Нове Слово про митаря та фарисея

Ексклюзив. Сьогоднішня притча про митаря і фарисея є потужним вступом до мети Великого посту. Один із чоловіків постив двічі на тиждень, давав десятину з усього, що мав, і регулярно молився у визначений час. Другий чоловік не дуже молився. Він не давав десятину, насправді він регулярно брав гроші в інших. Іноді він, ймовірно, брав більше, ніж було потрібно, щоб набити власні кишені. Якби я надав вам лише цю інформацію та попросив вас визначити, хто з них був праведним перед Богом, майже немає сумніву, що ви б сказали мені, що це був перший, а не другий… і ви були б абсолютно неправі. . чому Тому що є один аспект характеру кожної людини, про який я не згадав, і це найважливіший аспект з усіх.

Притчу про фарисея і митаря можна знайти в Євангелії від св. Луки (18:9-14), автор якого дуже критично ставився до юдейського лицемірства. Це одна з багатьох історій, розказаних Спасителем, які мають на меті навчити важливих духовних цінностей. У цьому випадку Христос звертається зі своєю притчею до тих, хто вірить у власну праведність і нехтує іншими.Це справді притча про нас самих. Фарисей, вивчаючи інших людей замість себе, не чує волі Божої. І все ж ми можемо сказати собі, що ми не такі фарисеї.

Ми кажемо собі, що ми є взірцевими митарями, але, не ототожнюючи себе з фарисеєм, не бачачи й не визнаючи своєї схильності судити, ми стаємо фарисеями.У своїй молитві фарисей зосереджувався на власних заслугах. Він дякував Богові за те, що він не такий, як інші люди: шахраї, несправедливі чи перелюбники.Таке ставлення показує, як легко потрапити в пастку самовиправдання. Фарисей не бачив своїх помилок, а лише підносив себе над іншими. Це попередження про небезпеку духовної гордості, яка відділяє нас від Бога.

А для того, щоб нам краще розкрити цю тему, зазначимо, що в основному релігійне життя має дві сторони — внутрішню та зовнішню. Внутрішня сторона релігії — це фактичне відношення між Я і Богом, між по-справжньому віруючою людиною та Боголюдиною, Ісусом Христом; це відданість індивіда тому об’єкту, який його стосується в кінцевому рахунку.Простою мовою, тут ідеться про спасіння души, на хвилиночку.

Зовнішня сторона релігії є вираженням цієї турботи через ритуальні та церемоніальні засоби. Велика небезпека, яка стоїть перед релігійною людиною, полягає в тому, що вона дозволить зовнішній стороні релігії замінити внутрішню. Існує небезпека, що фактичний контакт з Богом буде втрачено в лабіринті зовнішньої формальності. Існує небезпека, що свіжий потік релігії буде переповнений ритуальними притоками та церемоніальними виріями, що вливаються. Існує небезпека, що церемоніальні вимоги неділі стануть замінниками етичних вимог понеділка.

Це була одна з головних помилок фарисея. Він вважав, що виконання релігійнихритуалів є головною засадою віри. Але церемонія — це релігійний засіб; це перехрестя, а не кінцева станція. Справжня віра у Христа — це більше, ніж церемоніальний акт, більше, ніж недільне відвідування богослужінь, більше, ніж ритуальне дотримання дієти вісною; це ставлення до життя.

Спаситель світу засуджував цей надмірний акцент на церемоніалі, оскільки знав, до яких зловісних наслідків це може призвести. Він побачив, що це може бути плацдармом для релігії, яка поклонялася Христу номінально, без роботи над собою, без покаяння.

Як колись писав Мартін Лютер Кінг: «ми бачимо сьогодні у світі — незліченні мільйони людей поклоняються Христу емоційно, але не морально. Великі імперіалістичні держави, такі як Британія, Франція та Голландія, які розтоптали Африку та Азію «залізними ногами гноблення», поклоняються Христу». На превеликий жаль, зараз попри численні зусилля світової спільноти, ситуація повторюється: рашисти, які вбивають наших солдатів у полоні (а це попри всі Женевські конвенції разом узяті), але при тому вони номінально поклоняються Христу, бо мають Його хрест на груді та шеврон з Його зображенням на плечі. Але в тому не має ніякого сенсу, якщо під тим хрестиком б’ється серце язичника (якщо не сатаніста), а рука, що прикрита тим шевроном, коїть підступні вбивства.

Винуватці багатьох найбільших зол у нашому суспільстві «поклоняються» Христу…

Ця біда полягає в тому, що всі люди, як і фарисеї, регулярно ходять до церкви, вони роблять пожертви, і релігійно дотримуються різноманітних церемоніальних вимог. Однак біда цих людей полягає в тому, що вони поклоняються Христу номінально, а не морально. Вони ховають Його етичні та моральні ідеї за ганебним туманом церемоніальної побожності: наприклад, від піарних фото на тлі храмів, або зустрічей з ієрархами до поїдання освячених куличків під горілку/сивуху, але без згадки про Воскреслого Христа та про акт покаяння за скоєне зло. Це стосується всіх конфесій, бо це загальнолюдська вада.

Тим, хто хоче дотримуватися такої «релігії», ми можемо сказати Бог через пророків: «Геть від Мого лиця. Ваші кадила гидота для мене, ваше свято мене непокоїть. Коли ви простягнете руки, я заховаю своє обличчя. Коли ти голосно молишся, я не почую. Твоя рука в крові»(Пор: Ісая 1:13–16.). Знову Він каже: «Забери від мене шум пісень своїх; бо я не почую мелодії твоїх гуслів. Але суд нехай тече, як вода, і справедливість, як потужний потік». (Амос 5:23–24). Це завжди є відповіддю Бога тим, хто хоче замінити церемоніальне благочестя справжньому релігійному життю у Христі та зі Христом.

Сучасне духовне життя часто сповнене викликів. Притча про фарисея та митаря нагадує нам, що справжня віра полягає не в ефектних жестах, а в автентичності віри. У сучасному світі, де образ часто має значення, ця притча особливо актуальна.

Варто задуматися, чи наша молитва часом не нагадує ставлення фарисея. Чи ми надто зосереджуємося на тому, як ми виглядаємо іншими, а не на тому, що ми відчуваємо у своєму серці? Смирення і покаяння – це цінності, які ніколи не втрачають своєї важливості.

Давайте розглянемо ще одну причину, чому Христос засудив ставлення фарисея, і я думаю, що тут ми знаходимо суть усієї історії, найважливішу річ, яку ми маємо навчитися. Христос не засуджує фарисея за те, що він чесний, справедливий і моральний, як фарисей проголошував себе. Але праведність фарисея була неповною.

Характерною рисою фарисеїв було сумлінне, часто надмірне виконання усіх положень Мойсеєвого закону. У представленій притчі фарисей розпочав свою молитву словами: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди» (Лк. 18, 11). Він дякує Богові, але не для того, щоб прославляти Його і встановити зв’язок з Ним, а щоб хвалити себе і відокремлювати себе від інших товстою лінією бути кращим. Фарисейська молитва – це молитва самовдоволення. Він привласнює собі дари, щоб прославити себе, а не Батька, і щоб зневажати своїх братів замість того, щоб любити їх. Цій молитві бракує смиренного ставлення до Милосердного Отця.

Його прагнення до праведності не призвело до любові до Бога чи людей. Він пішов шляхом праведності, до Бога, але на цьому шляху він зробив неправильний поворот! Ймовірно, він почав чесно, як багато фарисеїв, наприклад святий Павло, чесно починали в гонитві за Богом. Але він повернув настільки неправильно, що навіть той, хто навіть не починав стежку — збирач податків у цій історії — випередив його. Спаситель засудив фарисея за те, що він був жертвою власної надмірної духовної гордості.

З цього трагічного ставлення походять усі інші помилки фарисея. Гордість, як вона використовується тут, не є «снобізмом» або повагою до будь-яких досягнень. Гордість в даному випадку має набагато ширше значення. Це більше схоже на ідею самодостатності, або, як кажуть різні словники «непомірна самооцінка». Духовна гордість є найгіршим із гріхів, оскільки вона уявляє, що гріх можна перемогти зусиллями людини.

Молитва фарисея, поза фасадом віри, є вже неблагочестивою. Для нього Бог є прикриттям для себе само-праведного. Релігія йому потрібна для самоповаги та само-піднесення. Ця людина нічого не просить у Бога, нічого від Нього не очікує. Він лише дарує Йому свою заслугу. Він підкреслює досягнення та повністю ігнорує слабкі місця та помилки. Він діє як прискіпливий бухгалтер. І він думає, що цим догоджає Богові, або більше того, він подібний до Бога.Все, що він говорить, зосереджено в ньому самому. Вся його життєва філософія укладена в одному слові «я». Він використовує слово «Бог», але це лише поверхнева прелюдія до самовихваляння. Тут була його помилка. Його чеснота була настільки розірвана гордістю, що майже згнила.

І це було згубно, тому що в своїй гріховності і гордині це призводило до того, щоб звеличувати себе над іншими, внутрішньо засуджувати інших і зневажати їх. І тому він справді зірвався. Через цей хибний поворот усі його добрі справи були марними, бо вони відійшли від кінцевої мети. Мало того, він повернувся на 180 градусів і використовував свої вчинки праведності як зброю проти інших, щоб засуджувати їх і зневажати.

З іншого боку, збирач податків не бачив нікого, крім Бога. Він не дивився на фарисея. . . він навіть фізично не дивився на Бога, від сорому. Але це було тому, що Бог був надто присутній у його видінні. У притчі збирач податків стояв перед Богом з опущеними очима, смиренний і усвідомлюючи свій гріх. Він молився: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18:13). Це проста, очищаюча молитва, яка бере до уваги два полюси: Боже милосердя та людське нещастя. Це перетворює його на глек, який, порожній від його егоїзму, можна наповнити Богом.

Святий Іоанн Златоуст прокоментував цей фрагмент: «Бо як смирення перемагає тягар гріха і виходить із себе до Бога, так і гордість своєю вагою заглушає справедливість. Тому, хоча б ви зробили багато добрих речей, якщо ви думаєте, що можете ними похвалитися, ви втратите плід вашої молитви. Навпаки, коли на вашій совісті є тисяча гріхів, якщо ви вважаєте себе найменшим з усіх, ви досягнете великої довіри до Бога».

Й ось у Євангелії від Луки «праведник» засуджується, тому що, намагаючись виконувати положення Закону, він нехтує заповіддю, з якої вони випливають, тобто заповіддю любові до Бога і ближнього. Грішник, однак, виправданий, тому що він побачив та визнав свій гріх перед Богом.

Саме завдяки Євангелію ми можемо прийняти цю правду про себе як грішників. Правда про те, що Бог беззастережно любить нас – не через наші заслуги, а через батьківську любов. Віра і молитва, які ведуть нас у Царство Боже, ґрунтуються на цьому довірливому смиренні, яке є плодом нашого нового пізнання себе і Бога. Без смирення молитва стає молитвою до себе, а не до Бога , довірою до себе, а не до Нього.

Розказана Ісусом Христом притча допомагає нам розпізнати нашу молитву. Справедливо, коли ми, незважаючи на те, що впізнаємо себе в позі фарисея, приймаємо молитву митаря.

Можна з упевненістю сказати, що єдине, що було в його розумі, єдине, що було у його внутрішньому баченні, — це Бог і його праведність. І взявши за орієнтир Бога, він зміг щиро помолитися молитвою «Боже, помилуй мене, грішного» . І ось ми ще раз маємо те, що по суті є Ісусовою молитвою. Минулої неділі ми чули це від ханаанеянки, а сьогодні ми чуємо це зі слів самого Христа, які Він вклав в уста збирача податків, коли розповідає цю притчу.

Притча про фарисея та митаря вчить нас, що молитва має бути щирою. Йдеться не про те, щоб «справити враження» на Бога своїми досягненнями, а про те, щоб відкрити Йому своє серце. Саме така позиція будує справжні стосунки з Ним.

Стосунки з Богом ґрунтуються на довірі та смиренні. Митар показав, що навіть найгірший грішник може наблизитися до Бога, якщо щиро покається. Це заохочення для кожного з нас не боятися показувати Богові свої слабкості. Як Ви можете застосувати уроки з притчі про фарисея та збирача податків у своєму повсякденному житті? Перш за все, варто пам’ятати, що смирення – це сила , а не слабкість. Визнавати свої помилки і звертатися по допомогу є ознакою духовної зрілості.Уникаймо позиції фарисея, який вважав себе кращим за інших. Натомість намагаймося дивитися на себе та інших з милосердям і розумінням . Саме такий підхід наближає нас до Бога і людей.

Сучасне духовне життя часто ставить нас перед спокусою фарисейської позиції – зосередженості на власних досягненнях і порівняння з іншими. Проте, як показує притча, справжня віра базується на визнанні власних слабкостей і відкритті на Божу благодать. Саме смирення дозволяє нам будувати глибокі стосунки з Богом, засновані на довірі та милосерді. Уроки з притчі мають практичне застосування в повсякденному житті. Уникати гордості, виявляти вдячність і просити прощення — це кроки, які наближають нас до Бога. Смирення – це не слабкість, а сила, яка дозволяє нам жити згідно з Божим планом.

Притча про фарисея та митаря може бути спонукою до роздумів про фальшиве та правдиве навернення. Помилкове навернення, в широкому сенсі, полягає у відділенні зовнішньої сфери від внутрішньої; про відокремлення серця від моралі та права. Цей шлях веде до помилкового відчуття свободи, коли надмірний акцент робиться на внутрішньому. Або до ригоризму й формалізму, коли підкреслюється лише зовнішня закономірність. Це неправда, що зовнішнє неважливо. Але справа в тому, щоб вона гармоніювала з тим, що всередині. Фальшиве навернення полягає в зовнішній правильності, нехтуючи серцем і внутрішнім.

А тут виникає питання щодо аскетичних практик, таких як піст, питання про те, чи необхідно їх виконувати? Так, треба, але їх слід виконувати з правильним духом і ставленням. Ми практикуємо таку релігійну поведінку не для того, щоб створити зброю для використання проти інших або для того, щоб зростати в гордості та відчувати, що тепер ми можемо судити інших, як це робить фарисей. Ми виконуємо їх саме тому, що знаємо про свої слабкості та потребуємо милосердя Божого, і ці вправи допомагають перемогти нашу плоть і надихають нас до Христа, коли вони виконуються з правильним ставленням.

Якщо людина навернена тільки зовнішньо, то вона залишається на площині релігійності, тобто обрядів, вчинків і молитов. Однак в неї немає духовності, тобто любові, що випливає з перетвореного, чистого серця. Навернена людина зовні схожа на муляра, який замазує тріщину в стіні штукатуркою замість того, щоб ремонтувати стіну, що розвалюється. Тут йдеться про зовнішню косметику, а не про суть, основу, глибину.

Справжнє навернення полягає в тому, щоб віддати Богові своє серце, перетворене любов’ю. У Старому Завіті Бог скаржиться через пророків, що Йому поклоняються тільки зовні, устами, а серце їх далеко від Нього: Цей народ приходить до Мене тільки на словах і славить Мене тільки устами, а серце їх далеко. від Мене (Ісая 29:13). І каже, що ненавидить жертви й дари, в яких немає ні серця, ні любові. Я бажаю любові, а не кровної жертви, і пізнання Бога більше, ніж цілопалення (Осії 6:6).

Ми можемо стояти перед Богом тільки в нашій духовній бідності, в позі людини, яка нічого не має і нічого не вимагає. Єдині заслуги, які мають значення, це наша бідність, порожнеча та визнання того, що ми грішники. Лише тоді, коли ми глибоко переконані, що нам нема чим хвалитися, ми зможемо чесно й автентично стояти перед Богом. Бог має особливе співчуття не до тих, хто вже є досконалим, як фарисей, а до тих, хто б’ється в груди і хоче з Ним почати все заново.

Але ця притча є сильним попередженням від Христа про те, що наші добрі справи можуть стати прокляттям, якщо ми відвернемося від нашої справжнього орієнтиру; що добрі справи мають привести нас до покаяння, а не до самовиправдання; що наші добрі справи є необхідним початком і, як це не парадоксально, кінцевим плодом серця, зверненого до Бога, серця, яке визнає власну потребу в Богові, серця, яке справді любить Бога всім, що має, а також інших людей.

Тому сьогодні Христос рішуче застерігає нас щодо порівняння себе з іншими. . . використовуючи інших, а не Бога, як орієнтир. Я виявив, що це дуже тонко. Чи відчуваєте ви, що тонко засуджуєте інших? Це внутрішня схильність, яка не залишає місця для справжнього кохання. Це руйнівно для інших, оскільки не любить їх; це руйнівно для нас самих, тому що породжує впевненість у собі, віру в себе заради нашого власного спасіння.

Не всі борються з цим. Є ті, кому дано благодать співчуття та повного прийняття інших. Але для тих із нас, хто бореться з нею, це одна з найважчих речей, яку зупинити. Коли ми бачимо когось, хто нас турбує, або хто дуже відрізняється від нас за особистістю, інтересами та підходом, ми можемо майже мимоволі й автоматично засуджувати цю людину. Але ми стаємо фарисеями з притчі, коли робимо це.

У мене є одна пропозиція з цього приводу: найшвидші ліки від цього — молитися за людей, яких ми хочемо засудити, і просити Бога благословити їх тим самим, чим ми просимо Бога благословити нас. Отже, внутрішньо ми віддаємо цій людині, служимо їй, а не судимо й засуджуємо її. Це подвійне благословення — ми звільнені від гріха порівняння, осуду, осуду та гордині, і вони є одержувачами молитви, почутої Богом, і Бог вшанує цю молитву найкращим чином як для того, хто молиться, так і для іншого.

Брати і сестри, ми перебуваємо в підготовчих неділях до Великого посту. Незабаром будемо читати молитву святого Єфрема, яка закінчується словами «дай мені бачити гріхи мої і не судити брата мого». Отже, давайте почнемо готуватися, намагаючись повністю відмовитися від порівняння себе з іншими. Звернімо свій погляд на правдивий орієнтир, нашого Господа Ісуса Христа. Чим більше ми будемо це робити, тим більше зможемо щиро молитися молитвою митаря, Боже, будь милостивий до мене, грішного. Ми не будемо внутрішньо звеличувати себе над іншими, і наші добрі справи будуть благословенням для нас і для інших і приведуть до любові Бога. Нехай Христос усіх нас у цьому зміцнить. Амінь. 

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов).