Ніжин давній і козацький. Початок

24.05.2020 0 Редакция Steelgrey

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 11)

ДЕСНА

Такою ми з Вами, шановні читачі цього путівника, побачили велику ДЕСНУ з її мальовничою заплавою у славетному НОВГОРОДІ-СІВЕРСЬКОМУ зі стін одного з великих монастирів Русі-України — тамтешнього Спасо-Преображенського монастиря (XV—ХІХ ст.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

З «ПЕРЕДМОВИ» ДО ДРУГОЇ КНИЖКИ ЦЬОГО ПУТІВНИКА

…Ні, нехай віршиків буде ?? + 1:

ЗНОВ ОДІССЕЯ: ПЕРЕДЧУТТЯ ДОВІЧНОГО ПОВЕРНЕННЯ

Про що буде цéй мій (якщо він нарóдиться) спів,
наповнений свіжістю квітів і сяйвом Стожарів?
Про те, що пора повертатись до рідних країв,
якими в дитинстві я, ще їх не бáчивши, марив…

12.05.20

ЧЕРНІГОВ

А такою перед нами, шановні читачі мого путівника, Велика Ріка ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНИ постала вдалині у славетному ЧЕРНІГОВІ із дзвіниці іншого великого монастиря Русі-України — тамтешнього Троїцько-Іллінського монастиря (XІ—ХІХ ст.). Фото — Тетяна Чернецька (2009).

А ще про довічну другу (після Київської Русі) «пресвітлу Батьківщину моєї душі» — Козацьку Русь-Україну — додам слова, сказані одним французьким фаховим і мудрим політиком і публіцистом ХІХ століття: «Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським (а “ми нині” російським. — Ю.Ч.), звався москвинами, а їх земля — Московією» [Чужинці про Україну XVI—XVIII ст. (2019)]. Тим більше сьогодні — після двох Майданів, досі безкарного розстрілу Небесної Сотні України та вже шести років війни Українського народу за Гідність і Свободу — про це не маємо, не повинні забувати ми, козацькі нащадки…

Усім — корисного та приємного читання!

НІЖИН

Подібно до цього прекрасного, але занедбаного храму, давня історія славетного НІЖИНА останнім часом відроджується завдяки праці реставраторів — вчених-істориків, археологів і краєзнавців В.П.Коваленка, О.Б.Коваленка, О.С.Морозова, Ю.М.Ситого та, на щастя, багатьох інших. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

…Зі славетного ЧЕРНІГОВА, де ми з Вами, шановні супутники-читачі, опинилися в післямові першої частини (цього путівника. — Ю.Ч.), давайте переберемося на південний захід Сіверської України — до так само славетного НІЖИНА.

«ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА!» ВАСИЛЬ МАКУХ

Для народу й мéне в житті
здавна сяєш і в хмарні днини:
Русь-бо Київська — це вже Ти,
дорога моя Україно!

Це Тебе катував монгол
і москаль — його спадкоємець.
Монголятку, де ти, агов?!!
Москалятко — так, «дістає» нас…

Москалі — це ходяча злість
(лиш вони, не всі росіяни*).
Знову з ними в битві зійшлись…
Дати відсіч сили чи стане?

Тільки й цих Ти переживеш
за перебігу будь-якого,
бо до Тебе не знає меж
наших душ Любов-Перемога…

Йти ж
щоб далі
не навмання,
вистачає СВІТЛИХ ОБЛИЧ най,
Україно наша й моя —
Русь одвічна, Любов довічна!
__________
* Я справді так думаю, тому що… означення доберіть самі.

05.11.18

Подібно до того, як за часів Київської Русі «другою столицею» її преславної Чернігівської землі був преславний НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ, так за гетьмансько-козацьких часів «другою…» — якщо не першою — «…столицею» Сіверщини стало преславне місто НІЖИН.

У назві цього розділу йдеться про давній Ніжин. Але, що стосується часів Київської Русі, слід радше говорити про його міста-попередники. Цікаво, що в давньоруську добу територією сучасного Ніжина — лівою притокою Десни річкою Остер, на берегах якої він розкинувся, — проходив кордон між Переяславським і Чернігівським князівствами. Саме на берегах Остра виникли два міста, які є попередниками Ніжина. «Давньоруські літописи згадують, у зв’язку з подіями 1135 та 1147 р., Ніжатин поряд з Русотиною, Льто та Баручем, які розташовувалися в північній частині Переяславської землі; а в зв’язку з подіями 1147 року згадується Уненіж — поряд із Всеволожем, Бахмачем, Біловежою та Глеблєм, розташованими в південній частині Чернігівської землі» [Ситий (2005): с. 10].

Остер

Остер в урочищі Ветхе: тут на його березі в сиву давнину виник Ніжинський Ветхоріздвяний монастир. Фото — Желєзко Роман (2011).

Варто зазначити, що чи не першим ототожнив літописний Ніжатин із містом Ніжином ще у 80-х роках XVIII століття [Морозов (2005): с. 26] чи не перший корифей українознавства, уродженець Сосниці О.Ф.Шафонський [Шафонский (1851): с. 486], про якого я розповів у розділі 4 першої частини цього путівника, а гіпотеза про локалізацію літописного Уненіжа в місті Ніжині була висунута чи не першим корифеєм російської історії М.М.Карамзіним. Надалі багато хто, зокрема й корифеї, як російський історик С.М.Соловйов, підтримували думку О.Ф.Шафонського, а багато хто, зокрема й корифеї, як українські історики М.О.Максимович та О.М.Лазаревський, підтримували думку М.М.Карамзіна. «Але пошуки дослідників не були підтверджені археологічними матеріалами. Вперше археологічні спостереження були здійснені в 70-х роках (минулого століття. — Ю.Ч.) студентом Ніжинського педінституту В.М.Зоценко, який зафіксував наявність давньоруського культурного шару у центральній частині м. Ніжина.

У 1981 р. В.П.Коваленко здійснив обстеження території в урочищі Городок на правому березі р. Остер, що дозволило говорити про наявність у цій місцевості давньоруського городища» [Ситий (2005): с. 7—8]. Такими не те щоб дуже пишними, але сповненими поваги та гідності словами віддав належне колегам — і уродженцю Ніжина, тодішньому студентові-початківцю, надалі провідному київському спеціалісту в царині досліджень історичних зв’язків Київської Русі з країнами Північної Європи, автору понад 150 наукових праць Володимиру Миколайовичу Зоценку (1953—2009), і уродженцю сіверської Семенівки, про яку йшлося в розділі 5 першої частини цього путівника, визнаному корифеєві археології, видатному чернігівському фахівцеві Володимиру Петровичу Коваленку (1954—2016) — інший відомий чернігівський археолог і краєзнавець Ю.М.Ситий. А для нас із Вами, шановні читачі, важливо підкреслити такий факт: остаточно з’ясувалося, що давньоруських городищ у Ніжині є два — на обох берегах Остра.

Попередники Ніжина — давньоруські міста Ніжатин (Переяславське князівство) та Уненіж (Чернігівське князівство) — згадуються в «Повісті временних літ».

Попередники Ніжина — давньоруські міста Ніжатин (Переяславське князівство) та Уненіж (Чернігівське князівство) — згадуються в «Повісті временних літ».

 

Отже, на лівому березі Остра в урочищі Замок, в історичному центрі теперішнього міста, розташоване городище, яке вчені ототожнюють із «градом» давньоруської Переяславщини за назвою Ніжатин, що згадується в Іпатіївському літописі під 1135 і 1147 роками. «При вивченні документів, що відносяться до XVII—XVIII ст., видно, що Ніжин був заснований на початку XVII ст. на місці більш давнього городища» [Ситий (2005): с. 8]. Ідеться саме про городище Ніжатинське. Повідомляється, що, крім іншого, були проведені археологічні роботи на посаді ХІІ століття. Тут у шарі темно-сірого гумусованого супіску знайшли кераміку ХІ — середини ХІІІ ст. і шиферне прясельце, а в «північній частині розкопу була зафіксована піч, зроблена з глини на дерев’яному каркасі, яка знаходилася в південно-західному кутку житла ХІІ — середини ХІІІ ст.» [Ситий (2005): с. 10]. Загалом у центральній частині Ніжина виявлено давньоруський культурний шар на площі близько 40 гектарів!

Нагадаю, що там само, в Іпатіївському літописі, під 1147 роком згадано «град» давньоруської Чернігівщини Унéніж [Коваленко (1988); та ін.], котрий ототожнюється з городищем площею близько 0,8 гектара на північно-східній околиці сучасного Ніжина в урочищі Городок, вже на правому березі Остра. До речі, як повідомляє В.П.Коваленко [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 233], рештки його оборонних споруд донедавна (за історичними вимірами) зберігалися та були знищені лише переплануваннями позаминулого й минулого століть. Розкопки 1989—1990 років виявили тут оборонний рів. А поруч із городищем Уненіжа розташовувалося селище (посад) площею близько 12 гектарів.

Про подальшу долю давньоруських міст Ніжатина та Уненіжа вчені-історики Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман пишуть: «Обидва населені пункти були знищені під час монголо-татарської навали…» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 391—392]. Деякі інші дослідники, як Ю.М.Ситий, висловлюються із цього питання менш категорично, наприклад: «Монголо-татарська навала значно затримала розвиток міста у другій половині ХІІІ—XIV ст., але не знищила місто зовсім, тому пізніше Ніжатин вже зустрічається у документах під сучасною назвою — Ніжин» [Ситий (2005): с. 10]. Провідний ніжинський історик і краєзнавець О.С.Морозов прямо наголошує, що археологічні знахідки часів незалежності України «дають можливість стверджувати, що після зруйнування міста у 1239—1240 роках мешканці стародавнього Ніжина (у цьому випадку йдеться, треба думати, про ближчий за звучанням Ніжатин. — Ю.Ч.) зберегли своє поселення, хоча й були змушені перебратися під захист лісів та непрохідних остерських та смолезьких (або ж Остерських і Смолянських. — Ю.Ч.) боліт, які впритул підходили до міста із заходу» [Морозов (2005): с. 39].

Гербовий знак Половців-Рожиновських

Гербовий знак Половців-Рожиновських. Автор зображення — Ivan Levkovskiy (2013).

Погоджуюся з тим, що нинішній стан нарешті послідовно вітчизняної української історичної науки, її джерельної бази дозволяє спростувати гіпотезу прихильників «скептичної школи» історії Лівобережної України литовсько-польської доби про незаселеність Південної Сіверщини, включаючи Ніжин з околицями, у XIV—XVI століттях. Зосібна, немає підстав категорично відкидати як «фальсифікат» кінця XVI чи початку XVII століття [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392] жалувальну грамоту київського князя Володимира Ольгердовича князю Юрію Івантичу Половцю-Рожиновському на володіння в Київській і Сіверській землях, включаючи Ніжин (саме так!). Цей документ уперше опублікував у 1853 році один польський дослідник за копією 1568 року, виданою з канцелярії коронної, а в 1864 році передрукував український краєзнавець Лаврентій Іванович Похилевич (1816—1893) [Стародуб О., Чернецький Є. (2005): с. V—ХХІІ], датувавши 1390 роком [Похилевич (1864): с. 190].

До речі, вагомий змістовний аргумент на користь справжності жалувальної грамоти Володимира Ольгердовича свого часу навів класик — Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908), який описував розгляд у Києві судової справи про повернення маєтностей проти заможного шляхтича Василя Ходики, що розпочався близько 1602—1603 років. Там серед документів фігурували, зокрема, вищезгадувана грамота та її підтвердження князем Олельком Володимировичем. Так ось, достовірність цих двох документів не викликала жодного сумніву чи заперечення з боку відповідача та власника маєтностей, який побудував свій захист не на спростуванні відомостей, котрі містяться в грамоті, а на доведенні того, що позивач не має ніякого відношення до роду Половців-Рожиновських [Антонович (1995): с. 172—176]. Лише датувати цю грамоту найавторитетніші її дослідники різних часів пропонують 1381 роком [див., напр., Шабульдо (1987): с. 82—84]. Можна погодитися з наступним підсумковим твердженням: «Таким чином, із точки зору сучасних відомостей з історії Чернігово-Сіверської землі останньої чверті XIV століття, достовірність грамоти Володимира Ольгердовича не повинна викликати сумніву, а приналежність київським князям обширних володінь поміж нижньою Десною, Остром та Удаєм мусить бути визнана історичною реальністю того часу» [Морозов (2005): с. 42].

Філарет (Гумілевський)

Філарет (Гумілевський), архієпископ Чернігівський і Ніжинський, який, зокрема, 1860 року розпорядився масово відкривати церковно-приходські школи в селах Чернігівської губернії; через рік їх було вже понад сімсот! Гравюра 1917 року.

Також навряд чи залишаються підстави відкидати повідомлення авторитетного церковного історика та джерелознавця, архієпископа Чернігівського і Ніжинського Філарета (Гумілевського), що відносив заснування Ніжинського (Красноострівського) Ветхоріздвяного монастиря, про який ітиметься трохи далі, до XIV століття. Згідно з ним, у 1817 році, коли перебудовували монастирську церкву Різдва Богородиці, під її фундаментом знайшли закладний камінь із написом саме того, XIV століття [Филарет (Гумилевский) (1874): с. 67—68]. А в 1993 році ніжинські археологи на західній околиці міста виявили рештки двох досить великих селищ, зокрема, зібравши на доволі значній площі колекцію фрагментів гончарного посуду, що може бути датований другою половиною ХІІІ—XIV століттям. Так ось, одне із цих селищ розташоване неподалік від руїн знищеного в 1930-х роках Ветхоріздвяного монастиря [Морозов (2005): с. 38—39].

В опублікованій за два роки статті того самого О.С.Морозова говориться: «Із письмових джерел XVII—ХІХ ст. відомо про існування в урочищі “Ветхе” (“Білошапківщина”) Ветхоріздвяного Георгіївського монастиря, заснованого, за переказами, на місці стародавнього скиту ще в XIV ст. Залишки монастиря, зруйнованого в 1920—1930-х роках, збереглися на відстані 2 км на схід від пам’ятки “Ветхе-І”… Остаточно пов’язати поселення післятатарського часу, виявлене в урочищі Ветхе, з існуванням вищезгаданого монастиря дозволять лише подальші дослідження» [Морозов (2007): с. 9]. А у статтях 10-томної академічної Енциклопедії історії України, надрукованих в останньому році минулого десятиліття, зазначалося, що Ніжинський (або ж Красноострівський) Ветхоріздвяний Свято-Георгіївський монастир заснований у першій половині XVII століття [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 397], у 1620 році [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392].

Підсумовуючи свою розвідку за темою, О.С.Морозов зазначає: «Таким чином, сукупність письмових та археологічних джерел кінця XIV століття незаперечне доводять існування Ніжина у цей час як одного з населених пунктів Чернігово-Сіверщини. На жаль, лишається нез’ясованою доля міста протягом наступних двох століть. На думку історика П.Клепатського (історик, архівіст і краєзнавець Павло Григорович Клепатський (1885 — після 1938) [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 347] є одним з авторитетних вчених-діячів Української революції 1917—1921 років і періоду “розстріляного Відродження”. — Ю.Ч.), котрий здійснив спробу реконструкції кордонів Остерського повіту XIV—XVI століть, залучивши матеріали люстрацій 1552—1628 років та спогади старожилів про ці кордони “як вони були зстародавна”, Ніжин у цей час лишався східним форпостом повіту. У XV—XVI столітті, можливо, внаслідок нападів татар та частих військових дій поміж московськими та польсько-литовськими військами, що точилися за Чернігово-Сіверські землі, місто зовсім занепало, втративши стратегічне значення, і до самого початку XVII століття зникло зі сторінок літописів та документів» [Морозов (2005): с. 43].

Нагадаю, що Ніжинщина у складі чернігово-сіверських земель відійшла від Литовської до Московської держави після так званої першої литовсько-московської війни 1500—1503 років [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392]. Про події, що передували її початку, Б.В.Черкас повідомляє таке: «У травні 1500 року, ще до офіційного оголошення війни, московські війська трьома групами розпочали наступ на східні землі Великого князівства Литовського й захопили: Брянськ (нині місто в РФ), Гомель (нині місто в Білорусі), Любеч, Мценськ (нині місто в Орловській обл., РФ), Мосальськ (нині місто в Калузькій обл., РФ), Новгород-Сіверський, Оршу (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Рильськ (нині місто Курської обл., РФ), Серпейськ (нині село Калузької обл., РФ), Стародуб, Путивль, Дорогобуж (нині місто Смоленської обл., РФ)» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 185]. Більшість перелічених населених пунктів знаходиться на Сіверщині, яка в XVI столітті знову перетворилася на «криваві землі» (за висловом Тімоті Снайдера) тодішньої Русі-України. Аби довести, що це, на жаль, не перебільшення, просто продовжу розповідь. Про другу литовсько-московську війну 1507—1508 років, зокрема, сповіщається, що в серпні 1508 року литовці здійснили похід на Сіверщину [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 186]. Під час третьої литовсько-московської війни 1512—1522 років литовці восени 1514 року «разом із кримцями здійснили кілька нападів на Сіверщину», а вже на початку наступного, 1515 року «повторили спільно з кримцями напад на Сіверські землі» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 186]. Четверта литовсько-московська війна 1534—1537 років узагалі в історіографії також називається «Стародубською війною» (про сіверсько-українську Стародубщину та головне її місто розповідається в розділі 5 першої частини цього путівника. — Ю.Ч.); першою серед її найбільших військових акцій були напади в серпні і вересні 1534 року литовських загонів на Смоленщину і ту ж таки Сіверщину, а фіналом війни стало захоплення литовцями в липні—серпні 1536 року Гомеля (згаданого вище), Почепа, Радогощі (обидва населені пункти — нині Брянської обл., РФ) і Стародуба [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 186—187]. Криваво-руйнівне протистояння на Чернігово-Сіверщині тривало й надалі…

Герб так званого польського повстання 1863—1864 років

Герб так званого польського повстання 1863—1864 років відображає давню ідею створення Речі Посполитої Трьох Народів (або Республіки Трьох Націй), до якої мали ввійти Польща, Велике князівство Литовське та Україна.

Спочатку, та й загалом не внесло принципових змін до цієї сумної ситуації утворення в 1569 році нової європейської «республіки»-імперії — Речі Посполитої.

ЗГАДУЮЧИ 1569 РІК

Наскільки було б менше сліз і крові пролито,
тому що підстав би поменшало для боротьби,
якби ТРЬОХ народів виникла Річ Посполита!
В історії нашій це, мабуть, найгірше «якби»…

16.05.20

Ще щодо московської доби історії міста у присвяченій йому статті Вікіпедії повідомляється: «3 1514 р. у вжиток входить назва Ніжин (у літературі довоєнного періоду інколи зустрічається під назвою — Ніжень)». Цікаво було б дізнатись, відколи, на думку авторів статті, тривав цей «довоєнний період»? Адже, наприклад, у написаному 1846 року та вперше повністю надрукованому 1857 року романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року» Пантелеймон Куліш вживає саме другий варіант назви: Ніжень [Куліш (2004): с. 126—292]. Але я надалі вживатиму більш звичний варіант перший.

Святий Георгій-Юрій Змієборець на гербі Ніжина

Святий Георгій-Юрій Змієборець на гербі Ніжина вже чотири століття знищує узагальненого лютого ворога Русі-України та всього людства.

Не загострюючи більше увагу на проблематиці «темних віків» історії міста, перекину місток до наступних її періодів таким формулюванням: Ніжин чи після століття московського панування, чи, на думку О.М.Лазаревського, після монголо-татарської навали відродився тільки на початку XVII століття на місці колишнього давньоруського городища. Лише в 1624 році замість давно спорожнілої фортеці тут будується міцний дерев’яний замок [Лазаревский (1893): с. 5]. Тобто, як формулюють сьогоденні прихильники гіпотези Лазаревського, нове поселення, що й отримало назву Ніжин, виникло в місцевості — або йдеться про початок міського життя сільського поселення, котре з’явилося вже після монголо-татарської навали, — за назвою Ніжинське городище (на городищі літописного Ніжатина) після приєднання Задесення до Речі Посполитої в 1618 році [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392].

Польська адміністрація Чернігово-Сіверщини зробила Ніжин опорним пунктом колонізації Задесення. Сильний поштовх економічному розвиткові надало, поряд з інтенсивним заселенням міста вихідцями із Середнього Подніпров’я та Правобережної України, отримання Ніжином навесні 1625 року магдебурзького права (воно було скасоване лише в 1831 році). О.С.Морозов зазначає: «Документальні свідчення про драматичні події повстання гетьмана Тараса Федоровича, що датуються 1631 роком, незаперечне змальовують Ніжин як досить міцний форпост національно-визвольної боротьби місцевого козацтва проти польського панування, здатний витримати тривалу облогу кількатисячного коронного війська» [Морозов (2005): с. 37]. Близько 1633 року місто стало центром староства [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 392]. У ньому виникають ремісничі об’єднання. Найдавніша з ніжинських цехових книг, що датується 1634 роком, містила реєстр братчиків ковальського та ткацького цехів. Приблизно до того ж часу відноситься й запровадження славнозвісних ніжинських ярмарків, котрі у другій половині XVII століття перетворили місто на один із найбільших на Лівобережжі центрів посередницької торгівлі [Єршов (1928): с. 315—318].

До 1648 року і місто Ніжин, і Ніжинське староство належали Миколі Потоцькому — польському магнатові, кривавому катові України, про якого трошки розповів у розділі 4 першої частини цього путівника. Додам ще власне ніжинських подробиць. У 1637 році містяни, підтримавши повстання Остряниці, підняли власне повстання. Надзвичайно жорстоко його придушивши, Потоцький публічно стратив у Ніжині шістьох ватажків, а вздовж доріг, що вели до міста, розставив незліченні палі та шибениці з тілами закатованих рядових учасників…

Прапор козацького Ніжинського полку (XVII ст.) у Військовому музеї Стокгольма.

Прапор козацького Ніжинського полку (XVII ст.) у Військовому музеї Стокгольма.

У червні 1648 року загони армії Богдана Хмельницького звільнили Ніжин, і місто перейшло під контроль виниклої Української козацької держави — Війська Запорозького. Того ж року було створено легендарний Ніжинський полк [Лазаревский (1893); Крип’якевич (1966); Дашкевич (1990); Панашенко (1997); Заруба (2007)]. В.М.Заруба робить важливе уточнення: «Юридично Ніжинський полк з полковим центром у м. Ніжині (тепер районний центр Чернігівської області) оформився 16 жовтня 1649 року, після Зборівської угоди Б.Хмельницького з королем Яном ІІ Казимиром. Кількість козаків та старшини у його складі у той час налічувала 991 особу, а територія поділялася на дев’ять сотень» [Заруба (2007): с. 72]. У Зборівському реєстрі як ніжинський полковник записаний Прокіп Шумейко.

Ю.А.Мицик сповіщає [Мицик (1998)], що народився визначний козацький полководець Прокіп Шумейко в 1571 році, у сім’ї дрібного православного українського шляхтича. Тож на момент, коли в липні 1648 року бачимо Шумейка полковником ніжинським і чернігівським, йому вже виповнилося 76 чи 77 років. Після успішного завершення облоги Чернігова Шумейко залишив за собою пірнач ніжинського полковника, а його сподвижник — уславлений Мартин Небаба, про якого йшлося в розділі 2 першої частини цього путівника, — став полковником чернігівським. Восени того ж 1648 року Прокіп Шумейко на чолі Ніжинського полку разом із Максимом Нестеренком і Яковом Вовченком одержали важливу символічну перемогу, змусивши після нетривалої облоги капітулювати оборонців дніпровської фортеці Кодак.

Надалі Шумейко командував українськими військами головним чином на північному театрі воєнних дій, захищаючи рідні Сіверщину та Білорусь. Але відомий він і як непересічний козацький дипломат. Зокрема, у серпні 1650 року Шумейко пише з Ніжина листа бєлгородському воєводі, вимагаючи повернути групі ніжинських купців, яких пограбував інший — нижчого рангу — царський воєвода, їхнє майно. Взагалі, за згадкою обізнаного поляка-сучасника, під час національно-визвольної війни «старовинний козак» Шумейко «…всі посольства з іноземними відправляв». Широко відомий епізод 1650 року, коли Богдан Хмельницький, розлючений дволичною політикою Москви щодо Русі-України, хотів ударити… дати по пиці одному із царських послів, але присутній при переговорах Шумейко перехопив руку гетьмана. Цікаво поміркувати над питанням: а що б трапилося, якби не встиг перехопити? Тут відкривається простір для шановних любителів і цінителів альтернативної історії…

Ще на особистому рахунку сіверського воєначальника була успішна участь у поході 1650 року на Молдавію. А загинув Шумейко начебто під Берестечком у 1651 році. Але цьому суперечить повідомлення про бої на Сіверщині, під Любечем, що точилися в тому ж 1651 році, проте вже після Берестечка. Тоді литовські війська зазнали поразки від повстанців і були загнані в Любеч, де їх взяли в облогу. А переможцями командував, серед інших, і ніжинський полковник Прокіп Шумейко. Далі його сліди губляться. Можна послатися хіба що на недавній… майже документ. 23 листопада 2018 року на честь Прокопа Шумейка в Ніжині на Стіні Героїв було встановлено меморіальну дошку. Напис на ній виглядає так:

Шумейко
Прокіп

1571—1652 рр.

Ніжинський полковник
Війська Запорозького 1648—1652 рр.
Герой здобуття Кодака 1648 року
Помер від ран

 

У будь-якому випадку —

Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, Боже, на многі літа!

(Далі буде.)

Пам’ятна дошка Прокопові Шумейку та Іванові Золотаренку в Ніжині. Фото — Історія України (2020).

Пам’ятна дошка Прокопові Шумейку та Іванові Золотаренку в Ніжині. Фото — Історія України (2020).

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 11

Антонович В. Киевские войты Ходыки // Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995.

Вечерський В.В. Архітектура // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Дашкевич Я. Гетьманська Україна: полки, полковники, сотні Лівобережжя // Пам’ятки України. — 1990. — № 3.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Єршов А. Ніжинські цехи в першій половині XVII в. // Чернігів і Північне Лівобережжя. — К., 1928.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. —Дніпро, 2007.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Коваленко В.П. До питання про першопочатки Ніжина // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства, вип. 1. — Чернігів—Ніжин, 1988.

Крип’якевич І. Адміністративний поділ України 1648—1654 рр. // Історичні джерела та їх використання, вип. 2. — К., 1966.

Куліш П. Вибрані твори. — Харків, 2004.

Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. — Т. 2. Полк Нежинский. — К., 1893.

Мицик Ю. (1998) Прокіп Шумейко — сподвижник Богдана Хмельницького [Електронний ресурс] // Гайдамака: Незалежний інформаційно-освітній ресурс. — Режим доступу.

Морозов О. Нариси з історії стародавнього Ніжина // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).

Морозов О. Археологічні пам’ятки Ніжина та околиць (за матеріалами досліджень Ніжинського краєзнавчого музею) // Ніжинська старовина. — 2007. — № 3 (6).

Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII — XVIII ст.). — К., 1997.

Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. — К., 1864.

Ситий Ю. До питання про локалізацію літописного Ніжатина та Уненіжа // Ніжинська старовина. — 2005. — № 1 (4).

Стародуб О., Чернецький Є. Лаврентій Похилевич та його «Сказания…» // Сказания о населённых местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, сёлах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Л. Похилевич. — Біла Церква, 2005.

Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — К., 1874. — Кн. 4.

Чернецький Ю.О. Україна. Історія, природа, мистецтво. — Харків, 2009.

Чернецький Ю.О. Листування з Долею: 111 поезій різних років. — Харків, 2012.

Чернецький Ю. 21 вибрана поезія з 21 циклу вибраних віршів нової книги «444 поезії 1981—2019 років» {Фотоілюстрації — Т.Чернецька, Л.Введенська} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 9 квітня. — Режим доступу.

Чужинці про Україну XVI—XVIII ст. Вражаючі вислови! [Електронний ресурс] // LikeMe: «Все буде добре!». — 2019. — 19 лютого. — Режим доступу.

Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987.

Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. — К., 1851.

Поделиться статьей: