Паканат ІІ Утвердження русского міра в КДА або Томос-1 і Томос-2

13.09.2019 0 By blacklight

Коли ми заводимо мову про Московський патріархат та його структури, того є всякі там академії, які мало хто роеальнозакончивав, то нам доводиться писати в постмодерністському жанрі анти-житія. Бо Христос там і близько не гуляв, відповідно і святістю там не пахне.

Отже, з часу свого приходу на посаду ректора КДА у 2007 р. Антоній почав «реформування освітнього процесу». А для цього Паканич почав говорити про те, що попередній ректор прот. Микола Забуга погано налагоджував наукову роботу, що при ньому було багато плагіатських та низьких за наукових рівнем кандидатських дисертацій, а отже, треба покращити наукову роботу, прибрати з академії найслабших викладачів.

Про кого ж іде мова? При Паканичі перестали викладати в КДА архімандрити Нестор (Соменок) та Ярослав (Алексеєнко), протоієреї Андрій Клюшев, Олександр Журавльов, Дмитро Муратов, Дмитро Григорак та ієрей Ростислав Савчук – усі вони стали простими парафіяльними священиками.

Священик УАПЦ Михайло Семків має на цю тему свою точку зору, зазначаючи наступне:

«На першій же нараді з викладачами він (Паканич) проложив між собою та колегами велику дистанцію – віднині викладач мав іти у відпустку лише після його благословіння. У керівничому апараті КДА так само відбулися зміни – неугодних йому викладачів, він, під різними приводами, повиганяв з Академії; від інших позбувся, посприявши процесу архієрейської хіротонії та відправленні на кафедру. Зі «старої гвардії» вцілили тільки ті, хто на перший час не становив загрозу для ректора. Кадрове питання він вирішив досить швидко та радикально – з одного боку просто запросив з МДА таких же проросійських «перевертнів» з України, як і сам; а з іншого – запросив своїх однодумців вже з самої України. Так появилися Володимир Бурега , о. Сильвестр Стойчєв, о. Климент Вечеря, о. Сергій Вейго, о. Максим Бойко, Ігор Базаринський та інші. За три роки керування Архієпископом Антонієм, викладацький склад КДА змінився майже на 70%. При цьому ним же самим усе було зроблено для того, щоби жоден викладач з «забугівських» часів (тобто з тих, що були викладачами за попереднього ректора о. Миколи Забуги) не був допущений до будь-якої серйозної посади. Достатньо швидко нові викладачі поміняли лице Академії та Семінарії. Тепер кожен боїться сказати хоча б зайве слово, бо його одразу узнає ректор. Система доносів з перших днів приходу Єпископа Антонія потужно запрацювала. Старі викладачі, які вже викладали, коли Антоній ще вчився в Семінарії, чи служили Богу, коли його взагалі ще на світі не було, просто стали боятися свого ректора. Через цю боязнь ніхто зі старих не схотів зайняти посади проректорів з навчальної та наукової роботи – всі розуміли, що з цією людиною неможливо нормально працювати. У 2010 році Архієпископ Антоній продовжує вести свою лінію «витравлення» старих викладачів через постійним моральний тиск. Щоби ослабити позиції викладачів, він зробив певну реформу: віднині один викладач має викладати тільки одну дисципліну, тільки в одному класі, тільки в академії чи Семінарії. Так, наприклад, «розправилися» з Іваном Михалко, о. Володимиром Савєльєвим, Ростиславом Савчуком та іншими. При цьому нові викладачі мають по декілька предметів».

Додам до свідчень отця Семківа наступні спостереження. Лише про пятьох екс-викладачів, що залишили КДА, можна сказати, що вони пішли «на підвищення» – це архімандрити Іоасаф (Губень), Никодим (Барановський) та Євлогій (Пацан), які стали єпископами, та миряни УПЦ-МП: Роман Тодер, який влаштувався радником Посольства України у Франції, та Дмитро Воловніков, який переїхав у Рим і став радником Посольства України при Святому Престолі. Інших же просто «вижили», «витравили» за допомогою різного роду інтриганства та цькування. У 2009 р. секретар Київської Митрополії протоієрей Віталій Косовський звернувся до Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України з проханням звільнити його з посади викладача КДА. Звільнився й помічник Архієпископа Антонія – викладач КДА Романов Андрій Володимирович, який є близькою ріднею Косовським. Сам же о. Віталій благословив усім своїм паламарям з Ільїнського храму, які стаціонарно навчаються в Київській Семінарії чи Академії, перевестися на заочне відділення.

Не дали можливості продовжити викладати у КДА тоді ще білому священику Сергію Говоруну, який у грудні 2007 р. прийняв постриг з іменем Кирил. Отець Кирил ще деякий час працював викладачем у КДА, постановою Синоду від 18 квітня 2008 року навіть був обраний секретарем Синодальної богословсько-канонічної комісії УПЦ-МП, яку на той час очолював Антоній. Щоб не допустити подальшого розростання конфлікту Кирила Говоруна з Антонієм, Московська Патріархія у жовтні 2009 року терміново «відкликала» Говоруна у Москву, в КДА він більше не повернувся. Кількома роками раніше, з метою недопущення різного роду конфліктів, щоб звільнити поле діяльності для Паканича, протоієрей Микола Макар (з 2011 р. архімандрит Амвросій) був звільнений з посади проректора КДА з наукових питань, та був переведений на посаду настоятеля парафії РПЦ у м. Мілан.

На той час проректор КДА Макар Микола Федорович очолив два важливих проекта–так, 26 червня 2003 року ним було зареєстровано громадську організацію «Київське релігійно-філософське товариство» (фактично, для відродження однойменного дореволюційного товариства), співзасновницею виступила видатна київська філософ Філіпенко Наталія Григорівна, а також разом з видавцем та філософом Костянтином Сіговим отець Микола зареєстрував та очолив екуменічну громадську організацію «Спілкування та єдність».

Вакуум, що утворився з виїздом кращих проукраїнських богословів Києва – архімандрита Кирила (Говоруна) та прот. Миколи Макара за кордон, Паканич та Бурега намагалися заповнити за допомогою світських осіб.

Зокрема, до КДА максимально наблизився філософ Чорноморець Юрій Павлович, який був ревним прихильником УПЦ-МП, навіть паламарив у одному з київських храмів.

Спочатку, до одруження з Чорноморець Євгенію Матеївною філософ Юрій Павлович мав прізвище Диба, згодом перейняв прізвище дружини. Початково, станом на 2000 р. мав близький стосунок до УАПЦ. Мати Чорноморця – Диба Алла Георгіївна (народилась 29. 05. 1951, м. Київ) – літературознавець і письменниця, яка, судячи з усього, на стику 1990-их – 2000-их рр. була симпатиком УАПЦ. Вона ж залучила свого сина до церковної публіцистики.

Так, у 2000 р. одна з перших церковно-публіцистичних статей, що належить перу Чорноморця, вийшла на шпальтах часопису УАПЦ «Наша віра», яким керував Євген Сверстюк (ось точне посилання на статтю: Диба А., Диба (Чорноморець) Ю. Питания особистого та творчого феномену Лесі Українки // Газета «Наша віра». 2000. №3. С. 1-3).

Але вже у 2001-2002 роках Чорноморець друкувався в журналі “Синопсис” – виданні грецької Катерининської громади УПЦ-МП м. Києва, яку очолював священик Петро Зуєв, ренегат з УПЦ-КП. Там же друкувала переклади й молода Женя Чорноморець.

Починаючи з 2003 р., Чорноморець брав участь у форумах, що проводила громадська організація УПЦ-МП «Київське релігійно-філософське товариство». Так, у 2003 р. надрукував для щорічника наукових праць цього товариства статтю «Основные черты богословского персонализма В. Н. Лосского».

У 2005 р. журналіст УПЦ-МП Василь Анисимов заявив, що Чорноморець був активним прихильником кучмівського режиму та боровся проти блоку Ющенка на парламентських виборах 2002 року; як доказ, було наведено уривки з його памфлету, спрямовано проти блоку Ющенка “Наша Україна” та БЮТ (Газета “SOS”, Дніпропетровськ, 2002 р., №25). Чорономорець визнав, що входив у редколегію газети “SOS”, однак з 2004 р. став підтримувати Ющенка.

В продовження полеміки, Чорноморець заявив, що не був натхненником антипомаранчевих статей, а був лише “контролером”.

Сайту “Единая церковь” (тепер закрився) у 2005 р. Чорноморець зазначав, виправдовуючись, що працював у промосковських структурах не за власним “покликанням серця”, а саме за завданням держави, мало не як «засланий козачок» з боку спецслужб:

В 2000-2002 годах я работал аналитиком в Институте проблем международной безопасности при Совете национальной безопасности и обороны. Работа была мне интересной (…) И даже я непосредственно отслеживал во время кампании 2002 года, чтобы околоцерковные издания не переходили от «мягкой агитации» к жесткой. И в целом это удавалось. Да, у государства в 2001 году возникло определенное беспокойство, что хозяин, а позже и редактор газеты «SOS», и тогда приближенный к митрополиту Владимиру бизнесмен Сергей Цыганков выйдет за рамки приличия в своей пропаганде. Учтите, что и “Союз Православных Братств”тогда кормился у него, сидел у него в офисе. Ну и он был одним из руководителей «Пути православных». Сергей Цыганков мог наломать много дров и надо было отслеживать ситуацию. Сергей Владимирович понимал, что я один из «контролеров» и мирно на это смотрел, поскольку я никуда не вмешивался и очень мягко советовал не совершать ошибок. Например, я отговаривал печатать совершенно ужасную статью против Социалистической партии Украины и приближенной к ней газете «Сільські вісті». К сожалению, Сергей Владимирович в тот раз не прислушался к моему мнению. Но в целом усилиями целого ряда людей газета выходила мягче, чем она могла бы быть, если бы Сергей Владимирович осуществлял все, что он импульсивно порывался написать. В 2001-2002 годах я по своим убеждениям был социал-демократом, даже дал перед выборами интервью газете СДПУ (о), где говорил о сходных положениях социал-демократической мысли и христианства вообще и «Социальной концепции» РПЦ в частности. Я до сих пор социал-демократ по политическим симпатиям, хотя к партии Медведчука отношусь скептически после того как она рулила в 2002-2004 годах украинским государством. В общем, Церкви нужен был Васильев и «Держава», а Цыганков – это было тяжело своей непредсказуемостью. Открываешь «SOS», а там статья против Мороза – это же шок! В конце концов «SOS» смертельно надоела и митрополии, поскольку Цыганков постоянно выходил из под контроля, надоела и государству и была тихонько закрыта. Цыганков, правда, хотел организовать сайт типа «Единое Отечество» с нападками на епископат, на политиков, с пропагандой русского национализма, но коллектив «SOS» отказался и был за это распущен. А Цыганков отошел от «православной политики»”.

Повний текст “виправдань” Чорноморця.

У 2010 р. активну підтримку Чорноморцю надав Предстоятель УПЦ митрополит Володимир. З благословення митрополита Володимира весною 2010 року було розпочато діяльність актуального богословського клубу «Софія», що при храмі Всіх Святих, на території майбутнього кафедрального собору м. Києва. Координаторами клубу стали Чорноморець та працівник прес-служби УПЦ Віталій Сидоркін.

30 вересня 2010 року Предстоятель УПЦ митрополит Володимир, відкриваючи засідання організованих Чорноморцем, як одним з кураторів, Успенських читань на території «Софії Київської», виступив із програмною промовою «Завдання православного богослов’я в Україні на сучасному етапі». Наступного дня Юрій Чорноморець у галереї «Соборна», що при храмі Всіх Святих, на території майбутнього кафедрального собору м. Києва розпочав цикл публічних лекцій про сучасне православне богослов’я, з 1 жовтня по 5 листопада науковець провів 17 богословських зустрічей.

У 2011 році в журналі “Труди Київської духовної академії” (№14) була опублікована рекламна по своїй суті рецензія на книгу Чорноморця «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія», а в наступному, 15-му номері цього ж журналу опублікована стаття Чорноморця «Необхідність пізнання традиції» (Труди Київської духовної академії. — № 15. — К. 2012. — с. 349-359)

Міцними були і зв’язки з Росією. Так, в 2013 році Чорноморець виступив як редактор при перевиданні книги дореволюційного професора КДА Сергія Єпифановича “Преподобний Максим Сповідник, його життя і твори”, що вийшла у видавництві Олега Абишко в Санкт-Петербурзі. А вже 2017 року ця книга була перевидана тим же видавництвом.

В грудні 2013 року, в розпал Євромайдану, вийшла друком стаття Чорноморця (у співавторстві з проректором КДА Бурегою) про викладання патрології в КДА, написана для блоку «Киевская духовная академия»на замовлення директора московської «Православної енциклопедії» Сергія Кравця, відомого своїми антиукраїнськими висловлюваннями (докладніше про останнього).

Кажучи по справедливості, основним автором статті про патрології був саме Чорноморець, а Бурега грав при написанні другорядну роль, адже зазначена стаття ще до цього, в 2011 році в більш розширеному варіанті була виставлена за авторством одного лише Чорноморця на сайті «Богословського клубу св. Максима Сповідника». Відомо також, що Чорноморець отримав за цю статтю гонорар від «Православної енциклопедії», в 33-му томі якої вона опублікована (а том, повторюся, підписано до друку 12 листопада 2013 року).

Саме Чорноморець разом з релігієзнавцем Віктором Бондаренком 10 листопада 2017 року зареєстрував у Києві громадську організацію «Релігійно-духовна перспектива України».  Також Чорноморець намагався створювати різноманітні богословсько-філософські гуртки, вів навіть сайт, але це все не мало такого успіху, як товариство за участю Макара та Сігова. Тому Чорноморець 2016 року перейшов до УГКЦ, розчарувавшись в УПЦ-МП.

При цьому, на момент приходу в КДА Чорноморця, у Києві вже існував під егідою УПЦ-МП зареєстрований 27 січня 2003 року «Центр богословських студій», який очолював священик Зуєв Петро Володимирович, на час приходу в КДА Паканича – керівник місіонерського відділу Київської єпархії, та головний редактор видавництва «Пролог». Але і його не без участі Буреги та Паканича намагалися зацькувати, скомпрометувати, хоча він формально в викладацьку корпорацію КДА й не входив. Але все ж таки становив певну конкуренцію новоявленим богословам. Тому на певних сайтах Зуєва оголошували «таємним автокефалом».

Дісталося від команди Паканича-Буреги і викладачам Ужгородської української богословської академії (УУБА). Останніх теж оголошували «таємними автокефалами», «бандерівцями», «комерсантами від релігії». Тому подібний набір кремлівських штампів тиражували не тільки Бурега, але й Чорноморець, тодішній редактор сайту «Релігія в Україні» Сергій Штейніков – керівник одного з благодійних парафіяльних товариств у Києві, та інші промосковські на той час діячі. Дехто з них після 2014 року дуже швидко «перефарбувався» у великих патріотів України – неясно правда, наскільки щиро та віддано.

Цікаво, що команда Паканича-Буреги намагалася догодити всім.

Так, Москві вони говорили про успішну модернізацію КДА, про підвищення наукового рівня закладу. Хоча насправді – розвалювали його, створюючи замість серйозної наукової структури «закарпатське земляцтво».

А от для української влади було складено іншу «легенду». Ще в епоху Ющенка декларована у 2007-2010 роках науково-богословська робота команди Паканича-Буреги зводилася начебто до того, щоб очистити УПЦ-МП від «нашарувань політичного православ’я» (для чого оновили склад богословсько-канонічної комісії), щоб змінити та доповнити статут УПЦ-МП з метою збільшення ступеню самостійності від Москви (для чого навіть спеціальну комісію створили), і головне – щоб досягти автокефалії поступово, не революційним, а саме еволюційним шляхом. Що цікаво – дехто з оточення Ющенка у цю їхню байку повірив, тому цьому надавалося максимальне сприяння. Хоча декларовані цілі команда Паканича-Буреги абсолютно ніяк не реалізувала, це було звичайне «окозамилювання».

Для чого це все було потрібно? Щоб змусити владу Ющенка у 2007-2008 роках відкласти заплановане отримання Томосу від Констаниполя, не переоцінювати «проросійський» сегмент в УПЦ-МП, в надії на подальшу «українізацію УПЦ-МП зсередини», а це якраз було одним з першочергових стратегічних завдань Кремля.

Адже для отримання Томосу у 2008 р., на момент святкування 1020-ліття хрещення Руси-України уже майже все було готово. Ось що заявив 16 січня 2019 року в телепрограмі каналу «Еспресо» «Вердикт з Сергієм Руденком» екс-голова Служби зовнішньої розвідки України Микола Маломуж, говорячи про участь спецслужб України у цьому процесі:

«Коли був покійний митрополит Володимир, патріарх Філарет і митрополит Мефодій, ми з ними вийшли на діалог щодо формування єдиної моделі православія, і вже тоді формувалися передумови створення якраз Єдиної Автокефальної Православної Церкви, отриманняТомосу, і ми поставили жорсткі тоді умови Росії, що іншого варіанту і не буде, і вони практично на це погодилися. Єдине, що не хватило тоді волі «кучмівських кадрів», хоча тоді відбувся вже Майдан, і ми практично не змогли реалізувати цей процес. Хоча вже практично всі погодилися»…

https://espreso.tv/video/263433

Дозволимо собі припустити, що під «кучмівськими кадрами» малися на увазі, зокрема, й люди з команди Паканича-Буреги, хоча Маломуж торкався насамперед, мабуть, уряду та спецслужб, але ж якраз з останніми команда Паканича-Буреги знаходилася у постійному контакті, це ж очевидно.

Тим паче, що син генерала КДБ, народний депутат від Партії регіонів Деркач Андрій Леонідович у 2007-2015 роках був викладачем КДА, навіть отримав від керівництва КДА  звання доцента. Самі себе возвеличили, самі себе нагородили – але  все ж приємно!  Цей же Деркач з 2010 року числиться членом Міжсоборного присутствія РПЦ.

Бурега у кількох своїх статтях у 2007-2008 роках не дуже гостро, але все ж нападав на проросійських діячів Валентина Лукіяніка та Валерія Каурова – але це ж досить просто було, головна ж мета в даному випадку полягала, щоб втертися у довіру до митрополита Володимира (Сабодана) та його оточення. Ну ось Бурега у грудні 2007 року писав, коментуючи постанову грудневого Синоду УПЦ:

«Епископат Украинской Православной Церкви дистанцировался от крайне правого политического лагеря. Резолюцию следует признать весьма мудрым и своевременным решением. В. Кауров и возглавляемые им общественные организации имеют устойчивую скандальную репутацию и явно маргинальную окраску. Достаточно вспомнить, что В. Кауров не однократно проводил совместные акции с Прогрессивной социалистической партией Наталии Витренко – одной из наиболее одиозных украинских политических сил».

Отже, причину дистанціювання митрополита Володимира від «політправославних» Бурега бачив не в проросійському та антиукраїнському напрямі їхньої діяльності (що було і є очевидним), а лише у «маргінальності». Тобто, якщо Кауров та Лукіянік співпрацювали з блоком «конотопської відьми» Вітренко – то негатив бачиться в тому, що це «одіозна» та «маргінальна» політична сила, яка не набрала «прохідних» балів у парламент та місцеві ради, а зовсім не в тому, що це організація українофобів. Цікава логіка! Виходить, якщо у цей же період єпископ Павло (Лебідь) дружив з КПУ – то це нормально, бо КПУ тоді мала фракцію в парламенті, ще не була «маргінальною», а от з вітренківцями – зась…

Така риторика знайшла місце й у новому опусі Буреги, присвяченому прийнятій у листопаді 2008 року постанові Синоду УПЦ про позбавлення благословення Союзу православних братств України. Ось він пише: «Также Синод омел суждение о деятельности Союза православных братств Украины (Всеукраинского Православного братства во имя святого Архистратига Божия Михаила, Всеукраинского братства Александра Невского) и некоторых других общественных организаций мирян («Православная общественность Одессы», «Духовно-патриотический союз «Новороссия»»), а также о печатной и видеопродукции, которая издается и распространяется по благословению заштатного епископа Ипполита (Хилько). Синод констатировал, что деятельность указанныхорганизацийимеетявнуюполитическую окраску. Все это заставило Священный Синод УПЦ принять решение об отзыве церковного благословения, преподанного ранее на деятельность Союза православных братств Украины. Печатная и видеопродукция, выпущенная в свет с грифом «по благословенню епископа Ипполита (Хилько)» была изучена Богословско-канонической комиссией при Священном Синоде УПЦ.».

І ні слова про українофобію, лише якась там «политическая окраска» – а невже ж утворений 2000 року «Путь православних» Маркевича-Болдирєва, який тоді продовжував існувати, не мав таку «окраску»? А ще у статті Буреги простежується вихваляння «заслуг» у боротьбі з «політправославними» з боку Богословсько-канонічної комісії УПЦ, очолюваної його покровителем – Антонієм Паканичем. Останньому чимало компромату на Іполита злив один з його молоденьких референтів, який ще у 2006 р., побоюючись погроз, чкурнув з Тульчина у Київ, а потім – у Москву, влаштувавшись пономарити в один  з храмів. Ну а Іполита у 2007 р. прибрали з Хустської єпархії, щоб звільнити прибуткову кафедру для когось з Паканичевих попихачів.

Напевно, на такі «наїзди» Буреги на Лукіяніка та Каурова була й певна «відмашка» від його кремлівських кураторів, для яких була очевидна повна політична та ідейна «несостоятельность», застарілість політичних методів та прийомів своїх вчорашніх протеже з їхніми «кодоборськими» та «антимасонськими» ідеями, «імперськими монархічними хресними ходами», та іншими середньовічними витівками. Це все в часи Ющенка особливо яскраво показало свою повну неактуальність та примітивність. А от Паканич та Бурега виглядали такими собі «церковними дипломатами», «церковними аналітиками», які нібито як рятували московську церкву в Україні від остаточного краху, йдучи на певні компроміси з «помаранчевими» у тактичних цілях.  Ці ж кремлівські куратори у 2015 р. силами нового Предстоятеля УПЦ Онуфрія повністю «реабілітували» Лукіяніка з такою ж легкістю, як і відлучили, й у даному випадку команда Паканича-Буреги чомусь не стала наполягати на продовженні церковного покарання для цього москвофіла. Бо не було на це, мабуть, «височайшого» благословення…

При Ющенку критика Буреги стосувалася й колишнього прес-секретаря Київської митрополії Василя Анісімова. Чому? Відповідь дають наступні події – з 2011 року Бурега почав потихеньку «видавлювати» з УПЦ-МП і протоієрея Георгія Коваленка, щоб потім голосно заявити: ось бачите, Анісімов занадто проросійський, Коваленко – занадто «націоналістичний», занадто «оранжевий», а тому ми перед Януковичем – найкращі, бо ми – нейтральні, незаангажовані. Сказано – зроблено, і вже в серпні 2012 року за благословенням кремлівських кураторів Антонієм була створена Інформаційно-аналітична служба Київської митрополії, яка займається регулярним моніторингом засобів масової інформації та аналізом подій, які відбуваються в церковному житті як в Україні, так і за її межами. Як зазначалося в указі Антонія, аналіз тенденцій, характерних як для церковного, так і для суспільного життя має стати фундаментом для прийняття зважених рішень з актуальних питань. Очолив інформаційно-аналітичну службу Володимир Бурега, проректор з наукової роботи Київської академії і семінарії УПЦ. У складі інформаційно-аналітичної служби також було створено відділ референтури, завдання якого полягає у підготовці заяв, вітальних слів, інших офіційних текстів, які будуть оприлюднюватися з благословення Предстоятеля УПЦ.

Згодом, після 2014 року прес-службу прот. Георгія Коваленка було фактично розвалено не без участі Паканича та Буреги. Хоча там працювало чимало патріотично налаштованих дописувачів, серед них особливо яскраво проявили себе Іван Верстюк, Анастасія Станіслав, Дмитро Марченко, Дмитро Кузьменко, редактор англомовної версії інтернет-сайту прес-служби УПЦ Юлія Зубкова-Хроменко, та інші. Але усе це при новому керівництві УПЦ остаточно кануло в Лету.

Прес-секретарем Київської митрополії у 2012 р. призначено протоієрея Ігоря Базаринського, ставленика Буреги та Паканича. Базаринський Ігор Володимирович, 1979 року народження, родом з Харкова, походить з оточення покійного митрополита Никодима (Руснака). До цього ж «харківсько-донецького клану» належать ще один багатолітній викладач КДА єпископ Діонісій (Пилипчук), 1979 року народження, теж родом з Харкова, а також архімандрит Феофан (Меджидов), 1983 року народження, татарин родом з м. Краматорськ Донецької обл.. До більш молодої когорти належить ставленик єпископа Климента (Вечері) – Музольф Андрій Олегович, 1985 року народження, родом з м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.

Що цікаво – проводячи масштабні кадрові чистки, найбільш вірнопідданих «руському міру» Паканич та Бурега не чіпали: як то кажуть, ворон ворону око не виклює…Так, багатолітнім викладачем КДА був і залишається Добош Олексій Михайлович, уродженець Львова, священик, колишній викладач Городоцької римо-католицької семінарії на Хмельниччині, а пізніше, з переходом з католицизму у Православну Церкву у 1990-их роках – клірик у Камянець-Подільській єпархії УПЦ-МП, який і тепер числиться, як голова «віртуальної» Онуфріївської громади УПЦ-МП у м. Городок Хмельницької області, хоча постійно живе у Києві. Протоієрей Добош залишається головним критиком греко-католицької та римо-католицької церков, говорить про загрозу «католицької експансії», також має славу активного противника євроінтеграції та глобалізації. Але продовжує викладати у КДА, як ні в чому не бувало.

Не менш одіозною собою серед викладачів КДА був і філософ Борозенець Тарас Анатолійович, 1975 року народження, киянин, який проявляв дуже високу активність у блогосфері. Під критику Борозенця потрапляли і прихильники УПЦ-КП, і католики, а під час Євромайдану 2013-2014 роках цей випускник КДА активно підтримував Антимайдан, говорив про «масонську і сатанинську сутність Євросоюзу», і так далі. Але і після перемоги Євромайдану Борозенець продовжував спокійно працювати у КДА, не припиняючи критикувати «загниваючий Захід». Зрештою, цей пан у 2016 р. зробив свій вибір на користь «святої Русі», та переїхав у Ханти-Мансійський автономний округ. Там він став у 2018 р. священиком на парафії у м. Нєфтєюганськ. Благо, «Роснефть» та «Газпром» там знаходяться поряд, та можуть забезпечити зацькованого «лютою хунтою» філософа та пропагандиста «руського миру» КДА всім необхідним для красивого життя.

Що цікаво: за 5 років роботи Борозенця в КДА Паканич та Бурега (відомі своїми нападками на Лукіяніка та Каурова) абсолютно ніяк не перешкоджали його шовіністичним витівкам у блогосфері, його нездоровій інтернет-активності, незважаючи на численні скарги з боку обпльованих ним людей. Питання – чому? Судячи з усього, для Паканича й Буреги це був «полєзний ідіот», на фоні якого, при його радикальних проросійських заявах, цим панам можна було виглядати досить-таки «поміркованими», а у чомусь навіть «проукраїнськими».

Аналогічно було і з співведучим Паканича по телепрограмі «Православна енциклопедія в Україні» (виходила в 2011-2014 роках) – протоієреєм Андрієм Ткачовим, якого керівники КДА  вочевидь теж використовували як пугало, як непоганий фон для власного відбілення. Мовляв, у нас у Києві в УПЦ-МП є радикальні москвофіли, а от ми – не такі, ми виважені. Хоча, напевно, неможливо бути частково вагітними або частково цнотливими. Тим більше – після початку війни 2014 року.

 

Продовження слідує…

Іван Верстянюк

Редакція не завжди поділяє погляди авторів, але завжди їх захищає. 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: