Олег Покальчук: Сегмент національної безпеки у нас злочинно оголений

16.03.2020 0 By NS.Writer

Що нині відбувається у царині безпеки і оборони і чим вони відмінні? Якою буває безпека і як впливають на ситуацію кадрові урагани? Звідки сьогодні лине справжня небезпека і чи готові ми до зустрічі із нею? Про це та багато чого іншого — у розмові із соціальним психологом, відомим письменником і політичним консультантом Олегом Покальчуком.

Олеже, незабаром мине рік з моменту зміни влади, принаймні щодо особи верховного головнокомандувача і його команди у сфері безпеки і оборони…Що змінилося загалом і в якій бік?

Зміна влади зовсім не означає зміну ситуації, як би сама влада на цьому не наголошувала . А ситуація як була поганою, так і лишилася. Як не ховайся за словом «конфлікт», але це — програна війна. Треба просто перестати про це брехати (якщо перефразувати сумнозвісний мем відомого автора). Масова загибель людей, втрата стратегічно важливих територій, знищення об’єктів критично важливої інфраструктури, окупація — це сталося не вчора, не рік тому. Від того, що ця поразка зафіксована липовими Мінськими угодами, а зараз їй намагаються надати респектабельного вигляду різних «платформ» і «пошуків порозуміння», суть національної трагедії не міняється.

Розглядати оборону і безпеку одним пакетом — це старовинний бюрократичний трюк, який дозволяє жонглювати термінами і поняттями, і все це завивати серпанком державної таємниці. У безпеки є три виміри — державний, національний і громадський.

Громадська безпека — це компетенція поліції. Тут нема часу і місця на розгорнутий кримінологічний аналіз суспільної ситуації .Коротко зауважу, що стрімке зростання політичного впливу і ролі Національної поліції сильно відстає від тих невеликих позитивних змін, які, втім, теж є. Державна безпека — це функція СБУ, яка успадкувала підхід радянського комітету державної безпеки. Тобто пріоритетний захист держави, її механізмів функціонування, конституційного ладу, посадових осіб, тощо.

Суспільство як об’єкт захисту, як партнер у цій діяльності, і Нацполіцією, і Службою розглядаються «по залишковому принципу».

А національна безпека — це тема, яка виникає з появою політичної нації. Пострадянські структури впритул це бачити не хочуть, воно їм таке саме осоружне, як реформи НАТО, проти якого вони більшу частину свого генеральського життя боролися.

Власне, переконлива поява української політичної нації , на мою думку, і була остаточним аргументом для Кремля почати війну. Такий фактор, якби він дійсно взяв владу, поламав би усі договорняки, з яких сито годуються вже внуки комуністів і комсомольців 80-х в Україні, Росії, а то й в інших країнах.

Тобто сегмент національної безпеки у нас не просто незакритий. Він демонстративно оголений, і цей злочинний безпековий ексгібіціонізм — політична зрада. Політичні заяви і законопроекти останнього часу свідчать, на мою думку, про реванш бюрократів, які вже навіть не повторюють реформістські мантри попередників — боятися нічого і нікого.

Кадрова політика взагалі тут десь між катастрофою і саботажем знаходиться, а часом і те і друге разом.

А якщо чільні політики і їхні речники уникають називати Росію агресором і розпалювачем війни — ми в небезпеці.

Стосовно оборони. Це величезна корупційна сфера насамперед. За даними Міноборони, у 2014-2019 роках було втрачено (ну як «втрачено», продали ж) 259 будівель і 278 земельних ділянок вартістю 62, 3 млн. і 332, 3 млн відповідно. Міноборони багато років крім всього ще й має на балансі будівлі і землі, якими давно користуються користуються інші люди. Екс-міністр оборони Загороднюк тільки-но копнув це все, як вж-жух! Ну і де той міністр тепер зі своїм НАТО? Воно ж їм не надо.

Те, що я бачу — рештки ефективних раніше структур стрімко доламуються, щоб на них могли досидіти до своїх поважних військових пенсій маловиразні, безконфліктні і слухняні люди.

Олег Покальчук

На Вашу думку, чи змінює Росія тактику щодо України, із розрахунком на нинішніх очільників, чи продовжує, власне, робити те саме, що й раніше?

Росія веде війну по цілому світу, і Україна — лише один з фронтів, не самий вдалий для неї , як виявилося, але і надалі перспективний. Росія ефективно веде свою підривну політику в Європі, фінансуючи водночас лівих і правих, корумпуючи впливових політиків. Хто цікавиться історією розвідок, той знає, що ця методика дуже стара, ще КГБ дуже успішно працювало з британськими лейбористами, ну а історія”Кембріджської п’ятірки” просто класика. В цьому сенсі Україна звичайно європейська держава, бо розкачування Кремля тут іде за тією самою схемою, в основному через «корисних ідіотів» і агентуру впливу. Активно це робиться і через західних партнерів Москви.

Я називаю такий прийом «меркелізацією», адже наші достойники формально посилаються на центральноєвропейскі пацифістсько-зрадницькі джерела. Так, на них нема будьоновок, а за спинами не волочаться парашути Котєльнікова. Просто так збігається.

Але як би не була вигідна Кремлю нинішня українська миротворчість, він не зупиниться. Думаю, центр уваги буде перенесено з фронту на те слабе місце, про яке я говорив вище. Треба чекати серйозних атак на національну безпеку, на громадянське суспільство.

Маємо третього за рік міністра оборони. Чим запам’ятався його попередник, і чи слід хвилюватися через особистість нині діючого?

Постать міністра слід оцінювати залежно від того, якими функціями наділяється міністерство оборони. У нормальному світі це структура, де працюють здебільшого цивільні фахівці, яка займається стратегічними питаннями оборони, фінансами армії , соціалкою, тощо. Генеральний штаб — суто військова структура, здійснює функцію оперативно-тактичного управління військами. А ми успадкували від СССР не тільки мілітаризоване міністерство оборони, а й дублювання функцій, внаслідок чого вищі офіцери з усіх умінь найбільше відточували мистецтво підкилимних інтриг.

Я знаю, що у попереднього міністра були і вже виконувалися плани реформування міністерства власне за цими стандартами. Про нинішнього міністра оборони нічого і раніше не було чути, та й зараз теж нема що сказати. Хіба що ота дика заява про стандарти НАТО. Військові — люди прямі, воно може на язиці те, що у його начальника на умі, хто зна…

Чи існує наразі системна військово-політична підтримка України з боку Заходу?

З боку Заходу існували і існують численні пропозиції нашої підтримки. Але треба розуміти наступне. Нема ніякого однорідного «Заходу», є різні країни зі своїми військово-політичними інтересами. Десь вони збігаються під парасолькою НАТО, а десь ні. Тому пропозиції різні. Нема в них єдиної системності. Є розвідувальні інтереси спільні, є по ВПК, логістичні, навчальні… Але всі вони передбачають, що українська сторона буде поводитися адекватно і послідовно, згідно формату цих пропозицій. Тому українські спроби отримати щось «на халяву» в рамках цих пропозицій відкидаються союзниками з порога. А там де нема «халяви» і можливості щось розпилять, заробить собі позачергове звання або нову цікаву посаду, український інтерес традиційно і стрімко згасає. Поза тим існують невеликі, але довготривалі «нішеві» проекти, де співпраця почалася давніше і триває досі.

Що відбувається в РНБО — здається, раніше це був значно більш активний інститут?

РНБО задумувалася і навіть недовго встигла попрацювати, як дієвий орган,лише на самому початку державності,от і все. Далі це був такий відстійник для тих високопосадовців-пенсіонерів, яким треба було десь пересидіти після відставки, бо зовсім вигнать їх було неможливо. Про це ж багато писали. По факту це структура, функцією якої є розмивання особистої відповідальності президента України за серйозні рішення. Це не асамблея і не хунта. Просто бюрократичний дорадчий орган, який сам не радить, а є для цього спеціальні люди в апараті, там бувають дійсно фахові, хоча дедалі менше. І діяльність його апарату частково дублюється Національним інститутом стратегічних досліджень, тому там легкі кадрові взаємозаміни. Там більше половини людей за посадами і так повинні 24/7 між собою комунікувати. Тому ці їхні театралізовані екстрені засідання — якась оперетка минулого століття, їй-Богу.

Так і не зрозуміло, чи ліквідовано Мінстець — а що було, або є невірним у його діяльності (if?), також змінився і міністр культури (чому?)? Чи існують змістовні відповіді на це питання?

Я не великий любитель відважно «копати дохлого лева», як буває після зміни влади, хоча я до цього міністерства іронічно ставився завжди. Там були люди, які дійсно ефективно працювали (як Дмитро Золотухін, наприклад, куди не прийдеш, він або там щойно був, або зараз — от прийде). Були і такі, яким я казав, що їх варто віддати під суд.

Я думаю, що при створенні була методологічна помилка — або ця структура займається державною політичною пропагандою, або інформаційним протиборством, або піаром керівників держави, або це ще чимсь щось. Під ці різні завдання потрібні зовсім різні люди, і відповідно різний статус структури, протоколи роботи. Понад те — ці завдання повинні вписуватися в державну доктрину, а ті півтори сторінки доктринального посміховиська, які були на той час, не можна було вважати нормативним документом навіть в страшному сні. Ну і попризначали ж людей традиційно, по принципу особистої відданості і знайомств.

Його ліквідація, як я вважав і радив, мала бути етапом перезавантаження цієї структури, під нові завдання. Не міністерство, звісно. Агентство, можливо департамент чогось. А виявилося, що нема більше завдань, всім дуже подякували.

Вірним в його діяльності щонайменше був той галас, який створював Мінстець довкола себе. Це давало можливість більш фаховим людям менш помітно займатися своєю роботою. Вірним було те, що міністерство принаймні називало існуючі ризики в сфері своєї компетенції. Ну а ефективність треба міряти по співвідношенню освоєних грошей і результатів, політична філософія яких для мене і досі загадкова.

Стосовно Мінкульту. Я завжди вважав и говорив публічно, така установа не потрібна, бо державне адміністрування культури — це огидне совкове явище. Там сама затратна стаття бюджету — утримання нерухомості, яка на балансі і постійно вимагає капітального ремонту, всі ці задрипані клуби та інші «об’єкти соцкульбита», як раніше казали.
Є ж вже цілком успішні сучасні приклади менеджменту, той самий УКФ, наприклад.

Команда Бородянського, яка там працювала, мені по-людськи подобалася, нагадувало це «Український культурологічний клюб» початку 90-х, спілкуватися було приємно. Але а) хороші начитані люди, б) святе апаратне місце, яке не може бути пустим, і в) прекрасний український народ з його іконоборством і ідолопоклонництвом у всіх видах — це три різні різниці.

Вони, міністерські, могли б бути хорошим перехідним етапом до якогось культурного переформатування, але думаю , невдовзі все просто вернеться в своє богоспасенне бюрократичне русло.

Яким Ви бачите розвиток ситуації у найближчі місяці — чи йдемо ми до якоїсь угоди, чи до примирення із примирювачами за версією активних добровольців і ветеранів?

Ми йдемо до наступного етапу гострої політичної кризи, який трохи відтягнеться і заретушується через паніку довкола вірусу. Можна ще раз Кабмін розігнати, можна Раду, ситуація не дуже зміниться. Надто велика вже інерція. Активізується російська агентура під прикриттям. Політично від нашої чинної влади і Росія, і Захід («меркелізація») вимагатимуть формального закріплення існуючого стану справ, створення ще одного Кашміру, Кіпру, усієї цієї довгої ганебної історії договорняків, деяким з яких уже понад 50 років. Довкола таких «заморозок» теж успішно розвивається різний міжнародний політичний бізнес, і нашим щось може пообіцяють за хорошу поведінку. а замирення — пацифікація добровольців і ветеранів не вчора почалася, і в цьому теж Захід і Кремль єдині, тут у нас друзів, крім нас самих, не буде.

Ну обвалить це рейтинги, а кому вони треба без виборів, хай собі валяються, ті рейтинги.

Моральний удар для суспільства буде важкий. Воно тільки отямилося після усвідомлення факту, що Майдан нічого по суті не змінив в їхньому житті, всупереч власним романтичним мріям і захмарним брехням лідерів сцени Майдану. А тут ондечки прилітає з іншого боку, мир-дружба-жвачка, всіх незгідних — червона картка, і з поля. Такий відкат в 2013 рік. Ми виживемо, але кожному доведеться за це заплатити. Винятків цього разу не буде, ніхто не пропетляє.

Розмовляв Максим Михайленко, головний редактор Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: