній та Смолянський Віссаріон, українську – митрополит Чернігівський та Ніжинський Євстратій та намісник Києво-Печерської лаври, єпископ Авраамій.

Болгарська патріархія досі офіційно не визнала автокефалії ПЦУ й вагалась у питанні її канонічного статусу. Це питання Синод балканської церкви віддав на розгляд спеціальної комісії.

Відтак це співслужіння цілком можна назвати історичним, адже російська православна церква вважає ПЦУ «розкольницькою» й закликає духовенство інших помісних церков не служити із її священиками. На думку московської патріархії, клірики Української Церкви нібито «безблагодатні», а таїнства, які вони здійснюють, є недійсними. У пропагандистських матеріалах пов’язаних з РПЦ МП імені Сталіна священників ПЦУ неодноразово називали різними образливими словами, типу «ряжені» чи «мальчікі в рясах».

На думку одного з аналітиків: «Вчинок болгарських митрополитів означає, що вони не визнають риторики РПЦ й не вважають ієрархів ПЦУ розкольниками. Ця подія є найбільш вагомим кроком у бік визнання ПЦУ іншими помісними церквами з кінця 2020, коли незалежність Української Церкви визнала Церква Кіпру. Втім, саме співслужіння не означає офіційного визнання ПЦУ всією Болгарською Церквою. … Проте сам акт співслужіння уже означає, що впливова частина Болгарської Церкви хоче нарешті встановити відносини зі своїми українськими братами по вірі й не боїться конфлікту із Москвою. В такому випадку вона стане першою серед слов’янських церков, хто піде на такий крок».

Але після виборів нового патріарха у червні 2023 року стало відомо, що цей процес знову гальмується. Новий предстоятель БПЦ, владика Даніїл, повторяє, як папуга, наративи з московських методичок. У Софії 2 липня 2024 року новообраний предстоятель Болгарської Православної Церкви звершив першу Патріаршу літургію в Софійському Соборі Св. Олександра Невського. Серед ієрархів, згаданих Патріархом Данилом, не було імені митрополита Епіфанія (Думенка), глави частково визнаної Православної Церкви України (ПЦУ). В інтерв’ю, даному незадовго до свого обрання на патріарший престол Данило назвав створення ПЦУ і її визнання Константинопольським Патріархатом «канонічно необґрунтованим кроком». Данило також висловився на підтримку неканонічної Церкви на чолі з митрополитом Онуфрієм.

Як би там ні було, але рано чи пізно всі автокефальні церкви визнають Православну Церкву України, у тому числі Грузинська, а після війни із Росією у світі буде каскад з визнання ПЦУ іншими церквами. Про це сказав у документальному фільмі «Духовна боротьба» грузинський теолог Гоча Барнов.

«На жаль, і Церква Грузії замість того, щоб бути на боці автокефальної Української Церкви, фактично перебуває на боці Російської Церкви, і це також є причиною того, що минуло 4 роки, а Грузинська Церква не зафіксувала жодної позиції щодо автокефалії Київської Церкви України», – сказав у фільмі Гоча Барнов, – це не тільки момент впливу, ці впливи передусім «означають гроші, фінанси, якими Російська Церква завжди була щедрою до таких Церков».

Насправді коли і в який спосіб інші Церкви визнають автокефалію Української Церкви, це не цікавить ані Україну, ані Константинополь, тому що в даному випадку головним було те, що Константинополь дав Томос Україні. Константинополь це зробив. З плином часу, потихеньку всі Церкви будуть змушені визнати автокефалію Української Церкви.

А там де російський фінансовий, на думку деяких аналітиків, та політичний вплив був неможливий, Церкви в перший рік після Томосу сміливо зробили крок і визнали автокефалію Української Церкви.

Решта Церков поступово, логічно доєднаються до цього, і їм доведеться визнати автокефалію Української Церкви, у цьому важливу роль зіграє війна, яка зараз йде в Україні, а після поразки Росії, ми всі будемо свідками каскаду, який піде від цих автокефальних Церков до визнання автокефалії Української Церкви.

Тоді встає слушне запитання, а що буде з тими, хто до сих пір, попри третій рік війни перебуває у складі так званої УПЦ, тобто підрозділу РПЦ МП імені Сталіна в Україні? Не так давно виникла ініціатива створити на її основі екзархат в межах Константинопольського Патріархату. Але це марна справа, бо не треба множити сутності без потреби, тому що в Україні вже існує канонічна Церква – ПЦУ.

Отже, Вселенський патріархат, який на той момент відновив свою канонічну юрисдикцію над Київською митрополією, вважав всі церковні православні структури однією, але розділеною церквою під своїм омофором. Саме тому грудневий собор 2018 року був Об’єднавчим. На який, як відомо, архієреї УПЦ (окрім двох) не приїхали. І цим поставили себе у двозначне канонічне положення.

Вселенський патріарх їх вважає титулярними архієреями під де-факто контролем РПЦ, які проживають в Україні. В календарі РПЦ український єпископат числиться керівниками єпархій РПЦ, а в календарі Вселенського патріархату на 2024 рік ці ж фігуранти хоча і перераховані в розділі «Православна церква Росії», але не за титулами, а за «пропискою». Зокрема, Онуфрій – митрополит не Київський, а в Києві, Іонафан – митрополит в Тульчині та Брацлаві тощо. Це може свідчити, що Константинополь не визнав рішення собору в Феофанії 2022 року, але визнав повноцінну юрисдикцію РПЦ над «українськими» архієреями. Але РПЦ МП не має статусу помісної церкви і, як повідомляв Вселенський патріарх, «в дусі пастирської чуйності ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під Росією не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних (таких, які не керують тією єпархією, назву якої вони використовують – ред.) або тих, що перебувають (мають резиденцію) в Україні, ієрархів» у сподіванні, що вони об’єднаються з канонічною ПЦУ.

Іншими словами, підрозділ РПЦ в Україні, так звана Українська православна церква, що підпорядкована Московському патріархатові, є частиною канонічно визнаної РПЦ, але на території України її канонічний статус сумнівний. Про це слушно написав аналітик з церковних питань Сергій Чапнін: «Чутки про те, що в Україні може з’явитися ще одна православна юрисдикція, цілком органічно вписуються у загальну логіку розвитку ситуації. Вирішальний чинник – це ухвалення (або неприйняття) законопроекту 8371, який прямо називають “законом про заборону УПЦ в Україні”. З ним чимало проблем і на сьогоднішній день прийняти його (знову) не вдалося. Руслан Стефанчук, голова Ради, у своєму останньому інтерв’ю говорить про це прямо. Навіть із його точки зору є серйозні проблеми як щодо змісту законопроекту, так і через відсутність консенсусу серед депутатів. Проте робота продовжується. Якщо законопроект не буде ухвалено, все залишиться як є. Однак якщо закон буде ухвалено, то УПЦ буде заборонено і багато її членів фактично підуть у підпілля, перейдуть на нелегальне існування. Для Європи ХХІ сторіччя це буде унікальний прецедент. Навряд чи українські спецслужби мають можливості репресувати (так чи інакше) сотні тисяч українських громадян. Значить, найкраще – це одразу дати їм можливість легалізуватися.

І ця нова легалізація має виглядати канонічно переконливо. Добровільний перехід до ПЦУ для багатьох членів УПЦ не є варіантом. Що лишається? Мабуть, залишається варіант створення ще однієї, третьої за рахунком православної юрисдикції. Умовно назвати її можна «УПЦ КП 2.0». Тільки КП — це не те, що ви одразу подумали. Це не Київський патріархат. Це є пряма юрисдикція Константинопольського патріархату в Україні. Так-так, дуже некомфортна ситуація для ПЦУ. Цей варіант і раніше не раз пропонували Фанару, проте позиція патріарха Варфоломія була твердою — ні. Цілком можливо, що чутки, що виникли, це не просто чутки. Політика, зокрема церковна політика, це мистецтво можливого. Якщо держава заборонить УПЦ, а ПЦУ не спромоглася (і не захотіла) створити умови для переходу парафіяльних та чернечих громад під свою юрисдикцію, неодмінно буде знайдено альтернативний варіант. Створення «УПЦ КП 2.0» цілком вписується у цю логіку. Думаю, у вересні-жовтні розклад сил буде більш зрозумілим”.

Долучитись до ПЦУ тепер можна буде лише шляхом індивідуального приєднання. Парафії приймаються «без перехрещень», єпископи мають пройти «поліграф», за результатами якого рукопотисною залишиться в кращому випадку їхня третина, і то з натяжкою. Зрозуміло, що це не критична маса архієреїв УПЦ, а значить, їхній перехід в ПЦУ – з області фантастики. Іншої опції в ПЦУ сьогодні не розглядають.

У висновку ми зазначимо, що несприятлива зовнішньополітична ситуація: спочатку Ковід, а потім й війна помітно гальмують процеси церковного будівництва ПЦУ: навіть й гібридні визнання зараз перебувають на паузі, та й процес приєднання православних до ПЦУ з УПЦ МП також просувається досить повільно. Чекаємо на Перемогу України!

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.