Передбачена війна: як ЦРУ та MI6 розкрили плани вторгнення РФ в Україну й чому попередження проігнорували

За кілька місяців до 24 лютого 2022 року американська та британська розвідки вже мали детальну карту російського наступу – зі штурмом Гостомеля, спробою захопити Київ і списками українців для арештів – але в Києві, Берліні та Парижі ці сигнали сприймали радше як політичний тиск, ніж як точний прогноз найбільшої війни в Європі з часів Другої світової

Матеріал The Guardian «A war foretold» відтворює, як ЦРУ та британська MI6 уже у 2021 році по крихтах складали мозаїку підготовки Росії до повномасштабного вторгнення в Україну, спираючись на супутникові знімки, перехоплення, агентурні та союзницькі джерела¹.

Журналісти на основі понад сотні інтерв’ю з чинними й колишніми посадовцями в США, Британії, ЄС та Україні показують: розвідка заздалегідь бачила масштаб планів Путіна – захоплення Києва, зміну влади, репресії проти «небажаних» українців – однак політики, налякані «синдромом Іраку» та пов’язаними з ним провалами розвідки, не наважувалися повірити в можливість великої війни в Європі у XXI столітті^{1 3}.

Паралельно з публікацією The Guardian низка міжнародних медіа – від NDTV до європейських видань – описали, як від жовтня 2021 року США та Британія надсилали до Києва і столичних столиць ЄС попереджувальні меморандуми: «Це не звичайне попередження, це дуже серйозно. Повірте нам» – але отримували у відповідь скепсис і страх «спровокувати Путіна»^{3 4}.

Як народжувалося попередження: супутники, перехоплення й мозаїка розвідданих

The Guardian наголошує, що ключ до розуміння майбутнього вторгнення не був «одним кротом у Кремлі»: попри чутки про можливе джерело в оточенні Путіна, основна частина критично важливої інформації надходила з технічної розвідки – супутникових знімків, радіо- й кіберперехоплень, які збирали АНБ США та GCHQ у Великій Британії^{1 2}.

На комерційних та військових супутникових зображеннях аналітики бачили поступове стягування десятків тисяч російських військових до кордонів з Україною та в окупований Крим під прикриттям «навчань»: з’являлися наметові містечка, склади боєприпасів, польові шпиталі – все те, що не потрібне для показових маневрів, але необхідне для реальної війни^{1 2}.

Перехоплені переговори й рухи техніки виглядали надмірними для простої демонстрації сили: формувалися резерви, розгорталися підрозділи забезпечення, відпрацьовувалися логістичні маршрути, а проросійські мережі в Україні активізувалися так, ніби готувалися до «зустрічі визволителів»^{1 2}.

Усе це зводилося в аналітичну картину в Ланглі та Лондоні: там дедалі чіткіше вимальовувався сценарій не локальної ескалації на Донбасі, а багатовекторного удару із півночі, півдня та сходу з метою захопити Київ, зламати українську державність і встановити маріонетковий режим^{1 4}.

Осінь 2021 року: перші офіційні попередження Києву

За даними The Guardian та узагальненими переказами в інших медіа, наприкінці жовтня 2021 року ЦРУ і MI6 надіслали до Києва формальні записки з «новою тривожною оцінкою», у яких прямо зазначалося: Росія готує вторгнення, і це не чергова гра на підвищення ставок^{1 3}.

Один із американських посадовців Ерік Грін згадує, як передавав українській стороні сигнал: «Ми будемо надсилати вам розвіддані. Це не звичайне попередження, це справді серйозно. Повірте нам». За його словами, він бачив у відповідь не паніку, а скепсис – Україна вже кілька разів жила «на валізах» через російські війська на кордоні³.

У січні 2022 року американці надали ще детальнішу картину: план багатовекторного удару, десант на аеродром у Гостомелі для швидкого захоплення Києва, списки українських політиків, військових і громадських діячів, яких планували заарештувати чи фізично ліквідувати – фактично схему «зачистки» політичного поля після очікуваного блискавичного наступу^{1 4}.

Паралельно у Вашингтоні створили міжвідомчу «tiger team» – робочу групу, яка тричі на тиждень моделювала найгірший сценарій: повномасштабне вторгнення Росії з метою зміни влади в Україні й необхідність екстреної реакції США та союзників^{1 2}.

Чому Київ та Європа не повірили: «синдром Іраку» і страх провокації

The Guardian й інші видання відзначають парадокс: чим наполегливішими ставали попередження США й Британії, тим більше частина європейських і українських еліт закривалася від них, вбачаючи у цих сигналах або політичний тиск, або загрозу повторення помилок Іраку 2003 року^{1 3}.

Багатьом урядовцям у Берліні, Парижі та інших столицях ЄС було психологічно важко прийняти, що у XXI столітті можлива спроба силового перекроювання кордонів у Європі – з танками під столицею великої держави, мільйонами біженців і підривом післявоєнної системи безпеки³.

Для України, яка з 2014 року живе в умовах війни низької інтенсивності, кожна нова хвиля тривоги на кордонах виглядала як чергова демонстрація сили Кремля: надмірно гучна публічна реакція, на думку частини керівництва, могла лише посилити паніку, вдарити по економіці й підіграти російській пропаганді про «державу на межі краху»^{1 4}.

Один з українських представників розвідки, який працював у Вашингтоні, згадує численні зустрічі з ЦРУ: «На кожній зустрічі вони казали, що це точно станеться. Коли я дивився їм в очі, бачив упевненість. Вони питали: де буде президент, який у вас план Б? А плану Б не було»¹.

Внутрішня кухня Кремля: ізольований Путін та загадка «джерела»

Один із найдраматичніших епізодів розслідування – опис того, наскільки вузьким було коло російських посадовців, які до кінця знали про майбутню війну: за даними The Guardian, навіть частина найближчого оточення Путіна до останнього не розуміла повного масштабу планів, сприймаючи все як черговий раунд тиску на Захід^{1 2}.

Журналісти описують, як російський лідер роками звужував коло довіри, покладаючись на кількох силовиків та ідеологів і відсікаючи від повної картини інші інституції – від МЗС до уряду; це дозволило мінімізувати ризик витоків, але зробило систему менш здатною тверезо оцінювати наслідки війни^{1 2}.

Питання, яке неминуче виникає: чи мав Захід «кротa» біля Путіна? Співрозмовники The Guardian наголошують: якщо високорівневе людське джерело і існувало, його роль була допоміжною – «жодне джерело не давало повної картини», а основа оцінок будувалася на технічній розвідці та аналітичній роботі¹.

Сам Путін, за описом співрозмовників, отримував попередження навіть від людей зі свого близького кола, що вторгнення в Україну стане катастрофою для Росії, але сприймав їх не як аналіз, а як прояв «слабкості» – дедалі глибше занурюючись у власне уявлення про «історичну місію» повернення України^{1 2}.

Кульмінація: лютий 2022 року, «телешоу» Радбезу РФ та останні сигнали

За кілька днів до вторгнення Путін провів публічне засідання Ради безпеки Росії в мармуровій залі Кремля, де по одному викликав наближених і змушував їх на камеру підтримувати «визнання» окупаційних утворень на Донбасі; The Guardian трактує це як фактичну «воєнну раду», де рішення вже було ухвалене, а легітимізація відбувалася у форматі політичного спектаклю^{1 2}.

Паралельно західні розвідки отримували дедалі точніші дані про розгортання російських військ у Білорусі та плани використати аеродром у Гостомелі як плацдарм для швидкого захоплення Києва; у цей час польська розвідка, яка раніше сумнівалася у масштабі загрози, надсилає до Києва записки: «Вторгнення почнеться сьогодні вночі»^{1 3}.

Окремі українські структури – насамперед ГУР Міністерства оборони – після таких сигналів починають тихо готуватися до найгіршого: орендують безпечні приміщення, накопичують готівку, продумують евакуаційні маршрути; втім, масштаб цієї підготовки був непорівнюваний із масштабом того, що насправді розпочалося 24 лютого¹.

Коли вранці того дня російські ракети та колони техніки перетнули кордони, для багатьох у Києві – попри всі попередження – це стало шоком; для невеликої групи аналітиків у Вашингтоні та Лондоні це було втіленням сценарію, який вони бачили на екранах і картах уже кілька місяців^{1 3}.

Чи можна було зупинити війну: уроки для Заходу та України

Публікація The Guardian та подальші огляди ставлять болюче запитання: якби Київ та європейські столиці сприйняли попередження США й Британії значно серйозніше, чи можна було б відвернути або принаймні пом’якшити наслідки вторгнення^{1 3}.

Частина західних посадовців визнає: скепсис щодо розвідданих підживлювався політичним страхом виглядати «яструбами», зіпсувати відносини з Москвою й повторити шлях Тоні Блера часів Іраку, коли союз із США в непопулярній війні коштував Лондону репутації на роки³.

Для України урок не менш жорсткий: навіть маючи власний досвід агресії з 2014 року, керівництво опинилося в пастці між небажанням сіяти паніку й економічну кризу та необхідністю готуватися до повномасштабної війни; у майбутньому, визнають деякі українські співрозмовники міжнародних медіа, доведеться вибудовувати інші механізми взаємодії з союзною розвідкою та кризового планування^{1 4}.

Самі розвідслужби США й Британії роблять власні висновки: навіть точний прогноз загрози не гарантує, що політичні еліти й суспільства готові на нього відреагувати; довіра до розвідки формується роками, може бути підірвана одним Іраком і частково відновлюватися через такі кейси, як Україна^{1 3}.

Чому це важливо сьогодні: для Києва, Європи та майбутніх війн

Минуло чотири роки від початку повномасштабної війни, і дискусія про те, «хто що знав» у 2021–2022 роках, – не лише історичний сюжет. Вона стає фундаментом нової архітектури безпеки в Європі, яка має врахувати не тільки танки й ракети, а й роль даних, аналітики та довіри між союзниками^{1 3}.

Для України історія передбаченої війни – вагомий аргумент у діалозі з партнерами: Київ не був «наївною стороною, що проспала війну», але опинився в ситуації, коли повна мобілізація до 24 лютого могла зруйнувати економіку й похитнути внутрішню стабільність. Сьогодні Україна має більше підстав вимагати, щоб попередження союзників супроводжувалися конкретними інструментами підтримки – від зброї до санкційних рішень^{3 4}.

Для європейських урядів цей кейс – нагадування, що війна більше не є «немислимою» на континенті; ігнорування сигналів розвідки з міркувань політичного комфорту може виявитися дорожчим, ніж своєчасні непопулярні кроки – від посилення оборони до превентивних жорстких санкцій³.

На глобальному рівні історія про ЦРУ, MI6 та передбачену війну ставить питання, що виходять за межі України: як світ реагуватиме на наступні попередження – про можливі конфлікти навколо Тайваню, на Близькому Сході чи в інших потенційних вогнищах, де сьогоднішні супутникові знімки й перехоплення можуть стати завтрашніми заголовками «Ми ж вас попереджали»^{1 3}.

Джерела

1. The Guardian: «A war foretold: how the CIA and MI6 got hold of Putin’s Ukraine plans and why nobody believed them» – розслідування на основі понад 100 інтерв’ю з посадовцями США, Великої Британії, ЄС та України про те, як розвідка передбачила війну.
2. Mezha.net та інші українські перекази: адаптований виклад ключових висновків матеріалу The Guardian для української аудиторії.
3. NDTV та інші міжнародні медіа: узагальнення попереджень ЦРУ та MI6 від жовтня 2021 року й реакції Києва та європейських столиць.
4. Міжнародні аналітичні огляди (Moneycontrol, європейські видання): аналіз того, як американська та британська розвідки бачили російське вторгнення й чому політики вагалися їм повірити.