Нове слово про необхідність молитов за померлих

Ексклюзив. Дорогі брати й сестри! Сьогодні я знову хочу поговорити про те, що стосується кожного з нас — про молитву за покійних. Ми живемо у світі, повному турбот та різної суєти, де часом забуваємо про тих, хто вже покинув нас. Але саме зараз, в ці миті, коли серця наші сповнені любові й туги, ми можемо звернутися до Бога з молитвою, щоб допомогти тим, хто пішов, і самі знайти розраду. Задумайтеся на мить: як часто ми замислюємося про долю наших близьких, що залишилися у вічності? Як молитва може стати нашим мостом, що з’єднує нас з ними? Молитва за покійних – це не просто обряд, це акт любові та милосердя, доступний кожному з нас. Це можливість, яка відкриває двері у вічність і зміцнює нашу віру.

Давайте дослідимо цю тему разом та усвідомимо, яку силу та значення має молитва за померлих у житті кожного з нас. Нехай наші серця відкриються для цієї священної практики, наповнюючи наше життя сенсом і світлом.

Кожна людина потребує молитовної допомоги, а особливо – покійні. Адже той час, коли можна було молитися та творити добрі справи, для них самих закінчився. Тепер тільки ми можемо допомогти їм своїми старанними молитвами.

Але дуже часто (і особливо зараз у період війни) постає питання, а чому люди вмирають? «Бог не створив смерті і не радіє смерті живих, бо Він створив все для буття» (Прем. 1:13-14). Смерть з’явилася в результаті гріхопадіння перших людей («Праведність безсмертна» –Прем. 1:15). Смерть завжди робить замах на найдорожче– на єдність нашої любові. Вона намагається відірвати від нас тих, хто ділив з нами прикрощі та негаразди, хто наповнював наше життя сенсом і радістю. Ми давно зрослися з ними, вони стали невіддільною частиною нас самих. І тепер, молячись за померлих, ми протестуємо, ми просто відмовляємося визнати законність цього поділу улюблених людей на живих і мертвих. Бог не створював смерті, і вона не має ні сили, ні права на наших близьких, тому що у Бога – всі живі.

Вогники свічок, які ми запалюємо на панахиді/парастасі, нагадують за формою сльози. Але сльоза капає на землю, а полум’я свічки завжди прагне вгору. Ми ховаємо наших близьких у могили, а серця свої спрямовуємо на небеса, до Христа та просимо Його, щоб Він подбав про тих, хто нам такий дорогий. А вони, можливо, просять Бога подбати тут про нас. Це єдність взаємної любові у Христі померлих та живих людей й є – Церква Христова.

Щоб розібратися в питанні про смертність, необхідно розрізняти смерть духовну і тілесну. Смерть духовна – це розлучення душі з Богом, Який для душі є джерелом вічного радісного буття. Ця смерть– найстрашніший наслідок гріхопадіння людини.

За церковним вченням, заснованому на словах Христа, душі праведників відносяться ангелами в переддень раю, де вони перебувають до Страшного Суду, чекаючи вічного блаженства: «помер жебрак, і віднесений був Ангелами на лоно Авраамове» (Лк. 16:22). Душі грішників потрапляють в руки демонів і знаходяться «в пеклі, в муках» (див. 16:23). Остаточний поділ на врятованих і засуджених відбудеться на Страшному суді, коли «численні з тих, що сплять у поросі землі, встануть, ці на вічне життя, а ті на погорду та на вічний сором» (Дан. 12:2). Христос в притчі про Страшний Суд докладно говорить про те, що грішники, які не творили справ милосердя, будуть засуджені, а праведники, які творили такі справи, будуть виправдані ( «І підуть ті на вічне покарання, а праведні — на життя вічне; Мф. 25:46).

У цьому контексті доцільно згадати повчання Святителя Феофана- Затворника: «доля тих, хто відійшов з нашого світу не вважається вирішеною до загального суду. Доти ми нікого не можемо вважати засудженими остаточно; і на цій підставі молимося, утверджуючись надією на безмірне милосердя Боже….Я думаю, саме дійсне засвідчення любові буде, якщо з хвилини відходу душі Ви, залишивши клопоти про тіло іншим, самі відсторонитеся і, усамітнившись де можна, поринете в молитву про неї». (курсив мій – І .Ф.)

Необхідно відзначити, що душі померлих на тому світі потребують допомоги рідних та близьких. Вони відчувають провину за вчинені гріхи, бояться загробних випробувань, мучаться від почуття власної негідності перед Богом. Тому якщо Ви ставите питанням, як поминати покійних з користю для них – згадуйте про їхні добрі справи та просите Господа, щоб Він дарував їм спокій.

Зв’язок духовного світу та матеріального дуже великий. Також велике й значення молитовного спілкування. Тому душа, що знаходиться у місці, позбавленому присутності Божої, потребує допомоги. Її надати можемо тільки ми. Така допомога виражається в молитві Церкви за померлих, про прощення їхніх гріхів та спадкування ними вічного життя Царства Небесного зі Христом та святими Його.

Святий Іоанн Кронштадтський підкреслює, що молитва за покійних та живих має глибокий сенс, навіть якщо Бог знає всі їхні потреби. Люди, які вважають, що поминання не потрібно, не усвідомлюють силу щирої молитви. Кожен раз, коли ми молимося, ми вступаємо в спілкування з Богом та висловлюємо свої почуття, турботи і надії. Молитва – це не просто ритуал, а вираження любові та єдності. Коли ми згадуємо на молитві імена покійних, ми не тільки допомагаємо їм, а й зміцнюємо зв’язок між членами Церкви — як живими, так і померлими. Це прояв нашої любові та турботи про близьких, які пішли з життя. Ми стаємо посередниками між ними та Богом, що важливо для їх духовного стану.

Крім того, Іоанн Кронштадтський нагадує, що церква на небесах, що складається зі святих, також молиться за нас та приносить перед Богом імена тих, хто звертається до Нього через їх заступництво. Це створює особливий духовний зв’язок між усіма членами Церкви та зміцнює нашу віру. Зрештою, молитва об’єднує нас, допомагає нам пам’ятати про тих, хто залишив наш світ, і піклується про кожного з нас.

При розмові про необхідність молитви за покійних варто звернутися до свято-отцівської спадщини. Наведемо судження святителя Кирила Єрусалимського: «Хочу я вас і прикладом запевнити, бо я знаю — багато хто говорить: яка користь душі, що з гріхами або без гріхів відходить від світу цього, якщо вона поминається в молитві? А що, якби який цар послав тих, хто досадив йому на заслання, а їх ближні потім, сплели вінець, принесли б йому цей вінець за тих, хто терпить це покарання, то чи не зробив би той цар їм полегшення покарання? Таким чином, й ми за покійних, якщо вони й грішники, приносячи Богу молитви, не вінець сплітаємо, але Христа, закланого за наші гріхи, благаємо за них; іншою мовою, умилостивляємо за них і за нас Чоловіколюбця Бога».

Поминати померлих можна тільки коли віримо, що вони – живі. Ця, парадоксальна, на перший погляд, думка підтверджується, проте, не лише церковним вченням, а звичайною людською інтуїцією. «Всі там будемо…», –так звучить найпоширеніша в нашому народі формула з розмову про померлих. І потрібно сказати, що це дуже глибоке ставлення – дивлячись на чужу смерть, пам’ятати про свою власну. Але є дуже важливий момент, який в цьому формулюванні ніяк не позначений: а, власне, де це – «там»? Що знаходиться за межею, яку вже перейшов померлий, і яку рано чи пізно належить перетнути кожному з нас? Якщо за нею лише порожнеча, небуття і повне знищення людської самосвідомості, тоді сама фраза «все там будемо…» позбавляється будь-якого сенсу, оскільки ніякого «там» в цьому випадку просто немає та бути не може. Виходить, що, поминаючи наших померлих навіть такою простою фразою, ми сповідуємо свою віру відразу в три серйозні факти:

1. Біологічна смерть не знищує людську особистість.
2. Після смерті, залишаючи тіло, людина потрапляє в інший, невідомий нам поки ще, але цілком реальний світ.
3. Перехід в цей світ – об’єктивно неминучий для всіх людей, незалежно від їх особистого бажання.

Коли близька людина потрапляє в лікарню, ми відвідуємо її, носимо її книги, фрукти та курячий бульйон в баночці, розповідаємо останні новини й, прощаючись, говоримо, що завтра обов’язково прийдемо знову. Якщо хтось із дорогих нам людей знаходиться в ув’язненні, ми теж знаємо, як проявити свою любов до нього, нам відомо, чого він потребує, ми збираємо йому передачі та надсилаємо посилки, пишемо листи, їздимо на побачення, коротше – робимо все, що може допомогти йому перенести тяготи позбавлення волі.

Але коли рідна людина помирає, це завжди ставить нас в якийсь глухий кут. Ні, ми, звичайно, не стали любити її/його менше, гіркота розлуки навіть посилила наше почуття і допомогла зрозуміти – як доріг нам той, кого смерть у нас забрала. Але що робити далі, як цю нашу любов висловити, як зробити, щоб вона дійшла до дорогої нам людини та допомогла її/ йому, або порадувала її/його там, де вона/він опинився – цього ми не знаємо.

У нас просто немає досвіду буття там – за межею земного життя, ми навіть уявити собі не можемо, що ж відбувається з людиною після смерті. А коли не вистачає свого особистого досвіду, цілком розумно звернутися за допомогою туди, де подібний досвід є – звернутися до Церкви, яка вже майже дві тисячі років поминає своїх померлих та має величезну кількість свідчень дієвості молитовного поминання покійних. Тому дуже часто смерть близької людини приводить до Бога навіть тих, для кого думка Церкви ніколи не була авторитетною у всіх інших питаннях їх життя.

Взагалі, без віри в життя після смерті, поминати померлих – досить безглузде заняття. У радянський період історії нашої країни була така традиція – шанувати пам’ять загиблих у Великій Вітчизняній війні хвилиною мовчання. Для атеїстичної держави це був дуже логічний ритуал. Серце людини вимагало: «подякуй цим людям. За твоє спокійне і мирне існування вони віддали найдорожче, що у них було – своє життя. Ти назавжди в боргу перед ними, подякуй їм». Але розум заперечував: «як можна дякувати тим, кого немає? Які слова можна сказати тому, кого не просто немає поруч з тобою –взагалі ніде немає, як не було тебе самого до твого народження?». До небуття безглуздо звертатися з якими б то не було словами, тут дійсно залишається одне тільки скорботне мовчання, в тому числі й тому, що закономірно наступав когнітивний дисонанс. Це якесь урочисте вираження невіруючою людиною свого безсилля перед фактом смерті близьких людей.

Для атеїстичної свідомості можливі лише безсловесні форми поминання померлих, хай то хвилина мовчання, або поминальна чарка – мовчки і не цокаючись.

Але повернемося до людей, які сподіваються на вічне життя. Дуже часто мене запитують: «Отче Феофане, а що робити, якщо сниться померла людина?»

Це означає, що її/його душа просить молитви. Якби розверзлася безодня, в якій знаходяться душі покійних, то відкрилася б зворушлива картина їх безмовного благання до живих – благання про те, щоб допомогли їм молитвами. Тому треба піти в храм та подати записки про поминання, краще на тривалий термін, на 40 днів, а краще в кілька місць (храмів/монастирів) на рік.

Молитва про тих, хто перейшов з життя тимчасовогодо життя вічного, є давньою традицією Церкви, освяченої століттями. Залишаючи тіло, людина виходить з видимого світу, але вона/він не покидає Церкву, а залишається її членом, і обов’язок залишилися на землі – це молитися за неї/нього. Церква вірує, що молитва полегшує посмертну долю людини. Поки людина жива, вона здатна каятися в гріхах та творити добро. Але після смерті ця можливість зникає, залишається лише надія на молитви живих. Я підкреслю ще раз, не побоюся повторитися, оскільки це дуже важливо. Після смерті тіла і приватного суду душа знаходиться напередодні вічного блаженства або вічних мук.

Про це власне і говорив святитель Феофан в тому фрагменті, що я процитував вище. Багато що залежить від того, яким було прожите коротке земне життя. Але багато що залежить й від молитви за померлого. Житія святих Божих містять безліч прикладів того, як по молитві праведників полегшувалася посмертна доля грішників – аж до їх повного виправдання.

Покійних, як і живих, поминають на проскомідії.

Проскомидія– це перша частина Божественної літургії, під час якої священик опускає в Святу Чашу з Пречистою Кров’ю Христової частинки просфор та називає імена покійних.

Це поминання вважається найсильнішим – за кожне ім’я в записці виймається часточка. Подавати записку на проскомідію можна як на одну літургію (замовна записка), так і на кілька: сорокоуст (на сорок літургій поспіль), річне та піврічне поминання. Це означає, що сорок літургій, або значно більше літургій протягом шести місяців або року буде відслужено; але на кожній з них священик буде поминати покійних.

З цього приводу писав наш український святитель Димитрій (Туптало) Ростовський: «якби тільки ми могли собі уявити, з яким хвилюванням чекає душа покійного тієї хвилини, коли ти увійдеш в храм Божий, коли подаси його/її ім’я для поминання, коли вийде частка за упокій його/її душі! Яким радісним трепетом наповниться його/її душа, коли ця часточка, за статутом Церкви, опускається у Святу Чашу, омивається святою Кров’ю Христовою при молитві священика: відмий, Господи, гріхи тих, хто поминалися тут, Кров’ю твоєю чесною».

Часом у мене запитують:«а що робити, якщо після смерті людини мучить совість про неправильне ставлення до неї/нього за життя?» Дійсно буває так, що після смерті улюблених нами рідних й близьких та взагалі будь-кого ми дуже часто сумуємо, що не змогли доставити їм в останні дні їх перебування на землі миру та спокою, що своїм невитриманим характером й необдуманими вчинками ми отруїли гіркотою життя тих, хто, нас любив та кого ми любили. Навіщо ми не дали радості, любові нашим близьким хоча б на порозі їх смерті? А тепер уже пізно.

Але Церква нам каже, що не пізно, тому ми можемо й зараз примиритися з ними й доставити їм радість, якої не дали за їхнього життя. Тому-то, дорогі брати та сестри, і потрібно молити Господа нашого Ісуса Христа, Владику живих і мертвих, про помилування покійних, щоб полегшити їхню загробну долю. А цього ми можемо досягти тільки молитвою, сполученою з милостинею. Нехай же наші серця, сповнені любові до наших покійних, переймуться молитовним почуттям до Бога, нехай душі всіх тих, хто молиться за них зіллються в один проникливий крик до Бога про помилування наших покійних, про прощення їм гріхів, вільних і мимовільних та про вселення їх у вічно блаженні райські обителі.Викриває за провину голос совісті затихає і припиняється після щирого серцевого покаяння та сповідання перед Богом священикові своєї гріховності щодо покійного.

І важливо підкреслити, що подавати в храми потрібно не тільки за тих, хто з нами перебував у кровній спорідненості, можна і повинно подавати та за інших покійних.

Отець Павло Груздєв, відомий подвижник благочестя, завжди молився про тих, за кого молитися нікому, тобто у кого не залишилося рідної душі на землі. Була у нього своя, особлива молитва: «Пом’яни, Господи, тих, кого пом’янути нікому». І ось коли батюшці робили складну операцію на жовчному міхурі, в цей момент фактично настала його клінічна смерть. Він прокинувся на тому світі та побачив безліч людей, які прийшли за нього молитися, в тому числі й друзів своїх, священиків, вже померлих, але ще більше незнайомих.

– А це хто? – запитав о. Павло. І один зі священиків відповів йому:

– Це ті, за кого ти молишся: «Пом’яни, Господи, тих, кого пом’янути нікому». Це вони за тебе прийшли просити.

Святі отці вчать нас, що молитва за покійних допомагає й їм, і нам. Це акт співчуття, який зміцнює нашу віру та допомагає нам усвідомити, що життя не закінчується смертю. Ми віримо у вічне життя, у можливість спасіння душі. Молитва стає тим мостом, який з’єднує нас з тими, хто знаходиться в іншій реальності.

На жаль, вкоренився поганий звичай поминати за цим столом покійних вином та горілкою з рясною закускою. Те ж саме повторюється і дев’ятий, і в сороковий дні. Це грішно і ганебно з боку християн – здійснювати таке поминання, що приносить невимовну скорботу новопреставленої душі, якій в ці дні виноситься рішення Божого суду, і вона жадає особливо старанної молитви до Бога.

Крім молитви, ми можемо поминати покійних добрими справами. Кожен вчинок, здійснений з любов’ю і добротою, може бути спрямований в їх пам’ять. Це спосіб зберегти їх живими в нашому серці та продовжувати свою справу на землі.

Пам’ятаймо, що наше життя – це не лише особистий шлях, а й шлях, яким ми ділимося з тими, кого ми любимо. Нехай молитва за покійних стане для нас джерелом сили та натхнення, нагадуючи про те, що в єдності з ними ми продовжуємо йти до Бога, поки вони чекають нас у вічності.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький.