ОУН: витоки героїчних традицій

Ексклюзив. На превеликий жаль, практично непоміченою у віртуальному просторі лишилася дата, яка значною мірою вплинула на хід історії України в найближчі десятиріччя. Йдеться про заснування 95 років тому Організації Українських Націоналістів на її першому Конґресі у Відні 28 січня – 3 лютого 1929 року. Чи не єдиної української національно-патріотичної організації, яка змогла бути дієвою в суворі роки Другої світової війни. Організації орденського типу, що поставила на меті повести за собою весь український народ до здобуття національної державності. «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї» – таким є перший пункт Декалогу українського націоналіста.

Навряд чи є сенс тут докладно переповідати весь історичний шлях ОУН – тепер на цю тему є чимала література різних жанрів. Натомість, варто наголосити на наступному:

1) ОУН стояла і стоїть на чітких ідеологічних засадах українського націоналізму, викладених у працях Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Миколи Сціборського, Юліяна Вассіяна та інших визначних мислителів;

2) ОУН є живим прикладом безперервності національно-визвольної боротьби українців, адже її перший Провідник – полковник Євген Коновалець– був командиром Галицько-Буковинського куреня ще за часів УНР, і, крім того, Організація продовжувала діяльність уже за доби Незалежності;

3) ОУН – одна з небагатьох організацій в усій історії України, побудована на суворій дисципліні членства, що й дало певний ефект, особливо в часи Другої світової війни;

4) ОУН формувалася як високоінтелектуальна організація, ключові позиції в якій ще від часу заснування займали такі знакові постаті, як Олег Кандиба (Ольжич), Олена Теліга, які змогли залучити до співпраці у звільненому від більшовиків Києві багатьох представників патріотичної інтелігенції;

5) ОУН зберегла незаперечний авторитет до сьогодні, свідченням чому є, наприклад, те, що саме гімн Організації «Зродились ми великої години…» під час нинішньої російсько-української війни став офіційним гімном Збройних Сил України.

Хоча ОУН за майже сторіччя діяльності не вдалося уникнути розколів (які в умовах постійної дії ворожої аґентури були практично неминучими), все ж навіть окремі організації, що утворилися після вбивства комунорашистами Провідника Євгена Коновальця, істотно впливали на міжнародну політику воєнного часу. Досить згадати той факт, що ВКП(б) та совєтський уряд у 1944 р. змушені були піти на утворення окремих міністерств оборони та закордонних справ Української РСР, щоб довести Ф. Рузвельту й В. Черчиллю, буцімто саме УРСР є справжньою державою, а не проголошена з ініціативи ОУН (революційної) Українська держава, виразником якої з того ж таки 1944 р. стала Українська головна визвольна рада.

На перший погляд, не надто значним є внесок ОУН у розбудову сучасної незалежної України. Але тільки на перший погляд. Бо, не будучи політичною партію, а, отже, не маючи потреби в широкому афішуванні своєї діяльності, націоналісти проводили й тепер проводять значну роботу, спрямовану на досягнення єдності патріотичних сил, а в сьогоднішній воєнний час багато хто перебуває на фронті, інші ведуть волонтерську діяльність.

Окремо варто згадати про виконання морального обов’язку перед славними попередниками в боротьбі за волю України – перепоховання в Україні за часів її незалежності визначних провідників націоналістичного руху. Зокрема, зусиллями Провідника Об’єднання Українських Націоналістів (державників) Павла Дорожинського на початку 2010 р. на Личаківському цвинтарі у Львові перепоховано привезені з-за кордону тіла чотирьох чільних діячів ОУН – Дмитра Андрієвського, Осипа Бойдуника, Миколи Капустянського, Якова Маковецького.

Сьогодні, в умовах неподоланої невизначеності щодо ідейних засад розбудови самостійної України, надзвичайно важливо звертатися до досвіду минулих поколінь борців за її свободу й незалежність. Саме жертовність підпільників ОУН і воїнів УПА успадкували сучасні герої, ведучи запеклі бої з усе тим же одвічним московським загарбником. Традиції нездоланної мужності, витоки якої – в подвигу героїв Крут і боротьбі ОУН, – тривають далі. Слава Україні!

Юрко Луганський