Осінь. Покрова

09.10.2024 0 By Writer.NS

«Тільки-но ти починаєш пояснювати світ,

 як відразу перестаєш його розуміти, бо втрачаєш спорідненість з ним».

Так говорив вуйко Дезьо

Я дивився, як жовтий листочок берези покірно відірвався від гілки і почав свій невагомий політ до землі. Складалось повне враження, що його падіння то є результат змагання багатьох сил, одна частина яких невпинно тягне його донизу, а інша – спрямована вгору і намагається якнайдовше утримати його в польоті.

Листочок кружляв, підносився та опускався, але невблаганно наближався до землі. Ще якийсь подих далекого вітру міг піднести його на мить. Але доля його була визначена. І здавалось, що то не земне тяжіння, а перенасичення вражень прожитого і відбутого життя непереборно спрямовувало листочок до долу. Поки тривав його тремтливий політ, який нагадував осіннього метелика, у мене в уяві миттєво постали і весняні рівчаки, і літні зливи, і спека часу, який щойно переді мною завершив свій лік.

Тюльпан стояв, як чарка світла.

Весна всміхалася привітно,

І знали ми, що лине літо

До наших берегів.

На веселковому кордоні

Я поринав в твої долоні,

І ми вінчалися в полоні

Кохання, мрій і снів.

Це було ніби вчора. А зараз, жовтий листочок опускався до землі. З меланхолійного ностальгічного настрою мене вивела реальність: листочок ліг, саме ліг, не на вкриту листопадом клумбу, а на голову сусідського рудого кота, що саме дрімав у літніх спогадах на купі листя. Кіт залишився незворушним і лише ледачо повів правим вухом, так, ніби його щось залоскотало. Та, коли листочок втримався на його голові, кіт струсив його миттєвим рухом, позіхнув і знову поринув у дрімоту. На моїх очах рудий кіт розчинився у рудій купі листя, а вона розчинилась у рудому вихорі листопаду. Здалося, що тієї ж миті, поняття втратили свої смисли, які об’єднались в одне визначення – Осінь.

«Осінь – торжество пошуку рівноваги і статики», – подумав я. Ця суха аналітика у застосуванні до виру бенкету, що справляла природа, видалась мені такою казенною та нікчемною, що я гірко посміхнувся своїй спробі щось визначити чи описати. Пригадався Ґете: «Головний сенс життя полягає у тому, щоб жити». Або, як кажуть люди, що живуть високо в горах, коли нагальна робота пороблена: «Вживайте Світу». Це навернуло мене на думку, що за своїм нинішнім призначенням, яке людина реалізувала, вона нагадує мобільний телефон, яким лише забивають цвяхи.

Десь шелестить листя, а може це дзвонять далекі дзвони, і я пригадую слова Вуйка Дезя: «Дбай про себе і плекай Небесне».

Покрова. Осінь. Вінець року.

(сторінками книги “ІМІТАЦіЯ”)

ТкачВалентин Ткач, Чернівці

 

 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: