ПАКАНАТ I Кадрові чистки Антонія Паканича у Київській Духовній Академії

У церковному середовищі ходить така байка. У архієрея жив домашний щурик в клітці. Він його сам завів. А тепер взяв і сипанув замість корму отруту в клітку.

Не прощають у Церкві свободи слова і не люблять правди. Але тільки з мовчазної згоди вищих багато зла відбувається, як ми бачимо. Я обертаюся назад і бачу: Боже мій! Скільки чудових людей, вірних священників, відмінних фахівців різного профілю, скільки людей з іноземними мовами і прекрасними організаторськими навичками було викинуто за борт церковного корабля. Ладно я, дрібний звір з лисим хвостом. А як же люди по-справжньому гідні? Вони просто пішли працювати в мир. Я вже не кажу про абсолютно трагічні історії з забороненими священиками  із  МП , які поневіряються в миру або просто п’ють.

Знаєте, все це було б нічого, якби Церква не булла закритою корпорацією. Закритою і досить недружньою до зовнішнього світу. Наші батюшки приходять в школи і управи, говорятьтеплі речі на концертах і військових зборах, але по суті все одно церковна соціальна група так і залишається закритою. Людина, що приходить у храм і бере участь в літургії – краще сказати, стоїть, тому що участі особливо не передбачено – це не своя. Свій — це хто? Працівник храму, будь-який церковнослужитель починаючи від паламаря і закінчуючи настоятелем, це архієрей і його команда – коротше кажучи, це трудовий колектив. Ті, хто працює в Церкві. Але звідки вони беруться, звідки взагалі поповнюються ряди церковних щурів?

Розглянемо проблему дещоздалеку. Для того щоби зайняти високий пост в будь-якій частині світу, претендент, крім універсальної здатності красиво брехати, повинен володіти специфічною якістю, для того щоб прихилити до себе аборигенів. Наприклад, щоб стати губернатором в Америці, треба любити зірку баскетболу Майкла Джордана та Пана Ісуса Христа однаково. І ще бажано бути мільйонером, щоб американці могли тобі довіряти.

Якщо ви захочете стати мером якогось європейського міста, ваш рейтинг злетить, якщо зізнатися, що ви гей чи, в крайньому випадку, підтримуєте одностатеві шлюби.

В Африці важливим пунктом передвиборної кампанії є розбирання і складання на швидкість автомата Калашникова. А в деяких екваторіальних демократіях необхідно підстрелити і приготувати зі своїх конкурентів рагу. В Антарктиді непогано бути пінгвіном.

А ось для того щоб в українській філії путінської псевдохристиянської Церкви займати високі муніципальні та регіональні посади, потрібно стати щуром.

Так і сталося в тій самій академії, що окопалася над Лаврськими печерами в Києві. Але до цієї теми ми повернемося кількома рядками нижче.

Головне для нас те, що нашу духовну незалежність, нашу єдність засвідчив Вселенський Патріарх, і він це підтвердив. 6 січня 2019 року наш предстоятель Блаженніший Єпіфаній був запрошений на богослужіння, під час якого був урочисто вручений Томос. Блаженніший Єпіфаній під час своєї першої промови сказав, що двері нашої церкви завжди будуть відкриті. Ми будемо чекати на всіх, що б не говорили. Це важливо не тільки для церкви, але і для держави.

Адже всього лише кілька  років тому  становище нашої держави було досить скрутним, можна  сказати —  трагічним. Вся Уккраїна являла собою у  2010-2014 роках  величезний «паханат», яким  керував донецький  кримінальник Янукович та його «донбаський клан», який намагався одних купити, а інших – просто залякати або  знищити.

Подейкують, що для головного пахана з самого  початку найбільш ідеальним  кандидатом на пост Предстоятеля  УПЦ  був його  давній діловий  партнер  та  церковний «колега» по  відмиванню грошей, митрополит Донецький Іларіон  (Шукало).

Подейкують, що для головного пахана з самого  початку найбільш ідеальним  кандидатом на пост Предстоятеля  УПЦ  був його  давній діловий  партнер  та  церковний «колега» по  відмиванню грошей для тих самих церковних щурів, митрополит Донецький Іларіон  (Шукало). Але щось у цій закулісній грі не склалося, тому згодом вибір Януковича зупинився на кандидатурі загадкового єпископа, який у дуже короткий строк перетворився з мишенятка у великого щура, тобто у митрополита – Антонія  (Паканича), вихованця Московської духовної  академії та семінарії. Не без  уваги  Януковича лишився й такий важливий «козир»  Паканича, як давні звязки з  Кремлем та різними  прокремлівськими структурами. Як  доказ його  наближеності до  Москви, можна назвати  заснування Паканичем у 2011 року  телепрограми «Православная энциклопедия  в  Украине» (у співпраці з одіозним  московським піарщиком Сергієм Кравцем), участь у започаткуванні української версії  російського журналу  —  проекту «Фома в Украине» (у співпраці з не  менш одіозним Володимиром Легойдою), та  ряд інших  «прожектів». Але це  —  всього лише верхівки  айсберга.

Проблема в  тому, що  в  умовах всеукраїнського  «паханату» Януковича, одночасно  з його  утвердженням, у київських  духовних школах поступово утвердився схожий співзвучний  термін – «паКанат». Це  слово поширилося серед студентського сленгу  вихованців Київської духовної академії і семінарії, для означення усієї їхньої «вченої корпорації», якою з 2007 р. по 2018 р. керував митрополит Антоній  (Паканич). Якраз  його прізвище і лягло в основу нового студентського жаргонізму. Цим неологізмом стали  називати  й  утворену  в  2013  р. під  керівництвом Паканича  Бориспільську єпархію.

Причина появи такого  неологізму —  не стільки кумедне прізвище ректора-митрополита, скільки  його авторитарні  методи керівництва, а також  започаткована ним у КДА та у Бориспільській єпархії  корупційно-кланова система, якої при його попередниках просто не існувало – принаймні, у таких страхітливих  масштабах.

Академічний «паканат» ректора  Антонія – це приблизно  те  ж  саме, що  й класичний  зпаханат під керівництвом властолюбного, честолюбного та жадібного до  грошей кримінальника-пахана. Ті ж самі брудні «схеми», «відкати», «відмиви» та постійне інтриганство, зловживання владою задля власного збагачення, поділ оточуючих на «шанованих  людей» та «лохів», а також —  «ложь во спасение». Ну і, зазвичай, клановість – адже для бізнесу (особливо церковного) дуже важливо опиратися на земляків, кумів, бо це дуже надійний  варіант,  завдяки якому можна перестрахуватися від багатьох неприємностей та несподіванок.  Хоча, здавалось би, мова  йде  не про  бізнес-контору, не про фірму-одноденку, а про серйозну наукову установу. Але ми ж  говоримо про «паканат». Як правило, свої інтереси  «пахан» проштовхує через вірних йому «смотрящіх», «шісток», «блізкіх по лагєрю», ну й  так далі. Приблизно таку саму картину  ми бачимо й у київському академічному  «паканаті». Там уже  виник цілий  «закарпатський клан» з  земляків та свояків Паканича, наближених до нього, і безмежно відданих своєму «паханові». Цей клан  поступово витісняє усіх «чужих», не  повязаних з Закарпаттям.

Одразу зазначу: я не страждаю жодними фобіями стосовно Закарпаття, тим паче – не збираюся ділити українців на  якісь надумані  «субетноси»  або етнографічні групи, тому нічого не маю проти закарпатців. Так, у них є  історично сформовані особливості в мові, побуті, звичаях, що деким в Україні не сприймається, але при  цьому  більшість закарпатців завжди ототожнювала себе з Україною, з Київською Руссю, називала себе до 1917 р. русинами, згодом – карпатськими українцями, творила незалежну Карпатську Україну під проводом Августина Волошина. Але, на жаль, крім таких, як Волошин, ми бачимо серед закарпатців і новітніх манкуртів, яскравими  прикладами  яких останнім часом стали мирянин Петро Гецко  та  «ужгородский антихрист», тобто прот. Дмитро Сидор з УПЦ-МП.

Для них Закарпаття – це Карпатська «Русь», як «древнийосколок русского  мира», а закарпатці —  це «карпатороссы», частина єдиного  «великоруського народу». На жаль, таких яничарів у  великій кількості наплодила радянська система, а також система «паханату» Кучми та  Януковича.  Таких же закарпатських українофобів на даний час виховує, надихає  у  кращих традиціях  «руського міру», тепер уже в  церковній обгортці, під релігійними гаслами, і київський академічний «паканат».

За 11 років керування академією Антонія, там уже налічується щонайменше  10 «карпатських русинів», адептів «руського міру»  походженням  з Закарпаття та Прикарпаття. Хоча, на  момент приходу в КДА Антонія, в часи ректорства прот. Миколая Забуги, там працювали викладачами лише три  закарпатця: церковну археологію читав архімандрит Гавриїл (Кризина), який у 2018  р. перейшов до УАПЦ,  літургіку та біблеїстику викладав уродженець Верховини кандидат богословія Михалко Іван Юрійович, родом з села Глибокий Потік  Тячівського району,  а також економом КДА та за сумісництвом викладачем довгі роки працював прот. Василь Володимирович Русінка, родом з села Горонда  Закарпатської обл., затруднений  з 1998 р. як благочинний Вишневського округу  Київської єпархії. Кажуть, що саме  він, будучи на хорошому  рахунку у митрополита Володимира (Сабодана), посприяв переходу Антонія з  Москви на високу  посаду в КДА, замовив за нього слівце кому треба.

Але Антоній пішов  набагато далі: «підтягнув» у КДА щонайменше 10  земляків, які й тепер, вже після звільнення  у 2018  р. Антонія  з посади ректора, продовжують  творити академічний «паканат», можна  сказати —  «роблять погоду» для всієї академії, тому що досить міцно тримаються у своєму  земляцтві, дуже обосіблено та замкнуто та не пускають «чужих» у своє «родинне» коло. А клан  тим часом потихеньку продовжує розростатися… Таке враження, ніби  віддалена  від  Києва маленька Закарпатська  область стала справжньою ковальнею  академічних кадрів для КДА.  Але саме так і виглядає. Ось коротенький перелік фаворитів та земляків Паканича.

Прот. Василь Мучичка – 1977 року народження, знову з села  Горонда, паралельно  підпрацьовує священиком у  Вишгородському районі, у КДА став викладати ще з 2007 року, одночасно з  приходом туди  Паканича. Архімандрит Філарет (Волошин), проректор КДА, 1990  року народження,

Ковач Сергій Васильович, 1990 року народження, випускник бакалавріату КДА  2012  року, та аспірантури КДА 2016 року – знову ж таки родом з села Горонда, вже четвертий серед викладачів земляк-односелець. Напевно, вимальовується таке собі  дуже високодуховне та  плодовите  на кадри КДА  село, завдяки певним «сильним  світу цього».

Також з Мукачівського району родом «русино»-угорський «богослов» Надь Олег Оттович, новий редактор інтернет-сайту КДА, зусиллями якого було почищено  весь компромат про досить своєрідне  кадрове наповнення цього «високодуховного»  закладу  в часи Януковича, про яке ми  ще поговоримо.

Разом з останнім КДА у 2013 р. закінчив Чопей Богдан Васильович, родом з села Кошельово Хустського району, який теж залишився там працювати.

Архімандрит Амвросій (Вайнагій), 1985 року  народження – з села Буштино Тячівського району, нині  затруднений як проректор КДА.

Архімандрит Спиридон (Ходанич), 1982 року  народження, випускник КДА  2009 року, теж непогано влаштувався – став настоятелем монастиря у м. Бориспіль, на території єпархіального «паканату».

Архімандрит Іларіон  (Кострець) – уродженець села Копашново  Хустського району, позиціонує  себе як  великий церковний «історик Карпатської Русі» (шкода, що не Руси-України!).

Попович Василь Юрійович, представник дуже старовинного закарпатського священицького роду, родом з села Сусково Свалявського району, син тамтешнього священика.

Шафар Василь Васильович, 1993 року народження, родом з села Вільхівці-Лази Тячівського району, майже односелець Паканича, був рукоположений останнім у 2018 р. на священика для академічного храму.

Ієромонах Володимир  (Ціліньо), 1993 року народження, родом з села Дубове Тячівського району, майже односелець Паканича, став помічником проректора з виховної роботи.

Архімандрит Серафим  (Іваниш) – також з Закарпаття, випускник бакалавріату КДА 2012 року, благочинний академічного храму.

Загалом, цікаві ті новоспечені  монахи-закарпатці з оточення Паканича, які за 2-3 роки з ієродияконів одразу «доростають» до архімандритів. Напевно, володіють якимись особливими «закарпатськими» здібностями. Можна припустити, що всі вищезазначені герої володіють великим мольфарським або на худий кінець знахарським даром. Що духовності у них – хоч відбавляй, і вони нею наповнять нашу неньку Україну. Але з історії Закарпаття відомо,що мольфари не підробляли в гаремах, навіть тоді,коли влада турецького султана простягалась до Карпатських гір. А тут все навпаки, їх тягнуть не блакитні далі благословенних гір, а скоріше блакитні безодні содомських стаєнь на київських пагорбах.

Також привертає увагу колоритний представник  «галицького русинства» — архімандрит  Досифей  (Михайлюк), уродженець села Орелець Снятинського району, гуцульский москвофіл. Русином, на  цей раз уже лемківського розливу, вважає себе і ще один викладач КДА – свящ. Пендлишак  Олександр Миколайович, 1986  року, родом з села Верхня  Яблунька Турківського району.

Був серед фаворитів Паканича і протоієрей Гук Олександр Іванович, теж закарпатець, який у 2010 р. залишив зі скандалом Ужгородську українську богословську академію, та, спокусившись на «розкішне» київське життя, під гарантії Паканича влаштувався у його паканат,  редагував «Труди КДА». Але й там довго не втримався, повернувся на Закарпаття.

Ще одна колоритна  постать серед призначених Паканичем викладачів КДА–священик Попдякуник Феодосій Петрович, уродженець  села Стройне  Свалявського району,  випускник  КДА 2017 року.  Паралельно  працює  також юристом,  член Асоцації правників України. Та що  там працює – трудиться в поті  лиця, не покладаючи рук, навіть зареєстрував 17 липня 2014 року разом з  братом у Києві юридичну фірму  «Вагомий  аргумент».  Його батько – священик села Стройне Петро Попдякуник також не цурався підприємницької діяльності, у 2008 р. для бізнесу він зареєстрував фірму «Табли», але через ряд порушень у 2011 р. суд її ліквідував.

Таких багатопрофільних «попдякуників» серед оточення Паканича можна знайти чимало. А щоб стати успішним «попдякуником» з багатою парафією, треба завезти  босу або хлопця для певних «послушаній», або ж конверт з грошима, адже саме останні для нього – найбільш вагомий аргумент при вирішенні питання стосовно висвяти. А де ж їх заробити, працюючи простим священиком? Тож доволиться йти  у бізнес, реєструвати фірми…

Хто ж з викладачів КДА має свою бізнеес-структуру ще, крім отця з промовистим прізвищем Попдякуник?

До таких належать  зокрема проректор  КДА з наукової роботи Бурега  Володимир Вікторович, 1971 року  народження, родом з м. Суми, став співзасновником українського благодійного фонду «Академічна ініціатива», котрий 30 червня 2016 року зареєструвала Печерська районна в місті Києві державна адміністрація. Головою фонду був обраний Бортник Сергій Михайлович, 1976 року  народження, киянин – доктор богослов’я (Гейдельбергський університет), доцент кафедри богослов’я Київської духовної академії і семінарії, співробітник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви. Бурега став заступником голови. Як зазначає низка джерел, робота фонду ведеться за активного сприяння благодійного фонду німецьких католиків «Реновабіс».

Хоча, не будемо занадто категоричними, може й справді фонд Буреги-Бортника служить благодійним цілям, допомагає бідним, годує голодних, одягає голих, обуває босих? Спробував погуглити, і ось, дещо знайшов. 17–19 жовтня 2018 року в Києві пройшла конференція «Стратегії примирення. Роль Церков в Україні». Організаторами заходу стала міжнародна група «Примирення в Європі», Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, Київська духовна академія та семінарія УПЦ і благодійний фонд «Академічна ініціатива» (УПЦ). Ну бачте, хоч комусь фонд Буреги-Бортника допоміг, хоча б когось «ощасливив». Як сказав Бурега: «Останні конференції групи «Примирення», які відбулися в Україні, були присвячені проблемі співіснування в Україні різних християнських конфесій, пошуків моделей примирення в тих болючих питаннях, які на сьогодні існують». Дивно: форум групи «Примирення в Європі» обійшовся без УПЦ-КП та УАПЦ, з якими в УПЦ-МП серйозні проблеми, то з ким же тоді Бурега міг обговорювати «проблеми співіснування» та «моделі примирення»? З абсолютно далекими від цих питань людьми?

Цікаво, що Бурега – це головна креатура Антонія, якого той «проштовхнув» на посаду проректора КДА. Мова йде про цілу команду таких собі «вимушених переселенців» з Москви, які ніби й роботу там мали, й житло, але раптом саме у 2007-2008 роках вони вирушили до Києва. Власне, опинилися ці московські «делегати» в Києві у потрібний час та у потрібному місці, адже саме у цей період вирішувалася доля УПЦ. Першопрохідцем у цій «церковній міграції» був сам Антоній. Що саме спонукало його проміняти Москву на Київ? Як пише, опираючись мабуть на інсайдерські джерела, екс-студент Київської духовної семінарії УПЦ, нині священик УАПЦ Михайло Семків:

«Як о. Антоній опинився знову на Україні, для більшості є загадкою. Одні кажуть, що в МДА відбулася пожежа, за яку він був відповідальним, і прийшлося тікати з Росії. Інші говорять про те, що майбутній Владика полюбляв писати доноси на своїх колег. Існує навіть маловірогідне, але ж поширене припущення, що нібито його «попросив» у керівництва МДА сам Блаженнійший Митрополит Володимир. Але все це більше схоже на плітки. Найбільш реальною версією виглядає та, що ігумен Антоній сам попросив у Блаженнійшого переводу в Україну подлалі «від москви», на що добрий старець дав згоду. Можна припустити, що стрункий, у чернечому шкіряному поясі, з немаленькою бородою, говорячий тихим голосом о. Антоній сподобався нашому Предстоятелю, і той довірив йому пост завканцелярією. Однак ігумен одразу проявив свою суть. Відомо багато випадків, коли він просто не хотів вислуховувати людей, які приходили до нього на прийом з питань церковного розлучення, чи інших. Людям, які вже сім років живуть окремо та мають свої сім’ї, він відмовляв у церковному розлученні, пропонуючи їм «помиритися». Навряд чи вони приходили ще раз, якщо взагалі не покинули Церкву … Чергові намагалися триматися від нього якнайдалі, бо міг «вибухнути» будь-якої миті, та зірватися на тих, хто нижче його за рангом. Одного схимника, який міг пересуватися тільки в інвалідному візочку за допомогою інших, він не схотів приймати на вулиці, бо тоді треба було б вийти з кабінету. І бідному монаху довелося довгий час чекати під осіннім дощем, коли у о. Антонія пройде приступ гордості і він пройде 10 кроків від свого кабінету на вулицю. Таких прикладів дуже багато. Слід зазначити, що наш герой викладав церковну історію в Київській Духовній Семінарії, але не нічим виділявся серед викладачів».

Але годі вже з цими церковними плітками та пересудами… Будемо опиратися перш за все на конкретні, достовірні факти.

Той же Бурега покинув Москву не просто так, а «гримнувши дверима». Принаймі, треба було влаштувати таку «показуху» для «помаранчевої» влади, щоб та йому повірила. Зокрема, Бурега насмілився розкритикувати пропагандистський фільм самого духовника кремлівського антихриста, великого Тихона (Шевкунова) «Загибель імперії: невивчений урок», звинувативши останнього в спробах опорочити українську помаранчеву революцію, та ідею інтеграції українців з Євросоюзом.

За такий підхід Бурегу різко розкритикували російські православні публіцисти Дмитро Сафонов та Кирило Фролов, а також протоієрей Олександр Шаргунов, звинувативши Бурегу в симпатіях до «помаранчевих» сил. Може, трохи забіжу вперед, але все ж: вчорашній диякон Сафонов, який у 2007 р. звинувачував Бурегу у численних «вольностях» та у певному лібералізмі по відношенню до «українських розкольників», вже влітку 2018 р. (уже як протоієрей Сафонов) курував випуск у видавництві Загальноцерковної аспірантури УПЦ-МП підручника Буреги з гомілетики. Як так сталося, що вчорашній «непримиримий опонент» через 10 років раптом став для Буреги другом? Дивина, та й годі…

Отже, горшки з отцем Тихоном було побито у 2007 р., а вже у вересні 2008 р. «гнаний російськими шовіністами» Бурега залишив роботу в МДА, зібрав чемодани та переїхав до Києва, де одразу став проректором КДА – ну а яку ж іще посаду може здобути у якості компенсації нібито «переслідуваний» український патріот, який начебто «в силу своїх українських національних поглядів» (з його слів) залишив дуже ситу білокамінну Москву (ну, чи то пак Сергіїв Посад, де знаходиться МДА – різниця невелика, загалом) та перебрався до менш ситого Києва? Питання просто зайве.

Нинішній ректор КДА, єпископ Сильвестр (Стойчев) прибув до КДА у 2008 р. одночасно з Бурегою. Тоді ще мирянин Стойчєв мав проблеми у Москві, не зміг закінчити МДА, не вдалося захистити кандидатську дисертацію та здати академічний мінімум, а отже, почате у 2005 р. навчання у Сергієвому Посаді, у МДА, довелося завершити. Навіть друг Стойчева – одеський ігумен Агапіт (Юрков) з Одеського Успенського Патріаршого монастиря, де любила відпочивати на морі московська «академічна еліта», не зміг допомогти у вирішенні цього питання. Тому у 2008 р. Стойчев попросився у КДА, і Антоній його прийняв, а згодом постриг у чернецтво. Правда, дивно читати в офіційній біографії про те, що Сильвестра було прийнято у КДА після закінчення МДА. Правильніше було б написати: «перевівся у КДА після відрахування з МДА через погане навчання», так було би чесно, принаймі. Тим паче, що свою кандидатську дисертацію у КДА Сильвестр захистив аж у 2010 році, тобто академічне навчання у нього затягнулося на 5 років.

До «вигнанців з Москви» додався у 2009 р. і Ухтомський Андрій Олексійович, 1982 року народження, киянин, який встиг кілька років провчитися у Москві, був і у Тихоновському університеті, але врешті-решт, за протекцією Буреги закінчив Загальноцерковну аспірантуру при Відділі зовнішніх церковних зносин МП у 2009 р. Знову ж таки, неясно, чим обумовлена його поява у Києві – вимушеністю, чи необхідністю?

У 2010 р. ряди «репатріантів з Росії» серед викладацтва КДА поповнив і тогочасний ректор Калузького духовного училища РПЦ протоієрей Ростислав Снігірьов, уродженець Києва, який паралельно був кліриком парафії церкви Різдва Богородиці на ріці Калужка (м. Калуга), і навіть входив у число співзасновників релігійної громади, що було можливо дише за наявності в нього громадянства РФ (правда, там він фігурує в правоустановчих документах, уже як «Снєгірьов»). РосіїТоді ж Паканич прийняв його у КДА, щоб потихеньку «видавлювати» старі кадри, і призначив 3 липня 2010 року на посаду секретаря Вченої ради КДА. Раніше були укладені договори про співпрацю з богословськими факультетами в Белграді, Бухаресті, Софії, Східному Сараєві, Пряшеві (Словаччина), Клужі Погоди (Румунія), Свято-Володимирською духовною семінарією у США, Богословським інститутом імені Івана Дамаскина в Баламанді (Ліван), Церковною академією у Фессалоніках. Сьогодні якраз готуються направити кілька людей у Фессалоніки в рамках програми «Еразмус» , ще кілька найближчим часом відправляються в Румунію. Раніше студенти прямували на навчання в Італію, Францію, Швейцарію, благочестиву Польщу. І відправляти туди студентів, а тепер прийшов телефонний «наказ» з Козло-Мордору і не спрямовують студентів до Європи, а роститиме Новостворений Паканат нові генерації церковних щурів, а точніше прокремлівських політруків, які не гребують ( як свідчать факти) ще і шаманізмом. Тобто пастирі і богослови в Україні Московському патріархату не потрібні. Але є шанси, що шаманство не врятує щурів з Паканату від самознищення…

 

Продовження слідує.

Іван Верстянюк

 

Редакція не завжди поділяє погляди авторів — але завжди їх захищає. 

 

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс