Папи на ім’я Лев: вогненосці служіння і жертви спокус влади

Ексклюзив. Ім’я Лев у римському первосвященстві — це не лише спадщина християнської історії, але й духовний символ сили, гідності й вірності. Від неперевершеного святого Лева Великого — світильника вселенського розуму — і аж до наших днів це ім’я носили постаті, що залишили глибокий слід у житті Церкви: то як пастирі, то як політики, то як мислителі, то як свідки доби, не завжди достойної. Їхні понтифікати, охоплюючи півтори тисячі років, стали і дзеркалом епох, і відповіддю Вічного Міста на виклики часу. Деякі з них, обрані серед тіней порнократії чи політичного безладдя, загубили себе в інтригах; інші ж, подібно до Лева XIII, зуміли через прозір духу вивести Христову Церкву на нові рубежі місії — не розриваючи зв’язку з традицією, а оживлюючи її новим подихом благодаті та розуму.

Святий Папа І (440–461) — Великий пастир Церкви й опора імперії

Перший серед Левів, і єдиний офіційно титулований Великим, Лев І був не лише блискучим церковним письменником, а й богословом, який остаточно визначив учення про дві природи Ісуса Христа. Саме його послання, відоме як «Томос святого Лева», стало підставою догмату Халкідонського Собору 451 року. Його понтифікат тривав понад два десятиліття — у добу великих варварських навал, зокрема гунів. У 452 році Папа Лев особисто вийшов назустріч Аттілі, володарю гунів, і за переказами — лише своїм словом, з благословенням Божим, відвернув спустошення Риму. Це подія стала не лише дипломатичним актом, а й актом глибокого пастирського самопожертвування. Лев І утвердив за єпископом Риму титули Pontifex Maximus та Папа, заклав засади духовного лідерства Папства на Заході. Він став першим римським першосвятителем, похованим у базиліці святого Петра, що засвідчило постання нової, сакральної традиції.

Лев ІІ (682–683) — у тіні імперського впливу.

На відміну від свого попередника, Лев ІІ був грецького походження. Його обрання на Папський престол не було справою суто церковною: понтифікат розпочався лише через рік і сім місяців після виборів, оскільки тодішній імператор Константинополя довго зволікав із затвердженням кандидата. Попри короткий понтифікат, Лев ІІ вирізнявся турботою про духовне і тілесне служіння. Особливу увагу він приділяв догматичній чіткості: засудив непослідовність свого попередника Гонорія щодо монофелітської єресі. Водночас був знаним як знавець церковного співу й укріплював церковні піснеспіви. Його милосердне ставлення до вбогих засвідчило дух служіння, що передує формальному авторитету.

Лев ІІІ (795–816) — політичний стратег і архітектор нової імперії.

Лев ІІІ став Папою у переламний момент — коли Захід потребував нової опори. Його головною заслугою стало коронування Карла Великого 25 грудня 800 року як Імператора Римлян, чим фактично було створено Священну Римську імперію Заходу. Проте його понтифікат був не безхмарним. У 799 році римська знать звинуватила його у зловживаннях, напала на нього й намагалася зневажити. Папа втік до Карла, і лише з його підтримкою повернувся. В неуступному році на Різдво він короновав його як імператора Заходу. Таким чином, його служіння було прямим свідченням того, як Папство вступає в союз із новими силами Заходу — політичний акт, який визначив взаємозв’язок трону й вівтаря на віки вперед. Лев ІІІ також прикрасив Рим, зміцнив церковну дисципліну та залишив по собі образ сильного, хоч і залежного від політики пастиря. 

Лев IV (847–855) — оборонець святинь і відбудовник Риму.

Лев IV зійшов на Престол святого Петра у післявоєнному Римі — місто лежало в руїнах після нашестя сарацинів. Папа розпочав велику відбудову: укріпив Ватиканську частину міста, спорудив Мур Лева (Leonine Wall), який охопив район навколо базиліки святого Петра, утворивши своєрідний укріплений анклав. Лев IV був справжнім римлянином за духом і кров’ю. Він ревно відстоював католицьку віру, реформував монастирі та освятив нові вівтарі. Особливу увагу звертав на літургійну дисципліну та чистоту богослужіння. Саме з його часом пов’язана сумнозвісна, апокрифічна легенда про так звану папессу Іоанну, яка нібито стала його наступницею. Ця легенда, що не має жодного історичного підґрунтя, використовувалася супротивниками Церкви для підриву її авторитету в пізніші віки.

Лев V (903) — мученик занепаду.

Лев V — один із найтрагічніших Пап в історії. Його понтифікат тривав лише кілька тижнів. Він був позбавлений престолу узурпатором Христофором, а згодом потрапив до рук Сергія ІІІ, з якого розпочинається темний період порнократії — доби, коли римська знать, а зокрема жіночі фігури, як-от знаменита Феодора і її дочка Марозія, маніпулювали Папством задля особистої вигоди.

Далі ми надаймо невеликий огляд періоду, знаного в історії Римської Церкви як порнократія (лат. saeculumobscurum — «темне століття»), що охоплює першу половину X століття.Цей період, який розпочався з інтронізації Папи Сергія III у 904 році та тривав до смерті Іоанна XII у 964 році, характеризується значним впливом могутньої римської аристократичної родини Теофілактів. Особливо помітною фігурою була Марозія, дочка Теофілакта, яка, за свідченнями сучасників, мала значний вплив на папський престол, сприяючи обранню своїх родичів та союзників на престол Святого Петра. Термін «порнократія» був уведений у вжиток у XIX столітті німецькими протестантськими теологами, які, спираючись на праці Ліутпранда Кремонського та інших джерел, прагнули підкреслити моральний занепад папства того часу. Однак сучасні історики, такі як Паоло Скуатріті та Джина Фазолі, закликають до більш зваженого підходу, вказуючи на складність політичних обставин того періоду та необхідність враховувати контекст епохи.

Попри моральні виклики, цей період також був часом, коли Церква, переживаючи труднощі, зберігала свою сутність та готувалася до майбутніх реформ. Деякі католицькі теологи вважають, що саме здатність Церкви пережити такі випробування свідчить про її божественне походження та підтримку. Таким чином, порнократія є складним та багатогранним періодом в історії Церкви, який, попри всі труднощі, засвідчує її стійкість та здатність до оновлення.

А ось про Лева V майже не збереглося свідчень, але те, що він був ув’язнений і врешті вбитий, свідчить про глибоку кризу церковного управління в той час. У його особі ми бачимо жертовного пастиря, який потрапив під жорна великої розбещеності церковно-політичного механізму.

Лев VI (червень — грудень 928) — політ жертви в клітці інтриг.

Лев VI був римлянином, який піднявся до престолу в атмосфері панування знатної родини Теофілакта й Марозії. Його понтифікат тривав лише пів року й залишився позначеним печаттю зовнішнього впливу та слабкості.Історики вважають його п’ятим Папою порнократії У контексті доби Лев VI був позбавлений реальної влади, а його смерть — за свідченнями літописців — настала внаслідок отруєння, що ще раз підкреслює, як глибоко впав авторитет Папства. Втім, у самому факті обрання особи духовного складу й римського кореня вбачається спроба бодай символічно відновити традиційне обличчя Риму.

Лев VII (3 січня 936 — 13 липня 939) — тиша монаха в галасі світу.

Лев VII — восьмий Папа доби порнократії, також римлянин, але вже зовсім іншого складу. До свого обрання був бенедиктинцем, отже, носієм традиції духовного відступництва та чистоти життя. Його понтифікат збігся із стабілізацією впливу германського королівства в Італії. За підтримки Альберіка II (де-факто правителя Риму) Папа зберігав відносну незалежність у церковних питаннях. Він заохочував заснування нових монастирів, сприяв духовному відродженню на основі бенедиктинської дисципліни. Його діяльність позначена відсутністю скандалів, що вже було великою рідкістю для тієї доби. Лев VII залишив по собі приклад тихого служіння та внутрішньої аскези, хоч і без значних реформ.

Лев VIII (6 грудня 963 — 1 березня 965) — політична фігура з аскетичним нутром.

На тлі боротьби між імператором Оттоном І Великим і Папою Іваном XII, Лев VIII постав як союзник імператора, поставлений ним на Папський престол. Його понтифікат вважається неповноцінним у канонічному сенсі, адже він був проголошений під тиском світської влади, ще за життя свого попередника.

Проте свідчення про його особисте життя малюють зовсім іншу постать — людини суворої вдачі, аскета, вірного католицькій моралі. Він скликав собори, на яких засудив розбещеність своїх попередників, зокрема Івана XII. Після короткого правління, його постать залишилася контроверсійною, але показовою для боротьби між сакральним і політичним.

Отже, у Х столітті інститут Папства пройшов через важке випробування — епоху, яку історики, не без підстав, назвали порнократією (лат. Saeculum obscurum). Ім’я Лев — колись синонім величі (з Левом Великим) — знову виринає, але тепер як знак спроби утримати гідність у добу приниження. І все ж таки, вже в особі Лева IX бачимо нову перспективу: відродження моралі, повернення авторитету.

Святий Лев IX (12 лютого 1049 — 19 квітня 1054) — останній єдиний Папа Сходу і Заходу.

Франк за походженням, Лев IX був реформатором Клюнійського духу. Його обрання відбулося за підтримки імператора Генріха III, але з ініціативи церковного середовища, яке прагнуло духовної реформації. Лев IX безпосередньо бореться з симонією, з безшлюбністю кліру та з духовною деградацією. Сам особисто відвідує дієцезії, збирає собори, укріплює латинську дисципліну. Саме він вперше впроваджує до Колеґії кардиналів осіб неіталійського походження — тим самим церковна влада набуває справжньої вселенськості.

Однак його понтифікат ознаменувався і трагедією: 1054 року його легати у Константинополі оголосили анафему патріарху Михаїлу Керуларію — акт, який часто символічно вважають датою Великої Схизми між Сходом і Заходом. Лев IX уже не дожив до повного усвідомлення цієї катастрофи, однак його ім’я стало точкою неповернення.

Далі ім’я Лев зникло з папського престолу аж до доби Ренесансу, коди відбувся новий церковний розкол.

Лев X (1513–1521) — Ренесансний меценат, що відкрив браму до Реформації.

Папа, народжений як Джованні ді Лоренцо де Медічі, був сином Лоренцо Великого та його дружини Кларіче Орсіні. Його батько, Лоренцо, був впливовим правителем Флоренції, а мати, Кларіче, належала до римської аристократичної родини Орсіні. Цей шлюб був частиною стратегії Лоренцо з розширення політичних зв’язків родини.

Після обрання Джованні Папою Левом X у 1513 році, він активно сприяв підвищенню статусу своїх родичів. Зокрема, він призначив свого двоюрідного брата Джуліо де Медічі архієпископом Флоренції, кардиналом та віце-канцлером Церкви. Джуліо пізніше став Папою Климентом VII.

Щодо королеви Катерини Медічі, то вона була дочкою Лоренцо II де Медічі та Марії Сфорца. Лоренцо II був сином П’єро де’ Медічі та Лючії ді П’єро Рідульфі, що робить Катерину правнучкою Лоренцо Великого. Отже, Катерина була далекою родичкою Папи Лева X. Таким чином, хоча Папа Лев X та королева Катерина Медічі належали до однієї родини, їх родинний зв’язок був віддаленим. Проте їхні шляхи перетиналися в контексті політичних і церковних інтриг того часу.

Його правління позначене надмірною симонією, розкошами, захопленням мисливством і меценатством, а ще — зловісною історичною іронією: саме він відкинув виклик Лютера, підписавши буллу Exsurge Domine, яка формально засуджувала 95 тез. Натомість сам Папа, за свідченнями, не надавав їм особливої уваги: «Це — чернеча сварка, яка скоро мине». Ця недалекоглядність дорого коштувала Католицькій Церкві. Помер 1521 року — за іронією, в час, коли Європа ще формально залишалась єдиною, але духовно вже розколотою. Так саме, як й наприкінці понтифікату Лева Дев’ятого.

Лев XI (квітень 1605) — блискавка, що не встигла запалити небо.

Прозваний Papa Lampo — «Папа Блискавка» — через те, що пробув на престолі лише 27 днів. Обраний у віці 70 років як компромісна фігура, він не встиг навіть реалізувати проголошені наміри. Помер внаслідок застуди, яку підхопив під час урочистої інтронізації. Хоча за походженням він теж був з родини Медічі, як і Лев X, їх розділяли три різні століття — і абсолютно протилежні історичні умови. Лев XI залишився радше символічною фігурою.

Лев XII (1823–1829) — консерватор на тлі після наполеонівського світу.

Його обрання розглядалося як суто тимчасове, адже здоров’я новообраного Папи було вкрай слабким. Та, всупереч очікуванням, він одужав і розпочав досить активну політику. Його понтифікат позначився консервативною реакцією: суворий контроль над релігійною освітою, благодійними фондами, обмеження громадянських свобод для євреїв (вигнання з Рима), а також протистояння модерністським тенденціям. Лев XII став уособленням церковного прагнення відновити статус-кво в постреволюційній Європі.

Але кардинально змінив ситуацію папа Лев XIII (20 лютого 1878 – 20 липня 1903), якого або з іронією, або з пошаною називали навіть «Кощій безсмертний».

Лев XIII, у світі відомий як Вінченцо Джоаккіно Рафаеле Луїджі Печчі, увійшов в історію Церкви як одна з найпрозорливіших і водночас виважених постатей її понтифікальної традиції. Народжений 1810 року в шляхетній родині в італійському Кампіно, він з юності відзначався схильністю до глибоких філософських роздумів, аристократичною витонченістю манер та бездоганною мовною культурою.

Ці риси поєдналися в ньому з духовною проникливістю і пастирською доброзичливістю, що згодом стали прикметами його понтифікату.

Його обрання на престол святого Петра 20 лютого 1878 року, після довгого і вкрай турбулентного понтифікату Пія IX, стало подією не стільки політичною, скільки символічною. У час, коли Церква переживала втрату світської влади, політичну ізоляцію та моральне приниження з боку новітнього секуляризованого світу, Лев XIII став голосом розуму, витримки й непоказної, але твердої гідності. Замість полеміки з модерним духом епохи, він обрав шлях переконання: не капітуляція перед секуляризмом, а глибоке осмислення позиції Церкви у новому світовому ладі.

Цей Папа був радше філософом на троні, ніж церковним володарем у звичному розумінні. Його енцикліки, що їх загалом вийшло вісімдесят вісім, засвідчують нечувану працездатність, проте ще більше – невичерпну мудрість, вкорінену у глибинах томістичної метафізики. Саме з його ініціативи філософія святого Томи Аквінського повернула собі законне місце в католицькій думці – не як архаїчний догматизм, а як шлях до істини, що примиряє віру і розум у єдності світла.

Однак Лев XIII залишився в історії насамперед як автор великої соціальної енцикліки Rerum Novarum (1891 р.) – документа, що не лише визначив позицію Церкви щодо праці, власності, соціальної нерівності та гідності людини, а й поклав початок цілій гілці церковного вчення, знаній як католицька соціальна доктрина. В епоху, коли з одного боку ширився комуністичний радикалізм, а з іншого – безжальний капіталізм руйнував залишки християнської справедливості, саме він наважився вказати «серединний шлях» – не посередній, а саме шлях золотої міри: той, що ґрунтується на Євангелії, праві і природному моральному законі.

Цей Папа був також мужем науки: він упорядкував стосунки Церкви з науковим світом, відновив довіру до католицьких дослідницьких інституцій, відкрив архіви Ватикану для ретельних досліджень, нехай і з належним контролем. Водночас він твердо обстоював істинну віри перед викликами натуралізму, позитивізму та модернізму, не піддаючись духу часу, але й не замикаючись у сліпому спротиві.

Лев XIII жив скромно, хоча походив із знатного роду. У його поставі була стримана шляхетність, в очах – спокійна мудрість, у словах – глибина, а в мовчанні – красномовність. До самої смерті 1903 року, якої він досяг у 93-річному віці, цей понтифік залишався унікальним прикладом інтелектуальної величі, поєднаної з пастирською делікатністю та літургійною вишуканістю.

У ньому Церква знайшла не лише захисника традиції, але й тонкого архітектора її діалогу з сучасністю. Історія пам’ятає його як того, хто не відрікся від жодної іпостасі католицької віри, але відважився промовити нею до нового світу – достойно, чисто, істинно.

Лев XIV (обраний 8 травня 2025) — пастир XXI століття.

Символічно, що Лев XIV обраний в день Архангела Михаїла за новим стилем. Американець, августинець — він наголошує, що єпископ є насамперед пастирем, а не просто адміністратором. У його постаті поєдналися лінії Лева Великого (богослов’я), Лева IX (реформа), Лева XIII (соціальна чутливість) і, можливо, ще не проявлений потенціал нової духовної мови XXI століття. Час покаже, чи виправдає він гідність свого імені — і чи повернеться ім’я Лев до свого первісного значення: бути сторожем істини і опорою Христової отари.

Отже, ім’я Leo на престолі святого Петра не є просто повторенням, але — живим символом Церкви, що вміє не лише пам’ятати, але й оновлюватись, залишаючись собою. В історії цих Пап поєдналися трагізм і слава, гідність і боротьба, велич і неміч людської природи, яку Господь все ж обирає для звершення Своїх намірів. Кожен із них, в межах своєї доби, був знаковою відповіддю на виклик часу — навіть тоді, коли їхні імена затьмарювали обставини. Але саме через призму цих Левів проступає незгасима істина: Церква, попри всі бурі, не припиняє промовляти — іноді голосом строгості, іноді співчуття, іноді філософії — але завжди голосом, що прагне спасіння людських душ. І цей голос, у своїй багатовіковій римській величі, продовжує лунати вічно.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії