Перший Спас, або про Хрещення Руси-України ще раз

Коріння цього свята йдуть в стародавню Візантію. Тоді для запобігання сезонних спалахів інфекційних хвороб на вулиці і площі Константинополя виносили Святий Хрест, щоб освятити місцевість та дати можливість якомога більшій кількості жителів помолитися перед святинею. Це загальне поклоніння хресту і моління про захист від морової пошесті тривало аж до Успіння Пресвятої Богородиці. У нашій традиції саме на цей період припадає Успенський піст.

Це перше з трьох свят Всемилостивого Спасу, що відбуваються в серпні (друге — Преображення Господнє, а трете — перенесення Нерукотворного образу Господа нашого Ісуса Христа з Едеси в Царгород). Здійснюючи свято на честь Хреста Господнього, Православна Церква підносить свої старанні молитви до самого Господа про те, щоб Він силою Хреста свого захищав вірян від усіх ворогів видимих та невидимих на всіх шляхах земного життя.

Згідно з переказами, свято було встановлено в Константинополі в IX столітті.

Щорічно 1 серпня за старим стилем (14 серпня за новим) частину Животворящого Древа Хреста, на якому був розп’ятий Ісус Христос, приносили з церкви, яка знаходилася в палаці візантійських імператорів, в храм святої Софії, де здійснювали освячення води. Всі, хто прикладалися до нього, зцілювалися.

Освячення води в цей день відбувається до, або після Літургії. У цей день освячують не тільки воду, а й мед. До церковного сенсу свята освячення меду ніякого відношення не має, це лише багатовікові народні традиції, які до сих пір підтримує Церква.

На жаль, сьогодні для багатьох вірян глибока суть цього свята зводиться виключно до прагнення освятити мед нового врожаю. Безумовно, до Освяченого продукту необхідно ставитися з повагою, проте не варто наділяти його «чарівними» властивостями. Бачити в такому меді «магічне зілля», що зцілює буквально від усього, означає проявляти язичницький, а не християнський світогляд. Освячення меду на перший Спас — це стара традиція, що символізує дари Бога нам: від їжі до Царства Небесного. Про це важливо пам’ятати.

Безпосереднім приводом для встановлення даного свята стала перемога грецького імператора Мануїла над магометанами-арабами або сарацинами в 1164 р. Кесар, який вийшов зі своїм військом проти сарацинів, побачив диво — вихід від ікони Пречистої Богородиці зі Спасителем, що перебувала разом з Чесним Хрестом, серед війська — променів, що осіняють весь полк; а саме в цей день візантійський керманич переміг сарацинів.

Заступництво Богоматері та Хреста сила допомогли йому і в цій битві. Після загальної ревної уклінної молитви та цілування образу Богоматері кесар і його військо вступили в бій з ворогом. Православні воїни здобули перемогу і звернули до втечі мусульман. Після бою всі побачили, як яскраві вогняні промені виходять з чудотворного образу і Хреста та сяють над військовим станом. Мануїл, імператор Греції, рятував свої землі від навали сарацинів, які намагалися не тільки розорити країну, але і звернути в мусульманство її жителів. На знак подяки про чудесну допомогу Богоматері, Спасителя і Хреста Господнього було прийнято рішення встановити свято в перший день серпня. На славу Хресної сили, яка допомогла здолати ворогів, хрест виносять на середину церкви для поклоніння.

Але Візантія — це вже давно красива історія, багато (особливо, молодь) зараз навіть і не знають про цю державу. Та й святкуємо ми це свято більш за традицією, при цьому його сенс від нас відходить

Мені видається більш актуальним змінити не дату даного свята, що відкриває важливий для християн нашої традиції Успенський піст, але його кардинальний сенс. Згадати, що на цю дату припадає подія, що зберігає і для нас свою актуальність, що стає наріжним каменем для нашої християнської та національної ідентичності.

Адже ще одна, значно більш знаменна для нас (я підкреслюю це) подія відбулася в день 14 серпня (за новим стилем) 988 року — Хрещення Русі—України. На згадку про нього здійснюють мале водосвячення. Освячення води нагадує кожному з нас Святе Хрещення, немислиме без Животворящого Хреста Господнього.

А освячення меду символізує насолоду душі в Царстві Небесному, шлях в яке нам відкрив Спаситель своїми жертовними стражданнями на Хресті та подальшим Воскресінням.

Кожен християнин прийняв святе хрещення свого часу, але важливо пам’ятати і те, що свого часу цілі народи приймали хрещення. І ця подія ставала визначальною для їх духовного, культурного та політичного розвитку на тисячоліття вперед. Як для кожного християнина його власне хрещення (таїнство необхідне для спасіння) не втрачає актуальності, так і гідно літургійної пам’яті хрещення цілого народу. А чому варто святкувати його в цей день, а не з’єднувати з пам’ять святого Володимира, напишу трохи нижче.

Оскільки ця подія більш значуща, ніж ті візантійські благочестиві практики та перемоги над ворогами, про які ми писали вище. Ну а освячення меду — це, на мій погляд, зайве, але, на жаль, надто вже сильно прижилося воно, тому щороку я у проповідях згадую про милість Христа, що її було явлено народам землі, милості святого Хрещення, яку було явлено кожному з великих народів в уготований Господом час. Тому згадаймо основні історичні віхи, згадаємо те, як слов’янські народи прийняли Христа Ісуса.

У дев’ятому столітті та папство та візантійська церква працювали над зверненням болгарського народу під свою юрисдикцію. Болгарський правитель Борис I (852-889) використовував цю ситуацію, щоб доглядати за кожною стороною, шукаючи кращий вибір для своїх стратегічних інтересів. Зрештою, він зміг укласти угоду з Візантійською імперією, яка дозволила створити національну Болгарську церкву, що лише частково перебувала під владою Константинопольського патріарха. Навіть Болгарська мова служила офіційною для цієї церкви.

14 квітня 966 хрестився Мешко I, перший правитель Польської держави. Згідно з ранніми хроніками, велика заслуга в цьому належить його дружині Дубравці з Чехії. Треба сказати, що княгиня Дубравка була онукою святої Людмили і племінницею святого В’ячеслава (Вацлава). За прикладом своїх родичів вона сприяла тому, щоб Польща осяялася світлом істини Христової.

У середині ХХ століття поляки, хоча і були під гнітом комуністичного режиму, але все-таки змогли (під мудрим керівництвом кардинала Стефана Вишинського, нині зарахованого до лику блаженних) відсвяткувати тисячоліття Хрещення своєї країни.

До дев’ятого століття візантійці робили зусилля щодо навернення в християнство народів Східної Європи та на території сучасної України. Хоча деякі люди, що жили в цьому регіоні, дійсно навернулися в християнство, до правителя Київської Русі Володимира Святославича Великого (980-1015), коли християнство стало основною релігією. Але при всій величезній повазі до особистості та подвигів святого Володимира, з любов’ю званого Красне Сонечко, треба відзначити, що завершив те, що почали його великі попередники. Саме по собі Хрещення Русі-України відбувалося у кілька етапів.

Початок всьому поклав апостол Український Андрій Первозванний; саме його ми справедливо і обґрунтовано вважаємо фундатором Української Церкви. Далі була місія рівноапостольних Кирила і Мефодія, але вона охопила лише південні та західні (наприклад, Закарпаття) регіони України. Є також версія, що святий Горазд, учень та послідовник святих братів, був саме українцем.

Паралельно деякі дослідники висловлювали думки про те, що князь Кий, той, хто заснував столицю нашу, на тому місці, що колись (приблизно 5 століть до нього) благословив Святий Андрій, був християнином. Адже Кия прийняв як дуже почесного гостя імператор Візантії, а такою честю відзначали лише християн. Рюрик — засновник династії, вірогідно, теж був християнином. Але з не до кінця зрозумілих причин, серед їхніх нащадків рятівна віра не збереглася. Пізніше вона проявилася дуже дивним чином.

Останній представник династії Кия, князь Аскольд, здійснив на початку 860-х років похід на Візантію. Морська буря вразила його флот, здивований цією подією, монарх-язичник хрестився та став ревним проповідником віри серед своїх підданих. Йому активно в цьому допомагав його брат Дір, який теж хрестився з ім’ям Ілля.

Треба зазначити, що саме князю Аскольду (у хрещенні Миколаю) ми завдячуємо тому, що народ так посилено вшановує святого Миколая Чудотворця. За правління Аскольда і була заснована Київська митрополія. Якщо з Рюриком-християнином Аскольдові вдалося встановити добрі стосунки, то з наступниками Рюрика, які зберігали вірність язичництву, на жаль ні. До того же бояри, незадоволені християнізаторською політикою князя, вступили в змову з наступником Рюрика, князем Олегом Віщим, який убив київського правителя на березі Дніпра. Християнство в Києві збереглося, але було на напівлегальному становищі.

У цілому європейські народи зобов’язані християнству жінкам. Майже в кожній з країн (із різними варіаціями) відбувалася така історія. Принцеса-християнка виходить заміж за короля-язичника, привозить з собою почт, до складу якого входять представники кліру. Ставши королевою, вона вирішує, що в її новій країні повинна бути саме її віра. Тоді вона ласками та вмовляннями звертає в християнство свого чоловіка, якщо не виходить, то сина, чи онука ростить як християнина. В результаті спочатку двір, а потім і вся країна навертається до рятівної віри. У Франції — це Свята Клотильда, в Англії — свята Берта Кентська; в Болгарії — княжна Феодора, колишня візантійська заручниця, яка хрестилася в Константинополі та звернула в християнство свого брата, рівноапостольного Бориса. Прикладів багато, можна їх множити далі…

Для України — це наша гаряче улюблена княгиня Ольга. Про неї докладніше скажу трохи нижче. В цілому формується феномен «євангелізуючої королеви». Останніми за хронологією, принцесами, які прославилися на цьому терені, були подвижниці ХІV століття: Іуліанія Литовська і Українська та її невістка (дружина короля Владислава Ягайли), свята Ядвіга.

В історії нашої країни, як, втім, і в історії будь-якої держави, подвиг жінки-християнки в усі часи був не таким яскравим та помітним, як подвиг святих чоловіків, найчастіше він тихий та непримітний, це часом не впадає в очі, але теж великий подвиг слухняності чоловікові, виховання дітей у вірі Христовій та зберігання домашнього вогнища. За довгу історію Церкви жінкам не раз доводилося рятувати ситуацію у той момент, коли вицвітали та виявлялися марними чоловіча доблесть і сила. І тоді жіноча лагідність, ніжність та любляче серце творили воістину чудеса. Наприклад, звернення до Христа цілих народів.

Повернемося до святої княгині Ольги. Життя жінок в Х столітті на Русі не була легким. Вони не мали своєї думки та підкорялися чоловікам, здебільшого торговцям і воїнам. Не було ще великої держави, окремі волості були роз’єднані; а об’єднували їх тільки торгові інтереси, спільна мова та звичаї. Літопис говорить, що у древніх слов’ян батько, а потім чоловік був вищим правителем, над яким не було вищої влади. На жінок, нарівні з рабами, покладалися найважчі роботи. Після смерті чоловіка жінка часто слідувала за ним в могилу, не тільки з примусу, а й добровільно, тому що після відходу з сім’ї її єдиного захисника життя в чужій родині ставало нестерпним. У скільки-небудь забезпечених сім’ях було прийнято багатоженство, що робило становище жінки ще більш важким.

І раптом усе змінилося з прийняттям Християнства українським народом, з того моменту, коли вперше на всю українську землю прозвучали слова апостола Павла зрозумілою для народу мовою: «немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі — одно» (Гал., 3, 28). Але ще задовго до того, при проникненні в давньоукраїнське середовище перших променів зорі світла Христового, почала оживати душа української жінки. Свідчення тому — свята княгиня Ольга. На кого посилаються вельможі Володимира, коли він вагається, яку віру йому прийняти? Вони казали: «якби був поганий закон грецький, його не прийняла б баба твоя Ольга — наймудріша з людей». Чи не чоловіка, а жінку, але жінку, яка прийняла хрещення, жінку, навчену вченням Христовим, називають старійшини українські «наймудрішою за всіх людей».

На жаль, про Ольгу ми знаємо дуже мало. У хрещенні Олена…Мати князя Київського Святослава. Дружина князя Ігоря… Всі ці скандинавські імена типу «Ігор» та «Ольга» (Ingvar, Helga) це не імена, а прізвиська. І «Хельга» — це «чарівниця», або «віщунка», або «священна».

Я глибоко переконаний (що мені в приватній бесіді відкрив один старець), що Ольга була з династії Кия, тобто була більш легітимною правителькою, аніж її чоловік. Як володарка Київської держави, Ольга поводиться як звичайний середньовічний правитель. З кровною помстою вбивцям свого чоловіка та каральними рейдами на бунтівні провінції…

Нам цікаво її хрещення та життя по вірі. Ольга була красива та розумна, а також наділена багатьма талантами, такими як мудрість, терпіння, милосердя, цнотливість та дипломатичність. Господь щедро її нагородив, адже їй була відведена дуже важлива роль — стати прародителькою християнства на Русі-Україні. Вона стала дружиною князя Ігоря. Завдяки своєму розуму, легітимному походженню, а також терпінню та красі незабаром вона стала не тільки коханою дружиною, а й порадницею князя, зайнявши друге місце у політичній ієрархії.

Під час довгих військових походів князя Ольга одноосібно правила країною і вельми успішно, народ її любив. Через 20 років, коли Ігор загинув у черговій сутичці з древлянами, розраду Ольга знайшла у християнській вірі. Незабаром після загибелі коханого чоловіка вона прийняла хрещення у Візантії. Її віра була настільки глибока, що вона понесла її по всій Україні, відвідуючи всі великі міста та села. За її велінням на Русі стали зводитися монастирі і храми, що вело до поширення християнського вчення. Її син Святослав не розумів прагнень матері, тому відмовився змінити віру, але святу справу Ольги закінчив її онук Володимир, який можна сказати продовжив розпочату Ольгою місію вже після смерті у 969 році.

Через 25 років її онук Володимир витягнув мощі Ольги, які залишилися нетлінними та урочисто помістив у Десятинній церкві. Потік стражденних до її мощей був нескінченний, багато хто отримав зцілення. У 1547 році Ольга була канонізована православною церквою, більш того стала першою жінкою, визнаною рівноапостольною святою. Адже їй вдалося практично неможливе, створити велику та сильну державу, об’єднавши розрізнених варягів та відвернути свій народ від язичництва, подарувавши їм Християнство. У чому ж її героїчна доброчесність? У переході від звичайної язичницької правительки північноєвропейського типу, до релігійного християнського життя? І «так» і «ні» одночасно.

Тому, що соціальна роль правительки народу (хроніка Регінона називає її навіть королевою «Helena, regina Rugorum»), яка вимагала великої мужності (згадаймо роль жінки раннього середньовіччя) і розуму, мудрості. Що б військо з норманських найманців (варязька дружина) визнавало владу жінки, це повинна бути екстраординарна особистість, а не просто легітимна принцеса з попередньої Києвої династії. І прийняття хрещення — це особливо екстраординарний вчинок, який вона здійснила наперекір всім традиціям та установкам. Політичний контекст мені здається тут штучним. Полоцьким та литовським князям ніщо не заважало залишатися язичниками ще кілька поколінь. Язичницькою була Новгородська олігархічна республіка, язичниками були всі скандинавські конунги. Політичних причин приймати християнство в Ольги не було. Ба більше, охрестившись у Константинополі, Ольга закликає місіонерів з германців, явно для того що б не формувати політичної залежності від греків. Тобто її хрещення — це вибір швидше всупереч політичній вигоді.

Як часто ми передаємо своє Хрещення заради політичних вигод. Йдеться не про правителя, або інші форми влади. Хоча і про них теж. Як часто ми соромимося Христа в публічних виступах. Голосуємо за політика, який просуває антихристиянський порядок денний; боїмося критикувати за антихристиянську позицію; з «розумінням» ставимося до осіб, що замовчують свою християнську позицію та підтримують антихристиянські ідеї. Приносимо свою віру в жертву політичній солідарності. І це без ворожої християнству військової аристократії, без бунтівних язичницьких провінцій.

Без власного сина, що сміється над вірою. Урок твердості, урок віри… На прикладі Святої Олени (Ольги).

Про це всім я пропоную задуматися у це свято в першу чергу, щоби в період Успенського посту можна було принести покаяння за свої гріхи та слабкості, а вже про мед подумати в десяту чергу. Бо без покаяння нам будуть зачинені двері для райської радості.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробогатов) Полоцький,
доктор богословських наук