Патріот чи слон у кімнаті: як війни Нетаньягу зламали його монополію на безпеку

07.07.2026 0 By Myhajlenko Max

Ізраїль уже живе у виборах 2026 року: Бібі досі в центрі системи, але його старий товар — безпека з особистою гарантією — більше не продається без запитань.

Нетаньягу десятиліттями продавав Ізраїлю безпеку як персональну гарантію. Навколо вовки, а він нібито єдиний знає, де двері, замки й мінні поля. Після 7 жовтня ця формула не зникла, але втратила магію. Бібі не впав, не розчинився і не став політичним трупом. Навпаки, він і досі стоїть у центрі системи. Тепер праві, центристи, військові й родини заручників сперечаються вже не про те, чи потрібна Ізраїлю сила. Вони питають, чому ця сила й далі має носити обличчя Нетаньягу.

Політика після Бібі почалася до його відходу

В Ізраїлі давно говорять про політику після Нетаньягу. Сам Нетаньягу нікуди не подівся. Він досі прем’єр, досі лідер Likud, досі найсильніший одиночний гравець правого табору. Його суперники можуть ненавидіти його з пристрастю пророків Старого Завіту, але ненависть не дає 61 мандат у Кнесеті. Арифметика там холодніша за плакати.

Ще восени було видно: майбутнє ізраїльської влади залежатиме не від одного красивого рейтингу, а від механіки Кнесету — світських містян, російськомовних репатріантів, арабської явки та дисципліни ультраортодоксів. У 2026 році ця стара арифметика отримала новий політичний заряд. Безпека більше не є приватною торговою маркою Бібі.

Після атаки ХАМАС 7 жовтня 2023 року Нетаньягу знову опинився на знайомій сцені: ракети, армія, спецслужби, Іран, «Хезболла», Вашингтон, нічні наради і вічний аргумент про країну в облозі. Але саме ця сцена поставила найжорсткіше питання до його біографії. Якщо ти десятиліттями був «містером Безпека», чому країна прокинулася у найбільшій безпековій катастрофі свого покоління?

Це питання не зникло після перших місяців війни. Воно стало частиною кожної розмови про майбутнє Нетаньягу.

Опитування без корони

Станом на початок травня 2026 року Нетаньягу ще не виглядав списаним. Він виглядає оточеним. Наприкінці квітня Channel 12 показав, що спільний список Нафталі Беннета і Яїра Лапіда «Together» міг би отримати 26 мандатів і обійти Likud як найбільшу партію. У цьому ж розкладі єврейські опозиційні партії набирали 60 місць, коаліція прем’єра — 50, арабські партії — 10 [1]. Опозиція близько, але «близько» в ізраїльській політиці часто означає ще один голос, ще одну сварку, ще одного равина і ще одну ніч переговорів.

У березні Zman Yisrael, івритомовний проєкт Times of Israel, дав іншу важливу деталь: партійний проєкт колишнього начальника Генштабу Гаді Айзенкота отримав би 16 місць, Likud — 28, а партія Беннета впала до 15 [2]. Це не вирок Беннету і не корона Айзенкоту. Одне опитування не робить прем’єра, але воно показує голод на інший тип політика безпеки: менше шоу, більше компетентності, менше магії, більше інструкції з евакуації.

Беннет і Лапід уже пробували разом прибрати Нетаньягу у 2021 році. Той уряд прожив лише 18 місяців, і це слабке місце нового союзу. Беннет має правий профіль, але тягне пам’ять про хитку коаліцію. Лапід має центристську інфраструктуру, але не закриває правий фланг. Айзенкот має військовий авторитет, але його політична машина ще не пройшла справжнього краш-тесту. Усі вони можуть кусати Бібі, та з цього ще не випливає, що вони здатні керувати зграєю.

Безпека більше не приватна марка Нетаньягу

Конкуренція тепер іде не між «миром» і «безпекою». Вона йде між різними версіями безпеки. Нетаньягу пропонує регіональне стримування, дипломатичну гру і мобілізацію загрози. Беннет продає правий управлінський центр без старого багажу Бібі. Айзенкот уособлює попит на військову професійність без політичного цирку.

У цьому сенсі 7 жовтня стало не лише національною травмою. Це ще й політична втрата монополії. До того Бібі міг казати: ви можете мене не любити, але я тримаю стіну. Після атаки ХАМАС критики отримали право на страшне запитання. Якщо стіна стояла під твоїм портретом, чому вона впала саме тоді, коли країна найбільше вірила в охоронця? Лінія Likud і прихильників Нетаньягу тримається на іншій логіці: війна — не час для експериментів, а Бібі має досвід, якого немає в конкурентів. Це сильний аргумент. Ізраїль живе не в політичній лабораторії, а в регіоні, де помилка приходить сиреною. Саме тому ціна помилки стала нестерпною.

Старий аргумент Бібі ще працює, але вже не змушує мовчати всіх, хто пропонує іншу модель безпеки.

Ліберман як термометр правого роздратування

Авигдор Ліберман у цій історії не месія. Не новий цар Давид із Молдови. І точно не людина, яка завтра сама забере країну. Його Yisrael Beiteinu не виглядає машиною прем’єрської більшості. Зате Ліберман важливий як термометр настрою в правому таборі, де накопичується втома від старого пакета Бібі.

Він говорить з тими, хто хоче жорсткості до ворогів, але не хоче жити під диктовку ультраортодоксальних партнерів коаліції. Це світські праві, частина російськомовних виборців, люди, яких дратує звільнення харедим від служби, бюджетні подарунки релігійним інституціям і вічний шантаж малих партій. Без них великий Likud раптом стає не таким уже й великим.

Саме тут Ліберман стає небезпечним для Нетаньягу. Не прямою дорогою до крісла прем’єра, якої в нього немає, а доказом того, що правий виборець може залишатися жорстким до ХАМАС, Ірану чи «Хезболли» і водночас не хотіти купувати весь пакет Бібі: судові процеси, залежність від Shas і United Torah Judaism, постійну близькість до Смотрича та Бен-Гвіра, коаліційні рахунки, які щоразу виставляють іншим.

Це не лівий бунт. Це праве роздратування, у якому армійська казарма, податки й питання про те, чому одні служать, а інші торгуються, важать більше за красиві промови про національну єдність.

Харедим: цемент, який тріскається

Щоб зрозуміти Лібермана, треба дивитися не тільки на Газу. Треба дивитися на харедим.

Ультраортодоксальні партії для Нетаньягу — фундамент і міна одночасно. Вони допомагають тримати коаліцію, але ціна цього утримання дедалі сильніше дратує світську частину суспільства. Питання призову харедим стало не технічною суперечкою про закон, а моральним тестом воєнної держави. Якщо країна воює, хто саме платить тілом за її безпеку?

30 березня 2026 року Кнесет затвердив бюджет на 850,6 млрд шекелів, найбільший в історії Ізраїлю. Голосування 62–55 дозволило уряду уникнути негайного сценарію дострокових виборів [3]. Times of Israel писав, що за підрахунком Channel 13 асигнування на харедимські освітні інституції зросли більш ніж на 1 млрд шекелів — з 4,1 млрд до 5,17 млрд [4]. Це не дрібний рядок у таблиці. Це політичний рахунок за виживання.

Уряд вижив, але саме голосування показало ціну цього виживання: коаліція тримається не на довірі до спільного курсу, а на постійному обміні поступками, дедлайнами й політичними рахунками.

Для Лібермана ця тема — кисень. Для Беннета — можливість зайти в центр без повного розриву з правими. Для Айзенкота — доказ, що країні потрібен порядок, а не нескінченний торг. Для Нетаньягу — пастка. Якщо він тисне на харедим, ризикує коаліцією. Якщо не тисне, віддає світських правих конкурентам.

Так харедимське питання перетворюється для Нетаньягу з опори коаліції на проблему, яка відкриває конкурентам двері до світського правого виборця.

Суд, війна і стара магія Бібі

Судові справи додають до цієї картини ще один шар. Нетаньягу є першим чинним прем’єром Ізраїлю, якому висунули кримінальні обвинувачення. Reuters нагадував, що йдеться про три справи: Case 1000 стосується подарунків від заможних знайомих, Case 2000 — контактів із видавцем Yedioth Ahronoth, Case 4000 — регуляторних рішень щодо Bezeq і висвітлення на сайті Walla. Обвинувачення включають хабарництво, шахрайство та зловживання довірою; сам Нетаньягу провину заперечує [5]. 10 грудня 2024 року він уперше дав свідчення у своєму довгому корупційному процесі [6].

Це не дає права називати його винним без вироку. Але це дає право сказати очевидне: прем’єр веде війну, тримає коаліцію, готується до виборів 2026 року і живе всередині судової машини. Навіть політичний восьминіг має обмежену кількість щупалець.

Для прихильників Бібі це частина старого сюжету: його переслідують, бо він сильний, правий і незручний. Для родин заручників, опозиційних лідерів і частини колишніх військових це інша історія: країна надто довго живе навколо однієї людини, її справ, її союзів і її політичного виживання. Обидві сторони вже давно говорять не лише про факти, а про міф.

Міф Бібі ще працює для його табору, але він уже не захищає від головного запитання: чому саме за його довгого правління країна отримала удар, який змінив усю політичну архітектуру Ізраїлю?

Слон не йде. Але двері вже міряють.

Практичний висновок неприємний для всіх. Нетаньягу може втриматися, бо його блок досі має страх, дисципліну правих виборців і підтримку релігійних союзників. Опозиція, навіть коли підходить близько до більшості, ризикує знову впертися в арифметику 61 мандата, арабські партії та власну звичку сваритися швидше, ніж формувати уряд. В ізраїльській політиці перемога часто починається не з тріумфу, а з переговорів, де кожен голос коштує дорожче за передвиборчу обіцянку.

Стара монополія Бібі на безпеку вже не повертається в первісному вигляді.

Беннет і Лапід намагаються зібрати нову політичну машину, Айзенкот продає образ компетентності без зайвого шуму, Ліберман тримає нішу світської правої люті проти харедимського торгу. У кожного з них свої слабкі місця, і жоден не виглядає автоматичним спадкоємцем. Разом вони показують головне: Ізраїль більше не сперечається про те, чи потрібна йому сила. Він сперечається про те, чи мусить ця сила завжди мати обличчя Нетаньягу.

Формула «патріот чи слон у кімнаті» не має акуратної відповіді. Для свого табору Нетаньягу може залишатися патріотом і кризовим менеджером, який знає мову регіональної війни краще за конкурентів. Для критиків він став політичним вузлом, навколо якого країна надто довго будує уряди, союзи, судові сюжети й пояснення власних провалів. Для системи він усе ще центр гравітації, але центр, який дедалі сильніше викривляє простір навколо себе.

Ізраїль може ще раз проголосувати за Нетаньягу. Може спробувати Беннета, Айзенкота чи іншу комбінацію без Бібі. Може знову застрягти у переговорах, де один мандат важить більше за тисячу промов, а Ліберман буде потрібен не як прем’єр, а як той, хто вирішує, кому взагалі відкриють двері до коаліції. Після 7 жовтня «містер Безпека» вже не звучить як готова відповідь. Це стало питанням, на яке ізраїльська політика ще тільки шукає нову мову.

Слон у кімнаті нікуди не пішов, але кімната вже не вдає, що його там немає.

Moris K для Newssky © 2026