Нове слово про святих апостолів Петра та Павла

Ексклюзив. Возлюблені у Христі брати та сестри! Сьогоднішнє святкування нагадує нам, що спільнота Церкви побудована на фундаменті Апостолів. Серед апостолів особливе місце займали святі Петро і Павло, яких ми згадуємо в літургії. Апостоли та їхні наступники проповідують Добру Новину про воскресіння Ісуса Христа. В Його ім’я вони творять знамення та чудеса, які підтверджують, що Він справді воскрес. Зустріч з Христом докорінно змінює життя кожної людини. Так було зі святим Петром, який смиренно визнав свою любов до Христа та отримав від Нього нове покликання. Життя святого Павла також докорінно змінилося, від переслідувача до апостола народів. Він проповідував воскреслого Христа язичникам.

У сьогоднішнє свято Святих Апостолів Петра і Павла Христос запитує кожного з нас про нашу віру та любов до Нього. Апостоли Петро і Павло зазнали мученицької смерті за свою віру та любов до Христа. Вони зберігали вірність Христу до кінця. Разом з ними ми радіємо їхній небесній славі.

Їхня святість закликає нас стати святими людьми. Через віру в Ісуса Христа як Сина Божого і Месію та таїнство хрещення, яке ми отримуємо, ми включені до спільноти Церкви. Живучи в цій спільноті, ми щодня повинні відповідати на питання, ким є для нас Ісус Христос. Прийняття Христа як Сина Божого і Спасителя веде до спасіння. Від самого початку Христос піклувався про своїх учнів і звільняв їх від різних небезпек.

Святий Петро переживає чудесне звільнення з в’язниці, а святий Павло впевнений у нагороді вічного життя. Апостоли знають, незважаючи на переслідування та загрозу мучеництва, що Христос, у Якого вони вірили і якого проповідували, не розчарує їх. Вони усвідомлюють, що проповідь Євангелія була доброю боротьбою. Після завершення життєвого шляху вони отримають вінець праведності від самого Христа. Це буде дар вічного життя.

У сучасному світі багато людей дедалі частіше не визнають Ісуса Христа, ніби автоматично, із загальною тенденцією секуляризації, світу без Бога. Зростають відкриті та приховані відхилення від тих, хто більше не може бачити в Церкві любові та істини, а лише – можливо, з нашої власної вини – гріх та збентеження. І в цьому зміненому контексті нашого життя та суспільства Спаситель ставить нам дуже особисте запитання: А за кого ви мене маєте? Жодна людина не може залишатися байдужою до питання, хто такий Спаситель світу. Учні Господа також повинні відповісти на це запитання. Христос очікує особистої відповіді від кожного зі своїх учнів.

Симон, сповідавши свою віру в Ісуса Христа як Месію та Сина Божого, отримує нове ім’я та нові завдання. Він має стати Петром, або скелею, на якій буде збудована вся Церква. Він також отримує ключі від Царства Божого. Це символ передачі влади, яку Петро здійснюватиме в Церкві. Він матиме владу слуги, тобто керуватиме та управлятиме домом свого Господа згідно з Його волею, але також і згідно з власним відповідальним розсудом. Місія Петра не закінчилася з його смертю.

Симон, якого Ісус Христос назвав Петром, був мешканцем Капернаума в Галілеї, рибалкою на Тиверіядському морі. Він був людиною, звичною боротися з силами природи, стикатися з несподіваними змінами погоди, людиною конкретною та спонтанною. Він був щедрим – він одразу відгукувався на заклик Господа, залишав своє рибальство та йшов за Ним.

Савл, майбутній Павло, був євреєм діаспори з Тарсу в Малій Азії. Він належав до фарисеїв. Він також був римським громадянином. В результаті зустрічі з Христом на шляху до Дамаска, гонитель християн став ревним і невтомним проповідником віри.

Ці різні наслідування Христа, ці життя, принесені Богові слідами Господа, були – кожне з них окремо – увінчані благодаттю мучеництва в Римі. Петра розіп’яли, Павла – обезголовили. Молода Церква, рясно окроплена кров’ю святих апостолів, глибоко вкоренилася в серцях і душах людей.

І хоча християн мучили в підземеллях та в’язницях, прибивали до кілків і топили в морях, тіла четвертували і катували нелюдським способом, Церква вийшла з катакомб і в’язниць переможницею, здобуваючи дедалі більші натовпи послідовників Христа, згідно з давнім прислів’ям: «Sanguis martyrum semen christianorum» – Кров мучеників – це насіння віруючих.

Сучасні теологи залюбки підкреслюють, що з найдавніших часів уся повнота Християнської Церкви святкувала свято великих апостолів Петра і Павла як одне свято, в один день, 29 червня. Через своє мучеництво вони стали братами. Разом вони заклали основи нового християнського світу Кров мучеників не кличе до помсти, але є єдиною.

Своєю мученицькою смертю Петро і Павло тепер належать всьому Християнському світові. Через мученицьку смерть Петро також став римським громадянином назавжди. Своїм мучеництвом, своєю вірою та любов’ю два апостоли показують, де лежить справжня надія, і закладають основи нового міста, яке має постійно заново формуватися посеред старого людського міста, якому постійно загрожують ворожі сили гріха та людського егоїзму.

Силою свого мучеництва Петро і Павло навіки пов’язані разом. Улюбленим образом християнської іконографії є обійми двох апостолів на шляху до мучеництва. Можна сказати, що їхнє мучеництво є, в найглибшому сенсі, реалізацією братніх обіймів. Вони помирають за єдиного Христа і, свідчачи, за що платили своїм життям, вони є одним цілим.

Свята Церква не без підстави святкує свято цих двох великих апостолів, Петра і Павла, в один день; бо їхні імена так само нероздільні, як нероздільні були їхні діла, труди та служіння релігії, як нероздільні були їхні серця, сповнені однаковою ревністю до спасіння людей.

Життєві шляхи двох апостолів закінчилися однаковим кривавим свідченням, практично в одному місці. Однак їхнє різне апостольство було джерелом конфліктів і навіть суперечок. Петро, ​​після свого сповідання: «Ти — Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16, 16), отримав місію від Господа — став пастирем Церкви: «Ти — Скеля. На цій Скелі Я збудую Церкву Мою, і сила пекла не переможе її» (Мт. 16, 18). Будучи юдеєм і живучи серед юдеїв, спочатку він вважав старий закон основою, якої Церква повинна дотримуватися у своїх заповідях, наприклад, щодо споживання їжі.

Павло, апостол народів, тобто язичників, розумів, що не потрібно обтяжувати нових вірних усім тягарем юдейських обрядів. Смиренно відкриваючись світлу Святого Духа, Петро і Павло подолали розбіжності, що розділяли їх, і працювали для єдності та розбудови Церкви в істині.

У сьогоднішній молитві ми просимо, щоб Церква, яка через них отримала початок віри, вірно трималася їхнього вчення. Смиренна наполегливість у слуханні натхнень Святого Духа є основою кожного апостольського життя, кожного християнського життя.

Чого ще ми можемо навчитися з цих двох стовпів Церкви?Вони, безумовно, дають нам урок надії. У моральних питаннях світ першого століття нашої ери не мав би нічого, що могло б заздрити світу, в якому ми живемо сьогодні. Зіткнувшись із поширеною вседозволеністю, апостоли могли б піти шляхом компромісу. Але вони не дозволили посланню Христа згаснути. Вони вірно передавали вчення про подружню вірність, бо знали, що вони не господарі свого вчення, а його зберігачі, його слуги. Павло чітко говорить про це у своєму посланні до Галатів: «Отже, кому я прагну догодити – людям чи Богові? Чи я намагаюся догодити людям? Якби я намагався догодити людям, я не був би слугою Христа» (Гал. 1:10).

Надія на Бога та смирення завжди перебувають у небезпеці бути відкинутими на другий план і поступитися місцем суто людському та по-людськи виправданому прагненню до надбання та успіху.

Зіткнувшись із надприродним завданням, яке є також і нашим, апостоли подали приклад довіри до Бога. Павло продовжує у своєму посланні до галатів: «Сповідую вам, брати, що Євангеліє, яке я проповідував, не від людей. Я не прийняв його від людини, і не навчився його, але воно прийшло до мене через одкровення від Ісуса Христа» (Гал. 1:11-12).

Петрові також має не бракує причин сподіватися на Бога. Наприклад, один фрагмент з Нового Заповіту розповідає про його чудесне визволення. «І з’явився Ангел Господній, і світло засяяло в камері в’язниці» (Дії 12:7). Хіба не іронічно, що історія визволення починається з того, як сплячий Петро прокидається від поштовху ангела в бік, а не з тимчасового виведення з ладу вартових?

Вказуючи на приклад двох апостолів, Церква пропонує цінний урок тим, хто хотів би присвятити себе євангелізації надто людським чином, зосередженим на успіху, на компромісах зі світом, але без турботи про істину, святість та єднання з Богом.

Як Спаситель подивився на Петра в годину його зречення, так і дивиться на нас, грішних, з небес. І півень також співає сто разів, бо совість не спить, голос істини не замовк, і все нагадує нам, що ми зреклися Бога своїми гріхами. Тож наслідуймо Петра шляхом лиибокого покаяння. Святий Петро служив Богові всім своїм життям і мученицькою смертю, тому це не закінчилося сльозами за нього. І святий Павло не закінчив питанням: « Що Ти хочеш, щоб я зробив, Господи? », але присвятив усе своє життя служінню Богові, в якому ми маємо наслідувати Його, про що йдеться в другому зауваженні.

Святий Павло не знав Ісуса Христа в той час, коли переслідував Церкву та її послідовників; він не знав віри, яку проповідував, коли охороняв одяг тих лютих євреїв, які камінням закидали святого Стефана, першого мученика.

Святий Августин справедливо вважає, що молитва вмираючого Стефана привела святого Павла до Церкви. Бог побачив у Павлі людину сильної та непохитної душі, обізнану в науці, і тому вирішив дарувати йому свою благодать, зробити його апостолом і стовпом Церкви.

Це навчає нас того, якби ми блукали через невігластво, через хибне переконання, то, безперечно, Бог простив би нам легше. Але між нами все інакше, бо якщо ми не знаємо істин віри, то це наша власна провина, бо ми ліниві та не хочемо ходити до церкви на уроки, не хочемо читати релігійну книгу.

Крім того, це певність того, що шахрай, злодій, коли він виходить поцупити щось, що належить комусь іншому, розпусник, коли він розкидає сіті, щоб спокусити чесну дівчину чи заміжню жінку, наклепник, який паплюжить репутацію свого ближнього, – кожен такий грішник добре знає, що він чинить неправильно, ображає Бога та порушує Його заповіді. Хоча на мить нечестивці втрачають поняття добра, і гріх став їхнім щоденним хлібом, але, звичайно, не можна вважати, що грішник не здатний розрізнити зло від добра і не знає, що грішить? Тому ми відповімо перед Богом тим суворіше за те, що грішимо так навмисно та тверезо.

Протягом грішного життя, яке багато хто проводить, переслідуючи один одного, мстячи та сварючись, ненавидячи один одного, роздираючи своїх, обманюючи один одного та п’янствуючи, хулячи Бога та зневажаючи інших, – о! Христос часто кличе до нас, як Він кликав до Павла: грішнику, чому ти мене переслідуєш! Безсумнівно, цей голос часто лунав у наших вухах, у наших душах.

І якщо Павла поблизу Дамаска оточило раптове світло, так що він упав з коня на землю, то знову ж таки Бог, праведний, уразив нас на землю різними стражданнями, хворобами, голодом та неврожаями, такими, як ми переживаємо в наші дні. І серед цих покарань та кар розгніваного Бога дуже мало хто запитує разом зі святим Павлом: « Хто Ти, Господи? ». Мало хто серед страждань хотів би побачити перст Божий, діло Провидіння, яке, посилаючи людям страждання, хоче привести їх до покаяння. Вони питають про все, дають різні поради, але не питають про шлях спасіння, який пропонує віра. Людська сліпота справді жахлива; це жахливе покарання, покарання за наші гріхи, що ми готові на все, аби не виконати волю Божу.

Сам Бог часто промовляє до грішника через совість і через священиків, щоб він покаявся і припинив свою безбожність. Бог допустив тобі хворобу, ти лежиш у стражданнях; дивись, брате! Ось, Бог зупинив тебе посеред твого життєвого шляху, повалив тебе на ложе болю і закликає: повстань зі своїх гріхів, запроси священика, запроси Ісуса Христа до свого дому, примирися з ближнім своїм, поверни скоєне тобі зло, полагоди те, що зламав! Бог дозволив тобі потребу, поклав на тебе важкий хрест і закликає: повстань зі своєї лінощів, повстань з брехні, з обманів, з шахрайства, в якому ти шукав щастя, нес свій хрест добровільно, будь чесним, і Я благословлю тебе! Ти свідок похорону, бачиш померлого, а потім серед сумних думок, що спадають тобі на думку, Бог промовляє до тебе: Іди! приготуйся до смерті, приведи до ладу свій дім, задовольни свою совість.

Ці голоси Бога промовляють до тебе не лише через совість, але й устами священиків, сповідників та благочестивих людей. Бог також промовляє до нас через нещастя та труднощі, через різні нещасні випадки, які Він допускає для нас; Він промовляє згори труни, з могили, з цвинтаря; Він карає та наставляє, пестить та бичує, прощає та закликає нас обрати шлях, що веде до неба. Але так само, як немає людей, готових до Божих заповідей, які хотіли б навчитися того, чого від них вимагає Бог, так само мало тих, хто, знаючи, чого Він від них вимагає, пішов би туди, куди кличе їхній обов’язок. Брак сильної волі, енергії та сили душі є причиною того, що нечестивцям важко піднятися з вирви гріха.

Тому нам абсолютно необхідно поглянути на приклад святого Павла, і старанно навчитися того, чого від нас вимагає Бог, а потім виконувати Його волю, хоча б у тисячній частці так сильно та неухильно, як це робив святий Павло, пам’ять якого сьогодні святкуємо.

Брати та сестри! Від святих Петра і Павла, ми повинні навчитися плакати за гріхи та мати сильну волю діяти в житті згідно з Божими заповідями. Ось, святі сьогодні перебувають з Богом у вічній славі, звернімося до них, щоб вони попросили те, що нам найбільше потрібно: дар сліз за гріхи та дар готовності виконувати Божу волю. Амінь.

Ігумен Феофан Полоцький.