Осінні двори

«Тільки-но ти починаєш пояснювати світ,

як відразу перестаєш його розуміти, бо втрачаєш спорідненість з ним».

Так говорив вуйко Дезьо

Осінньої пори завжди цікаво вийти на прогулянку у двори, а не на вулиці. Звичні маршрути завжди нав’язують традиційну тему мандрівки і формують відому мету – базари, магазини, робота. У дворах, поміж садочків, шкіл, дитячих майданчиків та пустирів, завжди легше налаштувати себе на стан покори і споглядання. В такі хвилини можна помітити, як місто разом з листопадом передає історії сюжети прожитого року.

Ці прогулянки завжди дарують несподіванки. Відтак зустріч з невідомим псом раптом обертається спогадом про літню зливу на скелях у бухтах Созополя. Бо саме мокрий пес тоді став акцентом усіх вражень.

Цього разу мене занесло у двір рідної школи, де я вчився до сьомого класу. Я відшукав очима вікна усіх кабінетів, в яких довелося відбувати навчання. Розмітка спортивного майданчика примусила мене пригадати спартакіаду й першу перемогу в стрибках у висоту серед хлопчиків молодших класів.

У садочку я мріяв, коли ж нарешті піду до школи, де немає «денного сну».

Якось, стоячи у дворі школи біля купи металобрухту, що ми поназбирали на навколишніх будовах і пустирях, я зітхнув: «Коли ж я закінчу нарешті школу і почнеться життя без домашніх завдань?».

В університеті я виходив з бібліотеки й ішов у скверик дивитися, як старші чоловіки грають у шахи. Так я відпочивав під час підготовки до екзаменів. Над шаховими дошками я думав про життя без сесій.

Життя без сесій доправило нову мрію: «От після захисту дисертації я заживу».

Після захисту я опинився знову в просторі домашніх завдань, екзаменів і сесій, лише по інший бік кафедри. Але бажання залишилися тими ж. Навіть на морі, на хвилі найвищого захоплення, мене часом нівечила думка: «Треба ж буде підготувати новий спецкурс».

Та новий «спецкурс» приготувало нам усім життя.

Зараз у мене ні уроків, ні екзаменів, ні сесій.

Чому ж після «денного сну» я згадую саме про них?

У школі пролунав дзвінок, і я почав гадати, про що мріють сучасні школярі. Потім уявив собі сучасних вчителів, але всі вони чомусь були «моїми» вчителями, молодими й веселими.

З думками про сучасну школу я полишаю рідний з дитинства двір.

Зараз існує багато цікавих версій реформування школи. Кожна з них обґрунтована і переконлива. Їх навіть можна коректно об’єднати, якщо звести до спільного знаменника базиси очікувань, на яких ці версії побудовані. Але тут і виникає непереборне «Але». Ми не маємо самої концепції школи, бо відсутня концепція життя. А її не може бути, бо наша цивілізація – це цивілізація нав’язаного попиту. Ми в принципі не можемо вгадати, які товари, послуги і взаємини складуть перелік наших завтрашніх бажань і вподобань. Бо всі вони вже давно суть вигадка, продукт не нашої природи, а інформаційного світу, що деформує, підлаштовує нашу природу до майбутньої вигадки. Наше життя починає нагадувати фільм із «закадровим сміхом». Концепції у такого життя немає за визначенням. Її формує суфлер «сміху».

Зараз цивілізація перебуває в стані примусового обміну. В економіці це проявляється у нав’язаному попиті. У політиці це відображається маніпуляцією соціального замовлення. В суспільних відносинах, інформаційному просторі, відтак, виникають потвори – повідомлення без факту, які пригнічують залишки правдивого і природного. Наш побут стає виснажливим, а часом нестерпним через втрату міри буття, а відтак – довіри до усього, що нас оточує. Цю втрату ми компенсуємо сурогатними взаєминами, які описуємо різноманітними нормами, регламентами, інструкціями. Там, де раніше було досить посмішки й доброго слова, тепер необхідною стає довідка і код доступу.

Ми всі потрапили в простір негативної етики. Це нав’язаний нам стан. У ситуації невизначеності замість «усе буде добре» ми кажемо «а, кому зараз добре?», «аби не гірше». І це ще оптимістична версія.

Медіа замість говорити правду кажуть, «а, хто зараз не бреше?»

І так – у всьому: економіці, політиці, суспільному житті та побуті.

Огляд економічного життя перетворюється на звіт правоохоронних органів, політичне протистояння замість змагання ідеологічних платформ перетворилося на війну компроматів. Солідарні дії людей поступаються місцем побутовим сваркам і палкому з’ясуванню хто кому, і що винен.

Перш ніж робити оцінки та заяви щодо нашого життя, нам потрібно полишити простір негативної етики, бо в її припущеннях і настановах продуктивного виходу немає. Ми завжди матимемо змагання в негативних оцінках, а якщо щось і з’ясуємо, то лише те, хто гірший.

А потрібно орієнтуватися на того, хто кращий!

У нашій історії зрада була і буде, й не тільки в лапках. Але й був і подвиг. І він, а не «зрада», повинен визначати наше майбутнє.

Я виходжу за ворота, оглядаюсь на школу і розумію, що перш ніж створити концепцію школи, ми маємо створити концепцію життя, вийти з простору нав’язаного негативною етикою уявлення про успіх.

Усі моделі, створені людиною, є хибними. Тому раціональним в них може бути лише наявність позитивних мотивацій. А це означає, що ми маємо перейти в простір позитивної етики. Етики, настанови якої пройшли тисячолітній сепаратор еволюційного відбору, а не тієї етики, яка забезпечила ситуативне позитивне сальдо в балансі. Часто – це зовсім різні речі. Етика не може бути доктриною моменту.

Перед моїм під’їздом на купі рудого листя лежить рудий кіт. Він спить. З гілочки каштану відривається жовтий листочок і починає свій політ до землі: перший і останній. Листочок гойдається, його несе колом проти годинникової стрілки, він завмирає, ніби вагаючись, і знову летить. Та ось подих вітру його скидає в штопор, і листочок падає коту на голову. Той ворушить лівим вухом, але листочок продовжує лежати на місці. Кіт ворушить вухом вдруге, втретє і нарешті рвучким рухом голови струшує листок. Рудий кіт кладе голову на лапи й засинає, і я бачу, як у мене на очах він розчиняється в купі рудого листя. А слідом за ним розчиняюся в осені і я: «Дитинство – це простір позитивних мотивацій і етики. Такою й має бути концепція школи, бо такою має бути і концепція життя».

І я пригадую Холдена Колфілда, героя роману Джерома Селенджера. Його уявлення про сенс власного життя – це позитивна мотивація в чистому вигляді: оберігати над прірвою дітей, що граються у житі. Чи може бути такою концепція сучасної школи?

Валентин Ткач

(сторінками книги «Війна і міф»)