ПЦУ майже три роки після Томоса: що відбулося та які перспективи. Ексклюзив

07.09.2021 0 Редакция NS.Writer

Звісно, надії на те, що україно-центричні Релігійні громади МП на території України після отримання Томосу та створення канонічної ПЦУ почнуть масово переходити виявилися не зовсім виправданими, бо на даний момент перейшли, або знаходяться в процесі, близько 600 громад в основному на Волині; а точніше: з 15 грудня 2018 року — 564 релігійних громад (та монастирів) зробили перехід з РПЦвУ до ПЦУ (станом на 22 травня 2021 року). Найпростіше списати уповільнення даного процесу на ковід, але не тільки пандемія впливає на динаміку переходів в ПЦУ. Про це і поговоримо в даному нарисі.

Розглянемо, як відбувається даний процес по регіонах. У Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях громад МП і так було небагато. На даний момент духовною основою для існування громад МП на Галичині є Почаївська Лавра. Аналогічні функції на Волині виконують Корецький і Зимненський жіночі монастирі; в інших частинах України подобні випадки мають найчастіше одиничний характер.

Вириватися з тісних обіймів Москви, обумовлених компроматами та фінансовими відносинами на даний момент змогли тільки два архієреї Олександр (Драбинко) і Симеон (Шостацький).

Хоча якщо брати митрополита Олександра (Драбинка): він не був правлячим архієреєм в МП, а після свого покровителя, Блаженнішого Володимира (Сабодана), перебував у вельми складному та підвішеному стані. Навіть такий, безумовно, авторитетний ієрарх, як покійний Софроній (Дмитрук) який не приховував своєї про-української позиції, а у своїх інтерв’ю неодноразово сміливо повідомляв, що якщо Вселенський Патріархат надасть канонічний статус, все ж на собор не прийшов.

Православна Церква за всю історію свого існування завжди була тісно пов’язана з державними інститутами, тому багато священнослужителів ПЦУ сподіваються на допомогу держави в процесах переходу церковної власності, а разом із нею духовенства та народу в канонічну українську церкву. Авторитет президента Порошенка ПЦУ безумовно в ПЦУ дуже великий. Багато в чому завдяки його зусиллям канонічна церква в Україні відбулася. Але при цьому багато ієрархів та священиків в особистих розмовах нарікають пану Порошенку, що на той момент, коли він був президентом, у нього не вистачило сміливості віддати ПЦУ належні державі храми та монастирі передані на правах користування МП.

Що могло б викликало б серйозний протест з боку РПЦ, її маргінальної частини, яка контролюється через так званих українських олігархів (Новинський т. п.) російськими спецслужбами.

Масовий перехід парафій з УПЦ МП в ПЦУ почнеться, коли держава на рівні областей, облдержадміністрацій не блокуватиме ці процеси, а суди прийматимуть справедливі рішення, заявив митрополит Епіфаній у повідомленні від 5 травня в «Релігійній правді». «Я розмовляв з представниками громад, які готові приєднатися до ПЦУ. Але вони очікують, що цей процес стане доступним», — сказав митрополит Епіфаній. «Наприклад, за два роки в Київській області не було зареєстровано жодного переходу. Незважаючи на те, що у багатьох громад є бажання перейти. Але вони бачать, що облдержадміністрація не розглядає їх звернення і не робить юридичних дій щодо перереєстрації».

За словами митрополита Епіфанія, необхідно, щоб держава на рівні областей та облдержадміністрацій не блокувала ці процеси, і щоб суди приймали справедливі рішення.

Священики, які служать в Південній, Центральній та Східній Україні, часто переходять в ПЦУ не стільки з патріотичних міркувань, а скільки з віри в те, що в ПЦУ все буде інакше ніж в МП, бо вже не буде поборів, симонії, содомії, ставлення з боку архієрея як пана до кріпаків та інших явищ, органічно типових для РПЦ. І тому в даних регіонах парафії частіше переходять з ініціативи настоятеля. Приклад: на Волині існує дуже багато парафій, які перейшли до ПЦУ, а настоятель переходити відмовився.

Особливо цікава у зв’язку з цим ситуація на Закарпатті. На цей регіон варто звернути особливу увагу, оскільки він значно дисгармонує з іншими частинами Західної України, зважаючи на його специфічну історичну долю. Зазначу одразу, тут до ПЦУ перейшло тільки 7 парафій. Церковне Закарпаття, безумовно, не російськомовне але при цьому в регіоні традиційно сильні кланові зв’язки і відносини. У закарпатських селах до приїжджих з інших областей України ставляться з деякою недовірою. Тут, безумовно, усвідомлюють себе Україною, але довіряють в основному своїм же уродженцям.

Дуже важливим моментом є храмові будівлі, з якими нерозривно пов’язана історія кожного села чи містечка. Духовенство також в основному пов’язане клановими узами. Яскравим прикладом є сім’я Голубко. На Закарпатті кілька священиків з цієї родини служать на парафіях. Чого тільки вартий один єпископ Семен (Голубко), вікарій також уродженця Закарпаття, владики Марка (Петровція), митрополита Хустського та Виноградівського. А рідний брат Симеона, єпископ Парамон (Голубко), донедавна служив у Сергієвому Посаді, підкоряючись безпосередньо Гундяєву. Тобто цілком зрозумілий канал через який ФСБ РФ та РПЦ МП впливають безпосередньо на Закарпаття. Зараз Парамон (Голубко) став вікарієм в Московській єпархії. Аналогічні сімейні зв’язки є і у дуже багатьох родин духовенства та у простих закарпатців. По подібних каналах Кремль і Гундяєв, на жаль, можуть контролювати ситуацію і в інших регіонах України.

Тому перехід в ПЦУ безумовно рано чи пізно відбудеться, але це має бути перехід правлячого архієрея. Якого потримають клани місцевого духовенства. До речі з правлячих, закарпатський головний архієрей, митрополит Федір (Мамасуєв) дав згоду на участь в Об’єднавчому з оборі, зібраному з ініціативи Вселенського Патріарха. Він був одним з п’яти архієреїв РПЦ, які погодилися взяти участь, але не прийшли на сам собор. Це, безумовно, свідчить про тиск, причому досить серйозний, російських спецслужб на церковну ситуацію в Україні.

Безумовно уповільнений процес у всіх частинах України йде зараз і триватиме дуже довгий час. І можна з великою впевненістю стверджувати, що рано чи пізно парафій МП лишиться зовсім небагато.

Серйозно прискорити цей процес могла б державна влада. Шкода, що серед державців є до релігії байдужі, які не розуміють її роль в утвердженні українських державних інститутів. Вони безумовно молоді і прагматичні, і тому розуміють, що за ПЦУ майбутнє. Але напевно гальмують через особисті відносини з московським кліром.

Якщо нинішні суспільно-політичні тенденції продовжуватимуться, то, безумовно, наступна влада, або нинішня, яка має порозумнішати, зрозуміє необхідність на державному рівні підтримати ПЦУ, така підтримка,, безумовно, дуже сильно підштовхне процес. Вона могла би складатися з двох кроків:

1) прийняття та імплементація багатостраждального закону про необхідність перереєстрації релігійних організацій, головний центр яких знаходиться в державі-агресорі. Тобто йдеться про зобов’язання на внутрішньодержавному рівні шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні закони та підзаконні акти. А цей процес нині неабияк загальмувався.

На думку авторів, цього Закону громади РПЦ повинні нарешті перестати обманювати українців та вже офіційно називатися РПЦвУ. Що і підтвердив нещодавно сам московський антихрист, заявивши, що в Україні «наша Церква гнана».

2) передача пам’яток архітектури, а це практично всі храми і монастирі, побудовані до 1917 року, які є власністю держави та знаходяться в користуванні Московського Патріархату — до ПЦУ. А це призведе до переходу 80-90% кліриків даних храмів та монастирів і велика частина парафіян, які частіше «захожани», також спокійно поставиться до зміни керівництва тим більше, що за всіма опитуваннями, що проводяться в Україні, кількість людей, що ідентифікують з ПЦУ в 2 рази вище, ніж тих, хто оголошує себе парафіянами РПЦ.

Процес визнання ПЦУ на початку був стрімким у грецькому світі. Тобто серед церков які є грецькими за походженнями, як то: Вселенський, Олександрій, Еладськата Кіпрська Церкви, практично закликала визнати ПЦУ Єрусалимська, отже залишилися православні церкви, які можна розділити на 2 групи:

1) Помісні церкви, на життя яких колосальний вплив мають російські гроші: Антіохійська, Сербська, Чеська та Польська.

2) самодостатні : Болгарська, Румунська, Грузинська, Албанська Церкви, які протягом найближчих трьох-п’яти років, подолавши внутрішні розбіжності, ПЦУ канонічною Церквою на території України.

Детально розкриємо дану ситуацію на прикладі досить одіозної Польської Православної Церкви, ієрархи якої категорично відмовляються визнавати нову Українську Церкву. Так ось, на сайті Польської Православної Церкви ми читаємо що «Автокефальна Православна Церква Польщі не проти надання автокефалії Церкві в Україні на основі догматичних і канонічних норм, що діють для всієї Церкви, але проти груп відступників-розкольників. Відхилення від вчення Святої Церкви не можуть становити здоровий церковний організм». А, простіше кажучи, за таким словоблуддям, прикривається небажання визнати ПЦУ. Це призводить до того, що ППЦ (майже пипець, тобто Польська Православна Церква) втрачає своїх парафіян-українців (а наша діаспора в Польщі вельми численна), які воліють ходить на служби до греко-католиків, а не до них.

Ще кілька церков на підході, впевнені в ПЦУ. І нещодавній приїзд патріарха Варфоломія до Києва на День незалежності прискорить цей процес.

«Це сигнал, в першу чергу, про те, що Україна — канонічна територія української церкви, — говорить Епіфаній. — Вселенський Патріарх приїжджає як наш побратим. Він перший серед рівних. Він приїжджає на запрошення української держави та ПЦУ. На канонічну територію Української церкви. Тому РПЦ так протестує… Можливо, це дасть поштовх до визнання іншими Церквами. Багато хто вже практично визначилися. Але потрібен час». Він уточнює: близькі до визнання ПЦУ — Румунська, Грузинська, Болгарська, Албанська церкви. Так, вони коливаються. Але більшість — на боці Епіфанія: «у кожній церкві є прихильники РПЦ. І в Україні теж. Деякі прихильники РПЦ в Україні навіть сидять у кабінетах влади. Що вже говорить про церкви. Вони там працювали протягом століть».

Одне з центральних завдань не тільки РПЦ, а й російської держави, церковної і «сірої» дипломатії — не допустити визнання ПЦУ теми, хто ще цього не зробив, і дискредитувати визнання в тих церквах, які визнали. Вони почнуть «створювати проблеми». Яскравий приклад — Кіпр, де кілька проросійських митрополитів, які отримували величезну допомогу від РФ на реставрацію своїх храмів, саботували визнання. А коли воно сталося, стали протестувати«, — розповідає архієпископ Євстратій.

РПЦ та її реальний очільник Путін, який за нею стоїть, «вибрали шлях конфронтації і самоізоляції. Вони ізолюють себе від Церков, які визнають ПЦУ. Але коли таких церков буде більше, РПЦ може опинитися в дурному становищі, — їй доведеться визнавати саму себе», — вважає владика Євстратій.

Швидше за все, прискоренню можуть посприяти політична та економічна кризи, що насуваються на Росію. Якщо припиняться фінансові потоки від Газпрому, які і формують (ясна річ, через розвинену мережу посередників) діяльність різних провокаторів, типу горезвісних «Мирян», то можливо і багато хто, наприклад не зовсім фанатики, побажають увійти в нову канонічну церкву. Власне, осінь в Мордорі може стати гарячою (зважаючи на передвиборчу боротьбу і переслідування опозиції самими варварськими, дикунськими способами). А саме це посприяє деконструкції міфу про сильну Росію. В цілому російська криза — це черговий крок до зміцнення України та ПЦУ, як би жорстоко це для деяких не звучало.

Думаю, вже незабаром МП отримає порцію інфарктів після початку нової хвилі переходів громад в Україні.

ВерстянюкІван Верстянюк,
оглядач


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: