Паперовий космос замість справжньої розвідки

Ексклюзив. В урядових календарях обведено червоним дату: 31 грудня 2025 року. До цього дня, згідно з програмою діяльності Кабміну, Україна має завершити формування Космічних військ і підвести інтегровану ППО, ПРО, кібер- та космічну компоненти щонайменше до 60% операційної готовності. Це політична обіцянка, зафіксована чорним по білому в урядових документах [1][2].

​На календарі — грудень, до дедлайну менше місяця. Чиновники пишуть звіти, малюють стрілочки в презентаціях, а армія тим часом продовжує купувати доступ до супутникових даних у приватної ICEYE — через фонди, контракти й меморандуми — замість мати власне військове око над фронтом [2][3]. Паперові Космічні війська на тлі орендованої орбіти — епітафія не одному уряду, а цілому двадцятиріччю розпорошеного космічного потенціалу.

Радянська валіза без ручки

​Коли у високих кабінетах говорять про космос, на стіл традиційно дістають запилені альбоми з фотографіями ракети «Зеніт» і починають лекцію про велич КБ «Південне». Для екскурсій це красиво, для війни — марно. Формально Україна колись входила до «космічного клубу», але спадок виявився радше токсичним активом, ніж перевагою. Ми отримали гігантські цехи із застарілими верстатами, опалення яких з’їдає бюджет невеликого міста, й управлінську машину, яка живе в логіці 1980-х.

​Державне космічне агентство створювали як мирне відомство, а не штаб космічної війни. Воно так і не стало українським NASA. Замість агресивного технологічного стартапу ми отримали міністерство смутку. Світ тим часом перейшов на мікросупутники, комерційні сузір’я та рої дронів, а ми продовжували пишатися тим, що вміємо робити болти для чужих ракет.

​У підсумку в 2022 році українська армія зайшла у велику війну без власної орбітальної інфраструктури, яка реально працює на розвідку і наведення. Частина університетських і комерційних проєктів — від серії PolyITAN до угод з ESA [NS] — не змогла пробити бетон старої системи. Ми не стільки розвиваємо галузь, скільки повільно відрубуємо мертві радянські кінцівки.

Урок від сусідів: $11 мільйонів за «очі»

​Доки Київ роками «інтегрувався» в меморандуми, Варшава діяла простіше й жорсткіше. Польща, через державний венчурний фонд Vinci групи BGK, у серпні 2025 року просто зайшла в капітал фінсько-польської ICEYE, яка будує сузір’я SAR-супутників спостереження Землі [3].

​Сума інвестиції — понад 40 млн злотих, тобто близько $11 мільйонів. Для масштабу: один перехоплювач Patriot PAC-3 MSE коштує близько $4–5 мільйонів. За ціну двох-трьох ракет, які згорять за кілька секунд роботи ППО, Польща купила собі частку в компанії, що виробляє «очі» для сучасних армій. В офіційних релізах прямо сказано: ці гроші мають підсилити польський офіс, R&D та операції ICEYE, а заодно дати країні місце за столом, де вирішується, хто і що бачить з орбіти [3].

​Україна ж за ці роки так і залишилася в статусі клієнта. Ми купуємо доступ до даних ICEYE через волонтерські фонди, прямі контракти Міністерства оборони та партнерські програми [2][3]. Не партнер, не співвласник, не хазяїн на орбіті, а орендар з правом попросити «ще одну сцену, будь ласка».

Проблема не в сумі — $11 мільйонів для країни, яка витрачає мільярди на війну, це дрібниця. Проблема в менталітеті. Проста угода з прозорою структурою власності й європейським регулюванням — поганий ґрунт для старих добрих «схем». Там важко заховати відкат у рядку «консалтинг» чи «супутні послуги». Немає корупційної маржі — немає й інтересу. У підсумку: поляки мають частку в компанії, що змінює ринок військових супутників, а ми — рахунки за роздріб і ще один «концепт розвитку космічної галузі».

Драма з євроінтеграцією

Європа багато років ставилася до українського космосу як до талановитого, але ненадійного механіка: руки золоті, але з термінами біда. Ситуація почала змінюватися лише тоді, коли питання вийшло за рамки грантів і перейшло в площину виживання.

У квітні 2025 року ЄС та Україна підписали угоду про участь нашої держави в компонентах програми EU Space Programme: Copernicus, Space Weather Events (SWE) та Near-Earth Objects (NEO) [4]. Фактично це означає майже повний доступ до європейських супутникових даних моніторингу Землі, космічної погоди та небезпечних об’єктів. Для країни, що воює, це важливий прорив: легальний і системний канал даних замість ручного режиму «надішліть ще пару знімків, будь ласка».

​Але вбудована проблема нікуди не зникає. Copernicus — це передусім цивільна історія. Його завдання — повені, пожежі, клімат, урбанізація. Він не створювався як інструмент для ведення війни. Україна, за умовами угоди, не отримує доступу до закритих безпекових компонент програми, і розраховувати, що європейські супутники в режимі реального часу відстежуватимуть рух російських батальйонних тактичних груп, просто небезпечно.

​Спроба підмінити власну космічну доктрину доступом до Copernicus — це як купити дорогий бінокль і вважати, що отримав снайперський приціл. Корисно, але аж ніяк не достатньо.

Фантомні «Зоряні війни»

​Усвідомлення того, що вічно просити знімки у партнерів — дорога в безвихідь, у Києві прийшло із запізненням. Лише в 2025 році Міністерство оборони створило Управління космічної політики і публічно заявило про формування Космічних військ. Програма діяльності уряду передбачає: до 31 грудня 2025 року завершити оновлення структури Сил оборони з урахуванням нового роду військ, визначити правові та організаційні засади їхнього функціонування й досягти щонайменше 60% операційної готовності інтегрованої ППО/ПРО, кібер- та космічної компонент.

На папері це виглядає як правильна відповідь на війну XXI століття. На практиці — як спроба за кілька кварталів побудувати українську Space Force на фундаменті радянської бюрократії. Логотип намалювати можна швидко. Значно складніше створити реальну систему управління, підняти власні супутники, інтегрувати їх із ППО і дронами, навчити людей працювати з даними, а не з відомчими звітами.

​Поки уряд говорить про «нову модель сил оборони», космос для України залишається сумішшю волонтерських кампаній, розпорошених комерційних ініціатив і старих підприємств, які живуть спогадами про «Зеніт», що колись літав. На цей радянський металобрухт намагаються накрутити модні слова про «ситуативну обізнаність» і «інтегровані системи», але це все одно що чіпляти неонову вивіску на гуртожиток заводу, де вже давно відключили світло.

Ціна національної сліпоти

​Через місяць ми, швидше за все, почуємо бравурні заяви про те, що Космічні війська створені, а план уряду виконано. Формально це буде правдою: в структурі з’явиться новий рід військ, будуть затверджені штати, посадові інструкції, підготовлені доповіді про «освоєння» бюджетів.
​Фізика війни, на відміну від урядових презентацій, не читає звітів. Якщо у нас не з’явиться власна, незалежна від настрою союзників і від корупційних апетитів чиновників супутникова розвідка, ми так і залишимося сліпими в найвідповідальніший момент. Участь у Copernicus [4] дає хороший бінокль, але армії потрібен приціл і власний супутниковий канал, а не вічне «попросити картинку».

​Ключове питання наступного року звучить неприємно просто. Чи зможе держава вийти з ролі орендного користувача космосу й нарешті стати його повноцінним гравцем? Чи все закінчиться тим, що «паперові» Космічні війська стануть ще однією красивою абревіатурою для звітів у стилі «60% готовності», за якою й далі ховатиметься орендована орбіта і радянський металобрухт?

​Час пішов. На відміну від наших супутників, дедлайн точно вийде на орбіту.

Джерела
​[1] Informator.UA — Україна планує створити Космічні війська до кінця 2025 року: у чому завдання
[2] РБК-Україна — Супутники і не тільки. У Міноборони розповіли, як рухаються до створення космічних військ
[3] LIGA.net — Польський державний фонд купує частку в ICEYE
[4] Newssky — Україна братиме участь у програмах ЄС із відстеження космічної погоди та небезпечних об’єктів

Moris K для Newssky © 2025