Нескорений дух: життя та служіння святого Олексія Товта. Сина Карпатської землі

Ексклюзив. У вирі бурхливих історичних подій, коли віра ставала опорою та світлом у темряві, жив чоловік, чий шлях був позначений служінням Богу та людям. Святий Олексій Товт – постать, що випромінює незламну силу духу, відданість та жертовність. Його життя – це не просто біографічна хроніка, а захоплююча подорож до глибин людської душі, де віра перемагає сумніви, а любов до ближнього стає дороговказом. Ця історія – про людину, яка, незважаючи на випробування, залишилася вірною своєму покликанню, залишивши по собі слід, що надихає та просвітлює.

Святий праведний Олексій Товт (у миру — Олексій Георгійович Товт) народився 14 березня 1853 року в благочестивій карпато-українській родині неподалік міста Пряшів, на землях нинішньої Словаччини, що в той час входили до складу Австро-Угорської імперії.

Його батько, о. Георгій Товт, був уніатським священиком і служив у окрузі Сепеш, а мати, благовірна Цецилія, підтримувала родинне богослужбове благочестя. Брат отця Олексія також став священиком, а стрийко — єпископом Пряшівським.

Початкову освіту майбутній праведник здобув у школі міста Гемниця, а згодом навчався у восьмикласній гімназії в Пряшеві. Відслуживши встановлений термін військової служби, він продовжив богословську освіту: спершувчився в Римо-католицькій семінарії в угорському місті Естергом (давня назва — Острогом), а згодом завершив навчання в Ужгородській уніатській семінарії (тодімісто звалось Унгвар), а також на богословському факультеті Пряшівського університету.

Він вирізнявся особливою сумлінністю у навчанні та ревністю до богословських наук. Опанував кілька мов — карпато-українську, (русинський діалект української), угорську, російську, німецьку, латинську — та читав грецькою, що свідчило про його глибоке прагнення до пізнання істини.

Після завершення семінарії, за традицією того часу, одружився з благочестивою Розалією, дочкою священника Михайлича. У 24-річному віці, 18 квітня 1878 року, був рукопокладений у сан священика. Своє перше пастирське служіння отець Олексій ніс як другий священик у парафії.

Овдовівши і будучи бездітним, отримав призначення до Америки, куди прибув 1889 р. і почав служити в Міннеаполіс (шт. Мінесота).

Тут нам треба буде пояснити історичний контекст тих подій, що відбувалися з отцем Олексієм та його паствою. У кінці ХІХ століття простий український народ Галичини та Закарпаття, незважаючи на своє формальне уніатство, продовжував триматися «старої віри», як там називали Православ’я. У парафіях зберігалися юліанський календар і церковнослов’янська мова в богослужінні, традиційні для цієї місцевості церковні співи, обряди та стародавня іконографія. Богослужіння допомагало зберегти їм рідний дух і протистояти окатоличуванню, ополячування та мадяризації аж до початку XX століття.

Австро-угорська держава довела закарпатців до таких злиднів, що, рятуючись від голодної смерті, десятки тисяч галичан та закарпатців попрямували до Північної Америки, де зрозуміли, що їх заплутали і обдурили на батьківщині. Саме тому вони через ці причини й поверталися масово з уніатства до віри своїх предків — у Православ’я.

Повернемося до нашого головного героя, отця ОлексіяТовта. У Сполучених Штатах Америки отець Олексій Товт зіштовхнувся з серйозними канонічними непорозуміннями з місцевим римо-католицьким єпископом, якому він формально підпорядковувався через відсутність там греко-католицького єпископа.

3 листопада 1889 року отець Олексій прибув до Америки, оселившись у Міннеаполісі. Там він одразу звернувся до свого єпархіального римо-католицького архієпископа — Джона Айрленда, ірландця за походженням, одного з провідників так званої «американізаційної» течії в середовищі римо-католиків США. Архієпископ увважав, що всі католики країни мають бути об’єднані спільною вірою, мовою, літургійним обрядом і культурою, що фактично виключало існування окремих східних традицій у католицькому середовищі.

Отець Олексій у своїх спогадах згадував про ту зустріч так: «Я прибув до архієпископа Джона Айрленда 19 грудня 1890 року. Відповідно до церковного звичаю, поцілував йому руку, але, на жаль, не зробив уклону — що пізніше визнав великою помилкою. Передав йому всі належні рекомендації, які він вивчав близько п’ятнадцяти хвилин. Далі пролунали запитання. Чи я одружений? Я відповів, що овдовів. Коли він дізнався, що я — католицький священник східного, тобто греко-католицького обряду, висвячений законним єпископом, він відреагував неприязно, заявивши, що уніатські священики йому не потрібні, і що польського священника буде достатньо для обслуговування всіх вірян цього обряду.

Я заперечив, мовляв, наші люди не зрозуміють латинського священика, адже саме тому вони й збудували окрему церкву. Архієпископ Джон різко перервав мене: «Я сам буду служити!». Така нетерпимість була глибоко образливою, і я твердо відповів: «У такому разі я не потребую Вашої юрисдикції чи дозволу. Я знаю канонічне право Католицької Церкви і знаю, як була встановленаУнія, і в повній згоді з цим продовжуватиму своє пастирське служіння». Після цього відбувся обмін словами, зміст яких не варто наводити».

Згодом архієпископ Джон Айрленд офіційно заборонив парафіянам приймати будь-які таїнства з рук отця Олексія та навіть наказав оголосити це публічно в польському римо-католицькому храмі. У своїй кореспонденції до Риму архієпископ вимагав рішучої підтримки, висловлюючи намір усунути зі своєї єпархії всіх одружених уніатських священників. Отець Олексій звернувся за допомогою до уніатського єпископа, однак не отримав відповіді. Лише згодом надійшов лист від каноніка Йосипа Дзюбая, в якому той радив: «Заради Господа, терпи. Якщо єпископ сумнівається в твоїй католицькості — присягнися. Але доведи йому, що ти вірний Католицькій Церкві». У подальших листах отець Дзюбай радив викласти ситуацію письмово, аби її можна було надіслати до Риму, проте висловив жаль, що лист отця Олексія був написаний занадто різко, що унеможливлювало його використання як офіційного документа.

Показово, що така нетерпимість до східного духовенства проявлялася і в інших американськи хєпархіях. Уніатських священників не допускали до храмів, забороняли звершення Богослужінь, зневажали й очорнювали. Їхнім «гріхом» було не лише одруження, а й використання церковнослов’янсько їмови та вірність східному обрядові, що суперечило домінуванню латинської традиції. Єпископ Пітсбурзький навіть заявив: «Одружений священик не може бути ані добрим, ані католиком». Усі скарги на дискримінацію з боку уніатського духовенства зустрічали єдину відповідь: «Всі уніатські священики мають повернутися на батьківщину».

Отець Олексій прийшов до рішення, що єдиним виходом із конфлікту було повернення до лона Православної Церкви.

У жовтні 1890 року, серед десяти священників східного обряду, що служили на теренах Сполучених Штатів Америки, восьмеро зібралися у місті Вілкс-Беррі, штат Пенсільванія, під головуванням отця Олексія. Усвідомлюючи неминучу загрозу висилки й церковної ізоляції, отець Олексій відкрито поділився своїми ваганнями із паствою, запитуючи, чи не доцільніше йому полишити Америку й повернутися до Європи.

Віряни, однак, рішуче виступили проти такого кроку. Вони палко закликали свого пастиря залишитися з ними, з огляду на духовну потребу громади, та звернутися за підтримкою до православної церковної ієрархії. У відповідь на запитання: «Чому ми повинні постійно підпорядковуватись чужим для нас обрядам?», було ухвалено звернення до духовної влади Східної Церкви.

Для встановлення контакту один із парафіян, Іван Млінар, вирушив до Сан-Франциско з метою отримання духовної адреси відповідного архієрея Православної Церкви. Невдовзі сам отець Олексій у супроводі церковного старости Павла Поданого здійснив паломництво до того ж міста, де й відбулася їхня історична зустріч з єпископом, який виявив глибоке розуміння духовного становища вірян.

У березні 1891 року владик аособисто прибув до Міннеаполіса, де 25-го дня цього місяця урочисто прийняв отця Олексія разом із 361 парафіянином до єдності з Православною Церквою — Церквою їхніх предків, що зберегла чистоту віри, літургії та канонічного порядку. Варто зауважити, що ініціатива до цього повернення народилася не ззовні, а визріла у серцях самих вірних, без будь-якої попередньої місіонерської діяльності.

Відтак, владика призначив отця Олексія благочинним із дорученням духовної опіки не лише над парафією у Міннеаполісі, а й над новоутвореною громадою у Чикаго. З 1893 року отець Олексій став настоятелем у Вількс-Беррі. Навіть у скруті він не цурався милосердя до бідних і знедолених.

Згодом його душпастирські здібності та ревність у проповідуванні були гідно оцінені вищою церковною владою. Архієреї, зокрема, відомі пастирі, постійно скеровували його на проповідницьке служіння серед слов’янських емігрантських громад. Його слово було сповнене духовної сили та любові до істини, а його головною темою стало благоговійне свідчення на користь повноти православної віри.

За ревну службу Церкві, отець Олексій був зведений у сан протопресвітера та удостоєний найвищих відзнак, належних священнослужителеві. Скромно й благородно відмовлявся він від надмірних пошан, посилаючись на похилий вік.

Його духовний спадок зосереджено в особливому творі — книзі «Де шукати правду?» (Where to Seek the Truth?), яка неодноразово перевидавалася різними мовами та стала для багатьох вірних джерелом істинного катехизичного просвітлення.

В результаті до 1909 р. понад 29 тисяч уніатів приєдналися до Православної Церкви. Для нових парафіян будувалися церкви, організовувалися заняття у недільних та парафіяльних школах. За свою працю на ниві православ’я в Америці о. Алексій мав великий авторитет не тільки серед вірних, але і серед можновладців того часу. Він помер 7 травня 1909 року. Уславлення прот. Алексія Товта, як проповідника та захисника православ’я в Північній Америці та зарахування його Православною Церквою в Америці до лику святих відбулося 29-30 травня 1994 р. у Свято-Тихоновському монастирі в Саут-Канаан у Пенсільванії, де спочивають його мощі.

У 1916 році, через сім років після смерті отця Алексія Товта, коли відбулося перепоховання його тіла в спеціальний склеп біля головного храму Тихоновського монастиря, воно було виявлено нетлінним. У 1994 році труну отця Алексія було відкрито ще раз, і знову його тіло знайшли нетлінним. 29 травня 1994 року, до 200-річчя православ’я в Америці, отець Олексій був прославлений у лиці святих Православною Церквою в Америці (день пам’яті – 7 травня) як сповідник і захисник Православ’я в Північній Америці. Його мощі перенесені зі склепу за вівтарною стіною монастирського храму в раку біля іконостасу всередині храму. На честь святого Алексія було складено богослужіння, тропар, кондак та акафіст. 2001 року святого Олексія Товта було прославлено у Соборі Галицьких святих у Львівській єпархії Української православної церкви (день пам’яті — тиждень 3-й після П’ятидесятниці). Вшановується він також і в Православній церкві Чеських земель та Словаччини.

Сьогодні шанування Праведного Олексія Товта має актуальне значення для українців, особливо тих, котрі були вимушені покинути свої домівки внаслідок вторгнення російського агресора на територію України. Відчуття особистого покликання та збереження вірних у християнському дусі, взяття на себе тягаря відповідальності за простих українців, відстоювання власної позиції, не дивлячись на сумнівні авторитарні вимоги іновірних керівників та прийняття важких рішень заради кращого для пастви – цей духовний подвиг Святого Олексія Товта залишив навічно його ім’я в історії.

Постать отця Олексія заслуговує на найглибше шанування не лише як церковного діяча, а як духовного провідника, який у добу розгубленості, бездержавності та душевного поневіряння зумів стати для своєї пастви тим, ким був колись апостол — наставником, вчителем і живим свідком істини. Його шлях — це не просто біографія священика, що змінив юрисдикцію; це — духовна одіссея людини, яка не відступила від обов’язку пастиря в часи гонінь, принижень і випробувань. Не шукаючи ні слави, ні вигод, він залишився вірним покликанню бути з людьми там, де було найважче, — у вигнанні, серед емігрантів, принижених, позбавлених національного й обрядового визнання.

Він став голосом тих, хто не мав голосу.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мад’ярони, (м. Берегово)