Осінь. Покрова
09.10.2024«Тільки-но ти починаєш пояснювати світ,
як відразу перестаєш його розуміти, бо втрачаєш спорідненість з ним».
Так говорив вуйко Дезьо
Я дивився, як жовтий листочок берези покірно відірвався від гілки і почав свій невагомий політ до землі. Складалось повне враження, що його падіння то є результат змагання багатьох сил, одна частина яких невпинно тягне його донизу, а інша – спрямована вгору і намагається якнайдовше утримати його в польоті.
Листочок кружляв, підносився та опускався, але невблаганно наближався до землі. Ще якийсь подих далекого вітру міг піднести його на мить. Але доля його була визначена. І здавалось, що то не земне тяжіння, а перенасичення вражень прожитого і відбутого життя непереборно спрямовувало листочок до долу. Поки тривав його тремтливий політ, який нагадував осіннього метелика, у мене в уяві миттєво постали і весняні рівчаки, і літні зливи, і спека часу, який щойно переді мною завершив свій лік.
Тюльпан стояв, як чарка світла.
Весна всміхалася привітно,
І знали ми, що лине літо
До наших берегів.
На веселковому кордоні
Я поринав в твої долоні,
І ми вінчалися в полоні
Кохання, мрій і снів.
Це було ніби вчора. А зараз, жовтий листочок опускався до землі. З меланхолійного ностальгічного настрою мене вивела реальність: листочок ліг, саме ліг, не на вкриту листопадом клумбу, а на голову сусідського рудого кота, що саме дрімав у літніх спогадах на купі листя. Кіт залишився незворушним і лише ледачо повів правим вухом, так, ніби його щось залоскотало. Та, коли листочок втримався на його голові, кіт струсив його миттєвим рухом, позіхнув і знову поринув у дрімоту. На моїх очах рудий кіт розчинився у рудій купі листя, а вона розчинилась у рудому вихорі листопаду. Здалося, що тієї ж миті, поняття втратили свої смисли, які об’єднались в одне визначення – Осінь.
«Осінь – торжество пошуку рівноваги і статики», – подумав я. Ця суха аналітика у застосуванні до виру бенкету, що справляла природа, видалась мені такою казенною та нікчемною, що я гірко посміхнувся своїй спробі щось визначити чи описати. Пригадався Ґете: «Головний сенс життя полягає у тому, щоб жити». Або, як кажуть люди, що живуть високо в горах, коли нагальна робота пороблена: «Вживайте Світу». Це навернуло мене на думку, що за своїм нинішнім призначенням, яке людина реалізувала, вона нагадує мобільний телефон, яким лише забивають цвяхи.
Десь шелестить листя, а може це дзвонять далекі дзвони, і я пригадую слова Вуйка Дезя: «Дбай про себе і плекай Небесне».
Покрова. Осінь. Вінець року.
Валентин Ткач, Чернівці