Операція «Валькірія»: 80 років по тому

Ексклюзив. Якесь дивне в нас, українців, ставлення до Європи. З одного боку, часто наголошуємо на тому, що ми – європейці. З іншого – свідомо чи мимоволі кажемо щось на кшталт: «Поїхати до Європи», ніби ми й без того не в Європі, ніби забули відомості зі шкільної географії про частини світу й межі між ними. Ймовірно, така роздвоєність пов’язана з акцентуванням на рівні життя сучасних європейців, тобто жителів країн ЄС, а нам до їхніх стандартів – як до Києва рачки.

Проте, хіба матеріальні статки є головною ознакою Європи? Ні, головною є система цінностей. Яка не виникла раптово, і то мало не аж після Другої світової війни. Цінності формувалися сторіччями, й головними серед них є християнська віра, свобода, лицарська шляхетність. Звернення до ідеалів лицарства не раз відвертало Європу від катастроф, морально звеличуючи її в очах цілого світу.

Одна з подій, пов’язана з найвищим проявом такої шляхетності, відбулася вісімдесят років тому. Ніби й недавно, якщо зважити на кількатисячолітнє минуле європейської культури. Але й достатньо давно, позаяк існує небезпека забуття. Йдеться про героїчну й водночас трагічну подію, яка могла б визначити геть інакший напрямок розвитку всієї подальшої світової історії. На жаль, не визначила.

20 липня 1944 року під час військової наради у Східній Пруссії було здійснено замах на життя «вождя та райхсканцлера німецького народу» Адольфа Гітлера. Але хто наважився виступити проти «фюрера»? Комуністи, соціал-демократи або інші ідейні супротивники націонал-соціалізму? Аґенти американських, британських або совєтських спецслужб? Родичі в’язнів нацистських концтаборів?

Ні те, ні друге, ні третє. Вбивство Гітлера готувала група старших офіцерів Вермахту, збентежена нищівними поразками Німеччини на фронтах та вбачаючи однією з вагомих причин цих поразок расову політику Райху, що максимально звужувала коло його потенційних союзників.

Важливо наголосити, що організовували атентат не просто офіцери, а аристократи зі старовинних німецьких дворянських родин. Тобто, люди, які мали уявлення про оптимальний державний устрій своєї країни та бачили необхідність змін пріоритетів німецької політики. Розуміли (хоч кожному зі змовників знадобилося більше чи менше часу для такого розуміння) згубність таких нацистських структур, як СС, СД, Ґестапо для фундаментальних свобод нації та людини.

Заколотники були людьми віруючими, що може на перший погляд здатися дивним. Але тільки на перший погляд. Хоча досить відомим є біблійне твердження про те, що всяка влада – від Бога, але виникає питання: а що ж вважати владою? На це питання ще майже вісімсот років тому добре відповів святий Тома Аквінський, наголошуючи, що тиран, який незаконно захоплює владу або зловживає нею, точно не може бути від Бога. Більше того – провадив далі св. Тома, – не лише правом, а й обов’язком християнина є боротьба з такою «владою».

Одним із керівників заколоту проти Гітлера, що мав назву «Операція “Валькірія”», був ґраф Клаус Філіп Марія Шенк фон Штауффенберґ – людина, яка зробила блискучу воєнну кар’єру, досягнувши звання полковника. Він не прагнув спокійної тилової служби, натомість – як і середньовічні лицарі – рвучись у саме пекло подій. У квітні 1943 р. у боях у Північній Африці К. фон Штауффенберґбув тяжко поранений, але після кількох місяців у шпиталях знову повернувся на фронт. (Саме після поранення Штауффенберґ поглибив знайомство з офіцерами, переконаними в необхідності зміни політичного курсу Німеччини, та перейнявся ідеєю заколоту).

Немає потреби тут докладно переповідати хід підготовки замаху та безпосередні причини його невдачі. Про це чимало написано. Нам необхідно, власне, з’ясувати, чому 80 років тому історія пішла не тим шляхом, повернувшись, зокрема, до нас, українців, спиною.

Улітку 1944 року вже була не лише сформована, а щонайактивніше діяла антигітлерівська коаліція, до якої, як відомо, поряд із країнами вільного світу, зокрема Британією та США, входила найбільша у світі тиранія – сталінський СРСР. На той час уже відбулася тегеранська конференція, на якій союзники твердо домовилися про досягнення цілковитої й безкомпромісної перемоги над Німеччиною. Відтак, лідери провідних західних країн – Ф. Рузвельт і В. Черчіль – узгоджували свої головні дії з кремлівським деспотом, який сподівався за підсумками війни захопити якомога більшу частину Європи. Курс на те, що згодом отримало назви «демілітаризації» та «денацифікації» Німеччини, був узятий.

А якби місія К. фон Штауффенберґа та його соратників виявилася успішною? Ймовірно, наслідки могли би бути приблизно такими ж, як і після смерті (чи не насильницької?) Й. Сталіна в СРСР. Тобто, поступова лібералізація режиму. Ліквідація системи концтаборів смерті. Амністія для багатьох в’язнів. А в умовах війни, що вирувала над Європою в 1944 р., – цілковите переформатування воюючих коаліцій. Була б можливою угода між Великою Британією, США та «самоденацифікованою» Німеччиною про спільне протистояння Совєтському Союзові. Визволення – на засадах самовизначення – українського та інших поневолених народів комуністичної недоімперії. Проте, не даремно ж кажуть, що історія умовного способу не знає…

Та чи не головною причиною поразки операції «Валькірія» була байдужість до неї американців і британців? Які, захоплені перспективою майбутньої перемоги та окупації (разом із совєтами) Німеччини, не хотіли помічати опозиційних рухів у самому Райху. Можливо, не хотіли саме тому, що були опановані ідеями лібералізму (по суті, лівими), й німецькі аристократи-консерватори були їм не до вподоби.

Справедливість відновлюється, й сьогодні в Німеччині є чимало об’єктів, названих на честь ґрафа Клауса фон Штауффенберґа, гідно впорядковано його могилу, про нього написано книги, знято фільми. Та які висновки з ходу та наслідків операції «Валькірія» належало б зробити нам?

1. Усунути Гітлера та створену на чолі з ним репресивну машину прагнули самі німці.
2. Немає підстав ототожнювати німців (більше того, навіть багатьох членів націонал-соціалістичної партії та офіцерів Вермахту) зі злочинною верхівкою Райху.
3. Головною дієвою опозиційною силою в Німеччині були консерватори (хоча з тактичних міркувань вони й залучали до своїх акцій лівих діячів).
4. Успіх операції «Валькірія» міг би зміцнити становище Європи як провідного суб’єкта геополітики, залишивши Вашингтон і Москву на другому плані.
5. Як сталінська, так і путінська Москва є набагато гіршою тиранією порівняно з Третім Райхом, де чесні, шляхетні німці вдавалися до рішучих дій, гідно приймаючи навіть поразку та смерть (А що ми можемо сказати про «хароших русскіх»?).

Якщо ми таки вважаємо себе європейцями, знаймо й пам’ятаймо про героїчні справи найкращих людей, справжніх аристократів Старого Світу. І подія, якій тепер вісімдесят років, є однією з яскравих сторінок історії Європи та її боротьби за свободу.

Мартін Скавронський, dr. hab., дляNewssky