Пасхальне послання отця Феофана читачам сайту 2025 року

Возлюблені у Христі!

Святий апостол Павло, великий проповідник благодаті та невтомний трудівник Євангелія, в пасхальній радості з піднесеним торжеством, а водночас із благочестивою іронією, звертається до найбільшого ворога людства — до смерті, щоби її осоромити: «Смертє, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало? Жало ж смерті — гріх, а сила гріха — Закон. Та подяка Богові, що Він дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор. 15:55–57).

Той, хто ще донедавна переслідував Христа у Його учнях, отримав надприродне об’явлення від Самого Воскреслого. Миттєва зустріч на шляху до Дамаску стала переломним моментом не лише для його душі, але й для всієї історії спасіння. Апостол Павло пізнав не лише Ім’я Ісуса Христа, але і Його думку, Його істину, Його силу. Саме тому його послання стали могутнім свідченням і невід’ємною частиною богонатхненного свідчення Церкви.

Без цього апостольського голосу, без його слів, пройнятих Пасхальним Світлом, Христова звістка могла б звучати тихіше в століттях. Але тепер, у світлі Воскресіння, ми разом із ним можемо з упевненістю виголосити: «Христос воскрес – і смерть переможена!». Саме з цієї пасхальної перемоги — торжества над гріхом, над темрявою і над самою смертю — і починається наше слово. Слово життя, слово надії, слово вічної радості

Йдеться про перетворення учнів з боязких людей на сміливих проповідників Євангелія. Ця сміливість має не лише дивувати, а й дивуватись. Тому що Апостоли, а згодом й вся Церква проповідували віру у воскреслого Христа як єдиного Бога і єдину істину, зводячи нанівець весь пантеон божеств, в які вірили люди того часу. Цей спосіб проголошення віри був унікальним. У стародавніх віруваннях Греції чи Риму віри як Символу віри, як змісту віри, як доктрини, насправді не існувало; бути віруючим означало дотримуватись певного порядку суспільного життя та брати участь у храмових ритуалах. Зараз ми час від часу спостерігаємо подібний же регрес. Багато хто відвідує храми на Великдень, освячує там їжу, але не розуміє сенсу Пасхи.

Але попри як античні, так й сучасні негаразди, саме християнство приносить радикальну новизну, де найважливішим був зміст віри, те, у що віримо, а ми віримо в Христа, який воскрес із мертвих. Як наслідок, Християнство зазнало переслідувань з боку всіх релігій (зокрема й комунізму як анти-релігії), які воно скасувало, і все ж воно швидко поширилося і здобуло багато послідовників і навіть мучеників. Динамізм віри повинен бути вражаючим.

Це швидке поширення християнства змусило світ прийняти неділю як свято, семиденний тиждень, і загалом започаткувало новий календар, початок якого позначається днем народження Христа як людини, тобто Боголюдини. А це велика Таємниця. Дивовижні знаки, за якими ховається Бог. Інакше ми не побачимо Бога. Бог не стане перед нами і не скаже нам: слухайте, я Господь Бог. Бог не звільнив людину від смерті, але дав їй надію та шанс подолати смерть через з’єднання зі смертю Христа, щоб вона була з’єднана з Ним також у Його воскресінні.

Таким чином Церква з першого дня своєї історії проголошувала звістку: Господь Ісус воскрес і Він є нашою надією! І хоча ми призначені на смерть, у нас немає причин для розпачу, бо смерть не має останнього слова, остаточну перемогу над нею здобув Христос.

Ця наша надія базується не на простих людських міркуваннях, але на історичному факті. Ісус Христос, розп’ятий і похований, воскрес славним тілом своїм, щоб ми, віруючі в Нього, жили вічно. Це пасхальне послання є серцевиною євангельського послання.

Тому Воскресіння – це не теорія, а історична реальність, яка відкрила новий шлях між землею та небом. Це не міф і не мрія, бачення чи утопія, це не казка, а унікальна і неповторна подія. Це особливо підкреслюють теологи різних конфесій. Воскресіння висвітлило темні сторони світу, замкненого в матеріалізмі чи нігілізмі, у світогляді, який не в змозі вийти за межі того, що можливо в досвіді, і, не знаходячи розради, відступає у відчуття нікчемності, що, як вважається, є кінцевою долею людства.

Очевидно, що без воскресіння мала б запанувати порожнеча. Воскресіння не тільки заповнює цю порожнечу, але й сповнює надію, яку несе в собі кожна людина, навіть невіруючий, який стверджує, що наче «Бога немає».

Воскресіння утверджує віру людства в те, що є Хтось, Хто править цим світом, Хто впорядковує весь світ і все, що в ньому відбувається. Це підтверджує істину, що ніщо не буває випадково та що ми не опинилися в цьому світі випадково і даремно, щоб після труднощів життя, боротьби зі злом, переживання любові та свідчень про неї, у момент смерті ми зникли б із цього світу, розчинилися десь у безодні небуття, де навіть самого небуття не існує, бо якби воно було, то це вже був би якийсь позитивний вимір.

Тому воскресіння несе у своєму посланні переконання, що варто жити, незважаючи на ті чи інші життєві труднощі, що варто жити. Питання Лейбніца, чому існує щось, а не ніщо, було визнано найбільш стислим і найбільш показовим, і тут, у посланні Христа, воно отримує свою остаточну відповідь: щось існує радше тому, що воно добре, і тому добре, що воно існує, а отже, смерть повинна була втратити, оскільки вона суперечить життю та природі існування.

Через смерть була б знищена сама любов, тобто сам Бог. Був би знищений певний парадокс, який неможливо вигадати людині, де найбільшу цінність та красу має щось безкорисливе, можна сказати, даремно, і саме тому воно є найвеличнішим, найтворчішим, любов не повторюється і наймогутніша: це любов, яка здатна подолати зло і всю ненависть. Смерть не може перемогти любові.

Нехай це усвідомлення того, що Воскреслий Христос є близько, що Він живе в спільноті Церкви, що Він живе в її Таїнствах, нехай це усвідомлення оживляє наше життя, зміцнює наше життя і буде джерелом надії та сили для всіх нас. З цієї близькості ми повинні черпати духовну силу. Ми повинні усвідомлювати, що християнська віра може подолати всі труднощі, якщо вона послідовна.

На початку цієї проповіді ми згадали святого апостола Павла. За його думкою, смерть, точніше страх перед нею, досі була найсильнішою зброєю диявола. Цьому вчить св. Апостол Народів пише: оскільки «діти є спільними в тілі й крові, то й Він подібним чином став їхнім спільником, аби Своєю смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола,і визволити тих, які через страх смерті все життя утримувалися в рабстві». (Євр. 2, 14-15).

Тому ранні християни найчастіше розміщували на своїх могилах напис: Non nocet sepultura resurrecturis (могила не в змозі завдати шкоди тим, хто воскресне з мертвих).

Тому ми можемо порівняти те, що зараз переживає багато людей, із подіями, що відбулися до і після воскресіння Ісуса Христа. Той самий натовп, який першим вигукував: «Осанна сину Давида!», через кілька днів вийшов на вулиці і кричав: «Розіпни його!». Екс-апостол Юда зрадив свого Вчителя. Коли Ісус Христос помирав на хресті, апостоли втекли і не знали, що робити в цій важкій ситуації. Лише порожня гробниця вирвала апостолів із летаргії. Як читаємо в Євангелії, вони знову увірували.

Навіть сьогодні багато людей, на думку багатьох священнослужителів, які раніше вважали себе віруючими, проходять перевірку своєї віри. Багато хто зрікся і відійшов від Спасителя та спільноти Церкви. Однак ті, хто вистояв сьогодні, є тією закваскою, яка знову запалює вогонь віри.

Добра новина сьогоднішньої Великодньої неділі така: Бог послав у світ Свого Сина – Ісуса Христа, який з любові до нас помер на дереві хреста і воскрес із мертвих третього дня. Кожен, хто вірує в Нього, отримує прощення гріхів через Його ім’я.

Як віруючі, ми послані свідчити про нашу віру у Воскреслого Христа. Ми покликані свідчити, що порожня гробниця Христа — це не екзистенційна порожнеча, яку сьогодні відчуває багато людей. Порожня могила – це не моральна і духовна порожнеча, яка веде до смерті. Порожня гробниця є ознакою Воскресіння. Це знак перемоги життя над смертю, любові над ненавистю, примирення над розколом; перемога, якої Ісус Христос здобув через своє воскресіння.

Святий апостол Павло навчає нас, як гідно святкувати Пасху: «святкуймо не в старій заквасці й не в заквасці злоби та лукавства, а в прісності щирості та істини».(1 Кор. 5:8). Ми святкуємо Воскресіння Христове, але водночас продовжуємо жити в світі, де панує зло, страждання, війна та смерть. Це час випробування, але також і час пробудження сумління. Саме зараз, коли душі зранені, ми покликані звіщати Добру Новину не як абстрактну доктрину, але як живу реальність – надію на Життя у Христі та зі Христом, тобто у житті, що перемагає смерть.

Вічні істини Одкровення Божого – не теоретичні постулати, а лікарство, що дарується пораненій душі. Та не можна зцілити те, що ігнорується. Щоб рана загоїлася, її треба назвати. І перше, що закликає зробити Істина – це назвати зло злом. «Бо не здорові потребують лікаря, а хворі» (Мф. 9:12). У тексті приготування до Таїнства Покаяння звертається до кожного з нас нагадування: «Оце ж прийшов ти до лікарні, аби не вийти з неї без зцілення».

Святий Григорій Богослов писав:«Людина, яка не визнає гріха – не приймає й зцілення; бо тільки усвідомлене зло може бути виправлене».

Перше зло, яке маємо однозначно осудити – це звичка звинувачувати жертв.У сучасній мові це називається «віктимблеймінг». Це згубна моральна сліпота, яка намагається у рівній мірі звалити відповідальність і на злочинця, і на постраждалого. Це не просто помилка — це зневага до правди. Святий Іван Златоуст говорив:«Гріх – у тому, хто чинить зло, а не в тому, хто його терпить. Жертва не є винною за жорстокість ката».

Друге зло – це страх перед злочинцем. Страх назвати речі своїми іменами. Страх перед силою темряви. Але яке б могуття не мав носій зла, істинна віра не дозволяє ховатися в мовчанні.«Ніхто, запаливши світильник, не кладе його під посудину…» (Мф. 5:15). Церква – не поза суспільством. Вона покликана бути голосом совісті. Не мовчати, коли діється кривда. Не применшувати біль. Не замовчувати зло.
І саме тут зростає у нас потреба в двох добродійностях: у мудрості, щоб не звинувачувати тих, хто став жертвою та у мужності, щоб засудити зло навіть тоді, коли це небезпечно. Святий Василій Великий повчає:«Не боятися зла – вже є перемога над ним».

І саме у світлі Пасхи християнин бачить ширшу, есхатологічну/над-екзистенційну перспективу. Ми не замінюємо боротьбу злом на фаталізм. Навпаки, ми молимося:«але визволи нас від лукавого» (лат. sed libera nos a malo).Це молитва боротьби. Це не пасивне очікування, а заклик до дії. Бо боротьба зі злом – це не справа політична, а глибоко духовна.

Християнська надія полягає в тому, що жодне зусилля в ім’я добра не буде даремним. Зло буде подолане. Смерть переможена. А пекло зруйноване.

Бо Христос – істинно воскрес.«Смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». А через все це будьмо свідками не порожньої гробниці, але Воскреслого і Живого Ісуса Христа.

Сьогодні свято торжества життя. Ми радіємо цій надзвичайній першій неділі в історії Церкви. Однак, якщо ми дійсно хочемо розділити цю славу, ми повинні «побачити та повірити», як апостоли в Євангелії. Простір, у якому через віру зустрічаємо Воскреслого Христа, це Євхаристія/причасття – Таїнство Його присутності серед нас. Розламаний хліб, який стає Тілом Христовим, повинен не тільки відкрити нам очі, як це зробили учні з Еммауса (пор. Лк. 24, 31), але й підняти наш погляд угору.

Ми повинні дивитися на Євхаристію поглядом, який пронизує темряву смерті, каміння гробу і вже сприймає славу, яка повністю об’явиться, «коли з’явиться Христос, життя наше». Це стане можливим лише за умови віри в порожню гробницю. У такій могилі вже немає на що зупинити свій погляд, і тому його треба піднімати вгору – туди, де вічно перебуває Живий Христос. Ми дивимося не вниз, а вгору. «Погляньмо на Христа!» (Євр. 12:2)

А тому нам з вами, дорогі брати та сестри, вкрай необхідно усвідомлювати, що джерелом пасхальної радості є не зовнішнє, хоча й дуже потрібне, середовище, а Бог. Святий апостол Іван-Богослов напише: «Бог є любов» (1 Івана 4:16). Це сутність Бога, який усім своїм єством полюбив світ, а особливо людину, яку створив на свій образ і подобу (пор. Бут. 1, 26). Сьогодні ми повинні усвідомити, що я вірю в Бога, Який є Любов, і ця Любов відкривається нам у Його справах.

Як хрещена і віруюча людина, чи можу я сприйняти Його Любов, яка наповнює світ своїми діями? Псалмоспівець уже закликав: «Не забуваймо великих діл Божих» (див: Пс. 77, 7).

Бажання Бога Любові виявилося настільки великим до людини, що Він послав у світ Свого Єдинородного Сина. Святий Іван напише в Євангелії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (3, 16). І тому місія Його Сина, який прийшов на землю, щоб відкрити Бога – Любов, реалізується не тільки через Христове вчення, але передусім через любов, виявлену до найбільш скривджених людей, грішників, одержимих сатаною.

У Євангелії ми знаходимо Христа, Який годує голодних хлібом, зцілює хворих, дарує зір сліпим, але також прощає перелюбницю, Закхея, збирача податків, розбійника на хресті, і навіть Петра, який відрікся від Нього. Він не міг діяти інакше, тому що він є Любов.

Ми знаємо зі священного Передання, що з пробитого боку Розіп’ятого Христа витекли кров і вода (Йо. 19:34), — як передвісники Таїнств Хрещення та Євхаристії. Цей таємничий образ Отці Церкви тлумачили як народження Церкви з боку Спасителя. Подібно до того, як з боку сплячого Адама була взята Єва, так і з боку вмираючого Христа народжується Його Наречена — Церква, Тіло Христове.Святий Йоан Златоуст пояснює:«Вода і кров, що вийшли з боку Христового, означають Хрещення і Євхаристію, через які народжується Церква».

Церква — це не лише зібрання вірних. Це видимий в історії Божий план спасіння людини, притулок любові, шлях до життя вічного. Її існування — це не лише догматична реальність, але втілення Божої турботи про кожного з нас. Бо вже тут, у земному бутті, Христос єднається з нами через Таїнства, через Своє Слово, через життя у Церкві.

У Церкві ми дозріваємо до Царства Божого, до того Небесного дому, де вже немає ані болю, ані плачу, ані смерті (Одкр. 21:4). Вона — шлях домівки. Але навіть цього було недостатньо для любові Божої. Бо любов Божа виявляється не лише в дарі Церкви — вона явлена в найрадикальнішій формі на Хресті. На Хресті Бог дарував Себе людині до краю, до повного самозречення, до смерті.
Святий Григорій Богослов писав:«Він, що не мав початку, почав бути. Той, хто не терпить, постраждав. Безсмертний вмирає. Це не слабкість — це сила любові Божої до людини». Хрест — це мовчазне, але незмінне свідчення вірності Бога людині. Любов, сильніша за смерть.

Сьогодні ми, як ті мироносиці, стоїмо перед порожнім гробом. «Його немає тут, бо Він воскрес!» (Мт. 28:6). Розіп’ятий — живий. Помер за любов — воскрес у любові. Це і є пасхальне благовістя, радість, що лунає крізь вічність: любов перемагає смерть, народжує нове життя, починає нову главу в історії людства.

З того Гробу, який здавалося остаточним — замкненим, запечатаним, охоронюваним, — виходить не тиша, а глас Євангелія. «І Слово Боже не в’язане» (2 Тим. 2:9). Любов не залишає нікого поза увагою. Вона розсовує межі життя за межі тілесного існування.

Життя і любов нерозривно з’єднані. Навіть смерть не спроможна їх розділити. Навіть хрест — не межа, а брама. «Бо любов сильна, як смерть… великі води не загасять любові» (Пісн. 8:6–7). Це — не просто образ. Це — наша надія. І це — наш шлях.Господь Ісус приніс найкращу новину всім, хто вірить у Нього: що Бог могутній. Бо він може перемогти навіть смерть.Якщо так, то Він також дає нам надію на те, що якщо ми будемо слідувати Його вченням, то житимемо вічно.

Земне життя, часто повне труднощів, хвороб і страждань, закінчиться, а небо відкриє перед нами перспективу повного щастя життя. Воскреслий Христос є світлом для нас і для всього світу. Він несе нам Надію і Мир. Це дає нам впевненість, що одного дня ми теж воскреснемо з мертвих і будемо жити з Ним. Це шокуюча новина – але чудова, велика і правдива!

Давайте подякуємо Йому сьогодні за це і попросимо, щоб ми могли з надією нести іншим радість Воскресіння.

Подякуймо Йому за те, що Він дав нам потужну енергію, яка освітлює темряву і дає тепло, пробуджує Надію і є джерелом нового життя.

Я сподіваюся, що ми зможемо пережити ці свята в дусі глибокої молитви, радості та миру. Миру, який дає Воскреслий Христос. Миру, якого ніхто не може дати нам, крім Нього.

Хай нас наповнює спокій сумління і серця, а також справжня радість, яка випливає із спілкування з Христом в молитві та таїнствах, але також із близькості до іншої людини, яку ми зустрічаємо в Ісусі Христі. Нехай ця радість наповнить наші серця і спонукає нас, незважаючи на численні перешкоди, з якими ми стикаємося щодня, мислити й діяти позитивно. Але не так, як ті, що коли говорять, то говорять… але нічого не роблять. Дорогі мої. Бережімо себе та своїх близьких. Амінь.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький.