Нове слово на Вхід Христов до Єрусалиму

Ексклюзив. Сьогодні ми святкуємо Вербну неділю, урочистий вхід Господа нашого Ісуса Христа до Єрусалиму. Це подія, сповнена контрастів: з одного боку – тріумфальний в’їзд Царя, Якого зустрічають як Месію, з іншого – тінь хреста, що вже нависає над Ним. Ми бачимо, як люди вистилають дорогу перед Ісус Христом пальмовими гілками, вигукуючи: «Осанна! Благословенний Цар Ізраїлів!» Їхні серця сповнені надії, вони вірять, що Ісус Христос – Той, Хто звільнить їх від римського гніту. Але Боголюдина знає, що Його царство – не від світу цього. Він прийшов, щоб звільнити нас від гріха і смерті, щоб відкрити нам шлях до вічного життя.

Наші пращури дали цій неділі образно-сугестивні назви «Вербна неділя» або «Квітна неділя». До свята свят – Воскресіння Господнього – залишилося вісім днів. Цей святий день, не принісши плодів, приходить до нас, як у квітах. Сама природа з’єднується з нашим нетерпінням. Туман і холод, супутники перших днів Великого посту, вже поступилися місцем барвам, запахам і тихому шепоту весни. Після зимової тиші природа оживає.

Чоловік, який їде верхи на віслюку в Єрусалим серед радісного натовпу, дуже добре вписується в цей ідилічний образ. Це гарна прелюдія до великодньої радості!

Як спокусливо було б іти за Ісусом Христом такою легкою дорогою, яка б привела до нашого власного воскресіння, до людської та Божої слави, не проходячи через Хрест.

Євангелісти — святі Матфей, Марко, Лука і Іоан — подають нам різні грані цієї події. Кожен із них, немов богонатхненний свідок, відкриває глибини таємниці Царя Слави, що входить не на коні, а на осляті; не в сяйві земної величі, а в покорі й пророчій тиші.

Святий Лука, вустами натовпу, який вигукує: «Благословен Цар, що йде в Ім’я Господнє!» (Лк. 19:38), передає атмосферу великої радості. Народ славить Ісуса Христа як Месію, як Царя Ізраїлевого. Але ж ті самі уста, що сьогодні виголошують осанну, незабаром кричатимуть: «Розіпни!»

І ось — на тлі цієї радості — Христос Бог наш плаче над містом: «О, якби ти хоч цього дня зрозумів, що потрібно для миру твого!» (Лк. 19:42). Не плаче про Себе — плаче над людьми, над засліпленими серцями, що не впізнали часу відвідання свого. У Його сльозах — божественний суд і милосердя.

Святий Марко, подаючи опис в’їзду, детально зупиняється на осляті (Мк. 11). На перший погляд — незначна деталь, але насправді — символ глибокий. Віслюк — звір праці, покори, а не війни чи слави. Христос Спаситель свідомо обирає шлях смирення, виконуючи пророцтво Захарії: «Ось, Цар твій іде до тебе лагідний, сидячи на ослі» (Зах. 9:9). І не просто бере віслюка, а посилає учнів за ним, і каже: «Господь потребує його». Яка велич у цій простоті! Цар царів не має возу, а потребує звичайного віслюка — бо Його Царство не від світу цього.

Святий Матфей, зразу після опису тріумфального входу, звертає нашу увагу на очищення храму (Мф. 21). Народ чекає месії, що повстане проти римлян, що виведе меча і утвердить земне царство. А Христос Спаситель не йде до палацу — йде до Храму. Його гнів звернений не проти язичників, а проти духовного занепаду Божого народу. Він очищає святиню, бо серце Ізраїлю, а не Рим, є джерелом скорботи.

І ось тут — трагедія. Христос іде не шляхом народного очікування, а шляхом хресним. Не знищує гнобителів, а викриває фарисеїв. Не відповідає на політичні надії, а відкриває вічну правду. Тому Він стає незручним. Тому Його відкидають.

Святий євангеліст Лука з усією силою свідка протиставляє реакції на вхід Ісуса Христа у місто: «Усі учні, радіючи, почали голосно славити Бога за всі чудеса, які бачили» (Лк. 19:37). Але в ту ж мить фарисеї, горді охоронці формальної релігійності, говорять: «Наставнику, заборони учням Твоїм!» (в. 39). Вони не можуть стерпіти слави, яка лине до Христа.

Так народжуються змішані відгуки — теми для роздуму й суду совісті кожної душі. Адже хіба не так само і ми: в один день співаємо осанну, а в інший — в серці своєму сумніваємось, нарікаємо, чи навіть відвертаємось? Христос входить у наше життя — а ми або розпізнаємо в Ньому Господа, або — як фарисеї — прагнемо змусити Його замовкнути, бо Його присутність засуджує наше самолюбство.

Але Господь не замовкає. Він відповідає: «Кажу вам: коли вони замовкнуть — каміння закричить» (Лк. 19:40). О, яка глибина! Навіть німі творіння не зможуть не славити Творця, Який іде на страждання за них.

А ось святий євангеліст Іоан пов’язує славний вхід Спасителя до Єрусалиму з іншим знаменням — з воскресінням Лазаря (Ін. 12). І як глибоко, як пророчо лунає це євангельське співзвуччя: Христос входить у місто, як Той, Хто переміг смерть. Але ж Сам Він невдовзі має пройти через смерть, щоби її подолати. Воскресіння Лазаря — це попередній огляд прийдешньої слави, це тінь, що передує сходу сонця Воскресіння.

«Настала година, щоб прославився Син Людський» — каже Господь (Ін. 12:23), і додає: «Якщо зерно пшениці, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре — принесе багато плоду» (в. 24). Ось істинне значення входу до Єрусалиму: це не початок тріумфу, а початок жертви, яка принесе плід вічного життя.

Але чи пізнали ми Царя? Чи змогли впізнати в Тому, Хто йде на осляті, не просто пророка, не тільки чудотворця, а Самого Воплоченого Бога?

Христос Спаситель не в’їжджає на бойовому коні, як римські воєначальники. Не супроводжують Його легіони, не звучать труби імперські. Він іде смиренно, як обіцяв Господь через пророка Захарію: «Ось, Цар твій іде до тебе, праведний і спасаючий, лагідний, і сидить на ослі…» (Зах. 9:9).

Цей Цар виконує давнє прагнення людства — прагнення до лідера, який не панує силою, а служить у смиренні. Ще у книзі Царств народ Ізраїль просив собі царя (1 Цар. 8), щоби бути як інші народи. Але Господь показує: Істинний Цар — Той, Хто править з любов’ю, а не з примусом; Той, Хто не відбирає, а дає; не вимагає слави, а бере на Себе хрест.

Так ось, те що почали євангелісти, — те глибоко розвинули святі отці Церкви. Святий Андрій Критський, великий гімнограф, звертається до нас словами: «Ідімо і ми з Тим, Хто поспішає на страждання, і наслідуймо тим, хто зустрічав Його. Але не пальмові гілки несемо, не одяг стелимо, але — душу, прикрашену чеснотами, і дух, облектий у любов». Це зворушливе нагадування: наші верби, наші піснеспіви — не самоціль, а образ глибшого: душа, що стелиться перед Царем Небесним.

Але чому Христос входить у місто так смиренно? Святитель Іван Золотоустий пояснює:«Він входить не як людина, що шукає слави, але як Цар смиренний, що йде добровільно на смерть. Бо Його слава — це хрест, а Його перемога — це любов до ворогів». Цей парадоксальний вхід — без армії, без кінноти, але з любов’ю — говорить нам більше, ніж тисячі перемог.

Блаженний Феофілакт Болгарський тлумачить і символ осляти: «Осел і жереб’я — це образи юдеїв і язичників. Христос сидить на жереб’яті, ще не приборканому, — як на язичницькому світі, який тільки мав пізнати істину».

Отже, навіть тварина, яка носить Христа, стає знаком об’єднання світу в вірі. І вхід до Єрусалиму — це ще й пророцтво про те, що всі народи будуть приведені до Бога.

А як сприймаємо ми цього Царя? Чи розуміємо, кого ми маємо перед собою?

Святитель Григорій Богослов свідчить: «Хто є цей, що приходить у смиренні, одягнений у плоть, але носить у Собі всю повноту Божества? Це Той, хто прийшов не для того, щоб Йому послужили, а щоб послужити і дати душу Свою за багатьох». Христос входить до Єрусалима як той, Хто приносить Себе в жертву — не для Себе, а за нас.

І все ж, як нагадує преподобний Єфрем Сірін, не всі, хто кричав «Осанна!», дійсно пізнали Його:«Народ, що кликав “Осанна!”, не розумів, що зустрічає Жертву. Язики славили, а серця не пізнали. Але й цього було досить, щоби Господь прийняв хвалу їхню і зробив її засобом осуду для тих, хто потім відкинув Його».

Яка ж це глибока напруга — між вигуками радості і плачем Христа, Який, увійшовши в місто, заплакав над ним. Радість натовпу — і глибока скорбота Спасителя. Пальмові гілки — і хрест. Осанна — і «розіпни!».

Святе Євангеліє і голоси Отців вчать нас: Христос входить до Єрусалиму не як тимчасовий вождь, а як вічний Цар — Цар сердець. Він входить не для того, щоб узяти місто, а щоб спасти душі. Не підкорити народ, а принести Себе в дар за народ.

Тож і ми, дорогі у Христі, не зупиняймося лише на зовнішньому святі. Стелімо Йому шлях у нашому серці. Принесімо не лише гілки, а волю свою. Не тільки голос, а й життя.

І нехай у нашому серці не буде роздвоєності, не буде «змішаних відгуків», як у тих, що сьогодні вигукували «Осанна!», а через кілька днів — «Розіпни Його!». Але нехай буде вірна, тиха і любляча присутність — як у Матері Божої під хрестом.

Отже, у цьому торжестві — не кінець, а початок дороги. Вербна неділя — то лише вранішнє світло перед Гефсиманією і Голгофою. Цей день говорить не лише про радість, а про напруження: про наше сприйняття Ісуса Христа. Одні вітатимуть Його пальмовими гілками. Інші — готуватимуть хрест.

Сам Христос прийняв нашу людську природу не для того, щоб стати земним царем і бути оточеним світською славою. Який контраст між людськими думками та Божими!

Слава і царство – Він їх має, але вони походять від Отця. Він справді був прославлений перед людьми кілька днів тому, під час Преображення, свідками якого були обрані учні. Ті, хто може це зрозуміти, побачать Його знову прославленим, коли Він буде піднесений на Голгофу.

Христос входить до Єрусалиму, щоб там померти. Це буде година найбільшого приниження Його людства. Це також година кульмінації та виконання Його місії. Це Його година.

Той, хто без гріха, взяв на себе тягар ненависті до наших гріхів: ненависті до Бога, ненависті до наших братів по людству, ненависті до створіння. У своїй смерті, яка була найбільшою несправедливістю, він не дав здолати себе ненависті, а вилив у світ безмірну любов.

Наприкінці шляху, пройшовши крізь брами смерті і таким чином подолавши її, Він відкриває нещастя людини перед Божим милосердям і пропонує нам зодягнутися в перемінене людство.

Страсний тиждень, який розпочинаємо Вербною неділею, є часом особливого роздумування над таємницею хреста та мудрого підходу до неї. Син Божий прийшов на землю не для того, щоб звільнити нас від хреста, щоб винести хрест із нашого життя, а щоб навчити нас доброму і творчому ставленню до нього. Хрест має на меті не зламати нас і знеохотити, а зміцнити, очистити і наповнити новим життям. Проходять роки нашого життя, і євангельська мудрість Вербної неділі стає для нас все більш зрозумілою. У нашому житті багато урочистих моментів – коли ми досягаємо розвитку, успіхів, досягнень, коли наші дні і тижні наповнені радістю і спокоєм. Але приходять моменти, коли нас торкаються невдачі, неприємності, хвороби та страждання, які є нашими життєвими хрестами. Коли ми живемо ними мудро, ми станемо людьми глибокої мудрості, підготовленими до останнього хреста нашого життя, яким може бути остання хвороба і смерть. Але після них прийде зустріч із Воскреслим і перебування з Ним у безмежній радості.

Вербна неділя та Пасха Ісуса Христа показують нам шлях і допомагають підготуватися до нього. Перед обличчям Ісуса Христа, Який йшов на смерть і був розп’ятий, пам’ятаймо інші Його слова: Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. (…) Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий (Мт 11, 28, 30).

Ми разом із народом Єрусалиму, що вітав Його вигуками «Осанна!», повинні не лише спостерігати за цією подією, але й приєднатися до того глибокого духовного змісту, який вона містить. Сьогодні ми разом із дітьми, що тримали в руках пальмові гілки, запитуємо себе: Чи ми готові також прийняти цього Царя у своєму житті?

«Загальне воскресіння перед стражданням Своїм запевняючи, з мертвих воскресив Ти Лазаря, Христе Боже. Тому й ми, як отроки, знамення перемоги носячи, переможцю смерті взиваємо: Осанна в вишніх! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє!». Ці слова тропаря нагадують нам, що вхід Ісуса до Єрусалиму не був просто тріумфом народного визнання, а був передвістям Його майбутнього страждання і перемоги над смертю. Христос, воскресивши Лазаря, дає нам не лише диво, але й пророцтво: це воскресіння Лазаря є першим кроком до Великої Перемоги — воскресіння самого Христа, що принесе нам усім вічне життя. Тому ми, як отроки, тримаємо в руках гілки пальм — символ нашої радості та нашої надії, що цей Цар, що йде до страждань, обіцяє нам перемогу, вічне воскресіння.

Кондак з Тріоді:

«У глибині гріхів знайшовши нас, Ти воскресив мертвого Лазаря, і царським входом Твоїм, як Месія, Ти провістив нашу перемогу над тлінням. Тому діти з пальмами й піснями слави зустрічають Тебе, Христе Боже, як переможця аду: вчини, щоб і ми, як ті діти, принесли Тобі щиру віру й любов.»

Цей кондак Вербної неділі дає нам важливе духовне завдання: як ті діти, що вигукують «Осанна!» і несуть пальмові гілки, ми повинні принести Христу щиру віру та любов. Але це не просто святкове вираження почуттів; це наш внутрішній порив до Христа, що має виявлятися у кожному нашому ділі, у кожному кроці на шляху до Нього. Справжня віра не обмежується словами, а живе в наших серцях і в наших справах. Ми повинні бути готові зустріти Христа не тільки у день свята, але й у нашому щоденному житті — через смиренність, покаяння та готовність служити ближньому.

Яким буде мій і Ваш відгук, брати і сестри?Чи зможемо ми, упавши на коліна перед Царем смирення, з чистим серцем сказати: «Благословен Ти, що грядеш в Ім’я Господнє!» — і не відступити, коли прозвучить: «Візьми хрест свій і йди за Мною»?

Нехай же і цього року Вхід Господній до Єрусалиму стане входом до наших сердець. І щоб у них не було змішаних голосів, але єдиний — голос віри, покаяння і любові. Амінь.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов).