Останній правлячий монарх Угорщини, зарахований до лику блаженних. Ексклюзив

Напередодні Різдва 2003-2004 року в Римі відбулася пишна церемонія з приводу зарахування до лику блаженних останнього монарха Австро-Угорщини Карла I. На ній у присутності Іоанна Павла II, старшого сина австрійського кайзера, ерцгерцога Отто фон Габсбурга (1912-2011), і представників майже всіх царюючих домів Європи було оголошено про це рішення Верховного Синоду… 3 жовтня 2004 року Папа Римський Іоанн Павло II здійснив чин беатифікації п’яти нових праведників Римсько-католицької церкви, серед яких був і останній імператор Австро-Угорщини Карл, який вступив на Віденський трон у розпал Першої світової війни і фактично став свідком похорону колись неосяжної Австро-Угорської імперії. Син останнього імператора Отто фон Габсбург пояснив це таким чином: «Іван Павло Другий — мудра людина. Він знає, що сучасному світу потрібні нові ідеали і люди, службовці втіленням цих ідеалів. Політику вважають справою брудною. Але мій батько показав: можна бути одночасно і політиком, і справжнім християнином. У цьому урок і приклад його життя».

Курфюрсти, герцоги, князі і королі, що носили ім’я Карл і правили майже у всіх країнах Європи, мали різні прізвиська: лисий і товстий, мудрий і простакуватий, божевільний і великий, злий, красивий і сміливий. Але нікого не називали нещасним. І ні в кого з них життя не було настільки трагічне, як у блаженного Карла Австійського.

Отже, Карл I, Карл-Франц-Йосип-Людвіг-Губерт-Георг-Отто-Марія Габсбург-Лотаринзький, імператор Австрії та Апостольський король Угорщини (під ім’ям Карла IV), генерал-полковник та гросс-адмірал, син ерцгерцога Отто-Франца-Йосипа, внучатий племінник імператора Франца Йосипа I, племінник ерцгерцога Франца Фердинанда, народився 17 серпня 1887 року в австрійському замку Персенберзі.

Його прапрадід Франц II був імператором. Батько-ерцгерцог Отто (1865-1906), племінник імператора Франца Йосипа. У момент народження Карл був п’ятим у черзі на престол, причому народження нових спадкоємців могло б віддалити його від корони ще сильніше. Однак Франц Йосип пережив послідовно свого єдиного сина Рудольфа (загинув в 1889, не залишивши синів), свого брата ерцгерцога Карла Людвіга (помер в 1896), молодшого племінника Отто (помер в 1906 від хвороб, що стали наслідком безпутної молодості) і нарешті, старшого племінника Франца Фердинанда (убитий в 1914 в Сараєві), діти якого, народжені від морганатичного шлюбу, не мали права на престол.

Карл отримав прекрасну освіту, цікавився літературою та музикою, був стрункий та красивий. Рисами його характеру були доброта і віра в Бога, він любив повторювати, що у всьому намагається слідувати волі Божої.

Отто фон Габсбург пам’ятає, як хлопчиком розмовляв з батьком під час прогулянок по околицях: «у нього не було зла на колишні народи імперії, він не тримав особливого зла навіть на тих політиків, які переслідували його. Він заповідав нам бути відповідальними і допомагати колишнім підданим імперії, незважаючи ні на що».

На трон він не претендував, навпаки, вирішив присвятити своє життя мистецтву, благодійності та народній освіті, розпочатому його прапра…бабкою Марією-Терезією.

Карл I одружився в 1911р. на принцесі Зіті Бурбон-Пармської, дочці останнього пармського герцога Роберта I. Вона померла в 1989 році. На наступний день після вінчання імператор сказав своїй дружині чудові слова: «тепер ми повинні допомагати один одному йти на Небеса».

Шлюб був багатодітним: у них народилося п’ять синів і три дочки, старший син Отто був главою австрійського Імператорського Дому та депутатом Європарламенту.

На трон Карл зійшов 21 листопада 1916 року після смерті Франца Йосипа. До цього часу військове та внутрішньополітичне становище країни було вкрай важким. Імператор Карл особисто прийняв на себе командування військами, прагнучи заручитися підтримкою угорців, коронувався в Будапешті в кінці грудня 1916 року, незважаючи на воєнний час.

Оскільки він погодився на коронацію в Будапешті, то вже не міг змінити дуалістичну систему правління без згоди Угорщини. У цієї країни був особливий статус. По суті, вона користувалася найширшою автономією. Австро-Угорський монарх носив титул Імператорської та Королівської Величності, причому вступ на угорський престол був окремою церемонією. Тому не випадково, ставши імператором, Карл поспішив спочатку вінчатися на трон в Угорщині. Знову-таки з поваги до угорської частини імперії новий монарх, в Австрії іменувався Карлом I, на коронації в Будапешті був проголошений Карлом IV, бо такий виявився його порядковий номер в ряду угорських королів. Він в’їхав на коні на спеціальну гірку, складену з землі всіх Угорських провінцій, і по черзі вказав шаблею на кожну з чотирьох сторін світу, давши таким чином обітницю захищати Угорщину від ворогів.

Карл був найкращим чином підготовлений до ролі монарха. Однак йому дісталася така, що вже розвалюється, переживаюча важку внутрішню кризу держава. Він марно намагався її врятувати. Карлу не вистачило часу, щоб підготуватися до виконання державних обов’язків, які лягли на нього у виключно важкий час — на третьому році Першої світової війни. Людина, сповнена доброї волі і пацифістських устремлінь, він сподівався вивести монархію з війни та реорганізувати її відповідно до побажань входять в неї народів.

Карл підтримав мирні ініціативи Ватикану та спробував почати секретні сепаратні переговори про мир з Англією і Францією через свого шурина, принца Пармського Сикста Бурбона, який зустрічався в Швейцарії з емісарами країн Антанти. У той же час Карл пішов на поступки слов’янам, в тому числі амністувавши липні 1917 року багатьох політичних в’язнів, але це відштовхнуло від нього австрійських німців.

Карл розумів, що єдність імперії під загрозою, і намагався врятувати її за допомогою реформ. Вже в 1917-му на відкритті парламенту він пообіцяв модернізацію, свого роду федералізацію монархії. Але майбутні держави-переможниці, особливо США, хотіли після закінчення війни незалежності для всіх австро-угорських провінцій. У 1917 році Карл скликав рейхсрат. Представники національних меншин зажадали реформування імперії. Одні домагалися автономії для своїх народів, інші наполягали на повному відділенні. Патріотичні настрої змушували чехів дезертирувати з армії, а чеський бунтівник Карел Крамарж був засуджений до смерті за звинуваченням у державній зраді, але потім помилуваний.

Союзники також розцінили мирні ініціативи Карла як симптом слабкості Австрії, як привід вдарити по ній сильніше. До того ж у Франції прийшов до влади ненавидівший католицтво прем’єр-міністр Клемансо; 12 квітня 1918 року він, сподіваючись тим самим послабити Австрію, опублікував секретні пропозиції Карла, і така поступливість обурила і австрійців, і німців. 12 травня 1918 Карл був змушений підписати угоду, яка настільки нерозривно пов’язувала монархію з Німеччиною, що союзники відмовилися від думки про переговори і взяли курс на розчленування держави.

Карл же вважав, що світ потрібно шукати хоча б для того, щоб протистояти комунізму: він навідріз відмовився пропустити через Австрію Леніна, коли той вирішив повернутися в Росію, а ось імператор Вільгельм — дозволив.

Карла презирливо прозвали «фриденскайзер», тобто «мирний імператор». Він позбувся самостійності в політиці: все вирішували націоналістично налаштовані парламенти Австрії та Угорщини. Німеччина фактично перетворила Австрію на свого сателіта.

У жовтні 1918 року Карл оголосив про перетворення імперії на федеративну державу, але було пізно: угорці, чехи та словаки, закарпатські українці жадали незалежності. 11 листопада 1918 року після поразки австро-угорських військ на італійському фронті і кількох серцевих нападів, які Карл переніс до своїх 30-ти років, він заявив про відхід від державних справ.

Наступного ж дня була проголошена Австрійська Республіка. Однак молодий імператор не зрікся престолу, оскільки вважав себе відповідальним перед Богом за своє служіння. Він виїхав з сім’єю в добровільне заслання та з мисливського будиночка неподалік чехословацького кордону спостерігав за тим, як у Відні встановився хиткий республіканський режим, а в Будапешті — комуністична диктатура кривавого Бели Куна.

У березні 1919 року, коли імператорській родині стали погрожувати розправою, британський король Георг V відправив свого спец-представника, який допоміг родині останнього Габсбурга втекти до Швейцарії. Навздогін нова австрійська влада назавжди заборонила Карлу та його родині повертатися на батьківщину. У квітні австрійський парламент оголосив імператора скинутим.

Коли в березні 1920 року парламент проголосив регентом Угорського королівства адмірала Міклоша Хорті, останнього командувача австро-угорським флотом, Карл порахував, що той, як солдат, вірний присязі, даній ще імператору Францу Йосипу, просто поверне йому корону (юридично ніхто і ніколи не позбавляв Карла титулу короля Угорщини). Однак імператор прорахувався. Коли в березні 1921 року він з ризиком для життя інкогніто прибув до Будапешта і запросто з’явився до Хорті, який до цього часу вже переїхав в королівські апартаменти і присвоїв собі титул найсвітлішого князя, той відмовився «здати справи». Отже, тоді законному імператору довелося ні з чим виїхати до Швейцарії.

Він зробив ще одну спробу повернутися в Угорщину — цього разу на поїзді, у супроводі дружини і озброєних прихильників з числа угорських монархістів. По шляху проходження його зустрічали квітами та урочистими богослужіннями, військові присягали на вірність. Однак відданим прихильникам Хорті вдалося блокувати рух залізницею. У Карла був серйозний шанс прорватися до столиці, але він не захотів брати владу ціною кровопролиття і віддав наказ повернути назад.

Після другої спроби Франція, Англія і Чехословаччина зажадали від Швейцарії висилки імператорської сім’ї. Карлу, його дружині Зіті та семи їхнім дітям дала притулок Португалія. Останній рік свого життя у вигнанні колишній монарх провів на острові Мадейра. Будинок, де він оселився, не опалювався. Незабаром Карл захворів на запалення легенів. Він довго відмовлявся від послуг лікаря, кажучи, що сімейний бюджет може цього не витримати. Держави-переможниці відмовили його колишньому особистому медику в можливості приїхати на Мадейру. У квітні 1922 року, у віці 36 років, Карл I помер, стискаючи в руках розп’яття, зі словами, «як личить католику і імператору».

Наведемо у висновку кілька ключових висловлень імператора: «я виконав свій обов’язок, тому що я прийшов сюди. Як коронований король, я не тільки маю право, у мене також є обов’язок. Я повинен захищати право, гідність і честь корони… Для мене, це не щось легке. З останнім подихом в моєму житті я повинен встати на шлях обов’язку. Про що б я не шкодував, наш Господь і Спаситель вів мене» звертаючись до кардинала Яноша Черноха після поразки його спроби повернути угорський престол в 1921 році.

«Я повинен так страждати, щоб Мій народ знову зібрався разом».[48] говорив на Мадейрі під час останньої хвороби. І вмираючи, монарху звернув свій погляд до Царя Небесного: «я не можу більше продовжувати… Твоя воля… Так… Так… Як ти хочеш… Ісусе!», говорючи свої останні слова, споглядав розп’яття, яке тримала імператриця Зіта.

Це сталося на віллі Квінта ду Монті поблизу Фуншала. Опальний монарх був похований у церкві Носса Сеньйора ду Монті.

З тих пір народний поголос зарахував його до лику святих. До його могили на острові Мадейра щорічно спрямовуються натовпи паломників (і це є головною причиною, чому досі останки монарха не вдається перевезти на його батьківщину). Вважається, що згадка в молитві імені передчасно загиблого Карла I приносить щастя. Процес зарахування Карла I до лику блаженних був розпочатий Ватиканом ще в 1954 році. У 70-х роках минулого століття було оголошено чергове диво. Смертельно хвора Нонна у Бразилії молилася, просячи Карла про зцілення, і несподівано одужала. Три незалежні обстеження встановили, що з медичної точки зору цей феномен пояснити неможливо.

Недостатньо бути національним героєм (при всій повазі того ж Папи до кожної нації) або зробити щось корисне для Церкви. Святий всім своїм життям (у всіх її сферах), усвідомлено спрямованої до виконання волі Божої, повинен давати приклад слідування за Христом. Для мирян в їх шляху до святості особливий інтерес представляють святі, що жили в миру, що мали сім’ю, виконували «світську» роботу.

Анатоль Франс сказав про Карла: «він був святим, але ніхто не прислухався до нього. Він щиро хотів миру, а його зневажали за це. Це був чудовий шанс, який ми втратили».

Нащадки Карла I, який прожив всього 35 років, відрізняються багатодітністю і довголіттям. У Карла I 13 онуків і 23 правнука тільки по прямій чоловічій лінії, завдяки чому Дім Габсбургів є одним з найбільших за кількістю представників династією в Європі, поступаючись тільки Бурбонам.

Сьогодні багато істориків вважають, що реставрація монархії в Угорщині була б здатна змінити хід європейської історії після Першої світової війни. Король Карл в Будапешті з його ліберальними ідеями і тисячолітнім авторитетом однієї з найстаріших у світі правлячих династій міг би стати реальною противагою Гітлеру, політичним діячем першої величини, з яким довелося б рахуватися провідним гравцям.

Лайош Надь та Шандор Рудь (м. Берегово), мад’ярони