Нерегулярна війна: як у ХХІ столітті змінюється боротьба поза фронтом

Чому без розуміння нерегулярної війни не працює жодна сучасна стратегія безпеки.

Коли політики й генерали говорять про війну, уява часто малює фронт, лінію зіткнення, танки та артилерію. Але дедалі частіше вирішальні події відбуваються далеко від окопів – у містах, інформаційному просторі, фінансових мережах, у сфері впливу на суспільну свідомість¹ . Саме цей простір описують терміном «нерегулярна війна» – сукупність методів і кампаній, у яких важливіше похитнути волю противника, зірвати його стабільність і союзницькі зв’язки, ніж просто захопити черговий квадрат на мапі¹ .

Що таке нерегулярна війна: від партизан до кібероперацій

У матеріалі Small Wars Journal нерегулярну війну описують не як додаток до класичних бойових дій, а як окремий вимір протистояння, де головними стають асиметричні методи, робота через посередників, інформаційний вплив і підрив політичної волі противника¹ . Автори нагадують: у Пентагоні вже кілька десятиліть триває маятниковий рух – від періодів підвищеної уваги до нерегулярної війни до фаз майже повного ігнорування, коли фокус зміщується на великі армійські угруповання та високотехнологічні системи озброєння¹ .

Проблема починається з визначень. У різних документах США нерегулярну війну то зводили до боротьби з повстанцями, то трактували як широкий спектр дій – від підтримки дружніх рухів опору до інформаційних кампаній, спрямованих на підрив впливу противника в інших державах² . Коли визначення змінюються щоразу, змінюються й бюджети, пріоритети, структура сил – а отже, й готовність до реальних конфліктів, де регулярні та нерегулярні елементи тісно переплетені² .

Чому неправильні визначення призводять до поразок

Експерти, на яких спирається Small Wars Journal, наголошують: помилки у розумінні нерегулярної війни мають не академічний, а дуже практичний вимір – вони визначають, які підрозділи готують, кого підвищують, що фінансують¹ . Якщо нерегулярну війну зводять лише до «контрповстанських операцій», тоді увага й ресурси концентруються на сценаріях на зразок Афганістану початку 2000‑х, а гібридні кампанії великих держав – кібератаки, диверсії в енергетиці, політичний вплив – лишаються на периферії планування³ .

Тим часом противники Заходу – від Росії до Ірану – системно працюють саме в нерегулярному полі: озброюють проксі-угруповання, розгортають дезінформаційні кампанії, атакують логістичні ланцюги, проводять операції впливу в третіх країнах, намагаючись змінити ставлення суспільств до України, НАТО чи глобальної ролі США^{3 4} . Там, де стратегія не враховує цього виміру, навіть значна військова перевага не гарантує політичного результату⁴ .

Нерегулярна війна як «тиск нижче порога»

Один із ключових елементів нерегулярної війни – дії «нижче порога відкритої війни», коли формально немає масштабних бойових дій, але супротивник уже зазнає втрат у кількох вимірах одночасно² . Це може бути економічний тиск через санкції та атаки на критичну інфраструктуру, кібератаки на урядові системи, масовані кампанії дезінформації, спроби дестабілізувати політичне життя через підтримку радикальних сил⁴ .

У цьому сенсі російська агресія проти України – яскравий приклад переходу від багаторічної нерегулярної кампанії (інформаційні операції, робота спецслужб, економічний тиск, підтримка «п’ятої колони») до повномасштабного вторгнення⁴ . Важливо, що й після 24 лютого 2022 року нерегулярна складова нікуди не зникла: паралельно з боями на фронті Росія веде кібератаки, намагається розгойдувати суспільство, впливати на політичні рішення в Європі та США⁴ .

Чим нерегулярна війна відрізняється від «гібридної»

У публічних дискусіях терміни часто змішують: «нерегулярна», «гібридна», «асиметрична» війна звучать як взаємозамінні. Аналітики пропонують розрізняти: гібридна війна – це поєднання різних інструментів (регулярних і нерегулярних), тоді як нерегулярна концентрується на методах впливу поза класичним полем бою² . Асиметрична війна – це ситуація, коли сторона свідомо обирає нетрадиційні заходи, аби компенсувати власну слабкість у прямому зіткненні² .

Нерегулярна війна може бути частиною гібридної кампанії, але вона має власну логіку й інструментарій – від підтримки повстанських рухів до створення паралельних владних структур на окупованих територіях³ . Для України, яка стикається з усіма цими формами одночасно, розуміння відмінностей так само важливе, як і вміння керувати сучасною артилерією чи безпілотниками⁴ .

«Скляна стеля» нерегулярної війни в Пентагоні

Окрему увагу автори Small Wars Journal приділяють явищу умовної «скляної стелі» нерегулярної війни – невидимих бар’єрів, що заважають цьому напряму посісти належне місце у стратегічному плануванні США¹ . У військових структурах, де кар’єра часто будується на командуванні великими з’єднаннями, участь у нерегулярних операціях – робота з місцевими громадами, спецоперації, інформаційні кампанії – інколи сприймається як «другорядний» досвід¹ .

У результаті ті, хто найкраще розуміє нерегулярну війну на практиці, рідше опиняються на вершинах ієрархії, де формуються доктрини й розподіляються ресурси² . Натомість стратегічні документи часто пишуть люди, чия кар’єра пов’язана з традиційними видами сил і операцій, а отже – з меншим досвідом боротьби за умовну міську раду, інформаційний простір чи мережі впливу в інших країнах² .

Уроки Іраку, Афганістану – і України

Розмова про нерегулярну війну неминуче веде до уроків Іраку та Афганістану, де США й союзники зіткнулися з повстанськими рухами, які використовували слабкість державних інститутів, місцеві еліти, племінні й релігійні мережі та недовіру до центральної влади³ . Військові операції нерідко давали тактичні перемоги, але не усували причин конфлікту – корупції, відсутності дієвої адміністрації, зовнішньої підтримки бойовиків³ .

Для України ці кейси важливі вдвох вимірах. По‑перше, вони показують, як нерегулярні методи дозволяють слабшому формально гравцеві завдавати сильнішому серйозних втрат. По‑друге, демонструють, що навіть союзники України не завжди мають готові відповіді на виклики нерегулярної війни, і український досвід – від територіальної оборони до руху опору на окупованих територіях – уже сам стає джерелом нових підходів⁴ .

Нерегулярна війна в українському вимірі

Російська агресія проти України давно вийшла за межі «звичайної» війни: ще до 2014 року Москва будувала мережі впливу через проросійські політичні сили, медіа, бізнес-структури, формуючи підґрунтя для подальшого тиску⁴ . Після початку відкритої фази конфлікту ці інструменти не зникли, а набули нових форм – від спроб зірвати мобілізацію чи логістику до кампаній, спрямованих на дискредитацію української влади в очах західної аудиторії⁴ .

Українська відповідь також включає елементи нерегулярної війни: рухи опору в окупованих містах, цілеспрямовані інформаційні кампанії, що руйнують російські наративи, використання цифрових сервісів та інноваційних рішень для координації оборони й допомоги цивільним⁴ . Сучасні безпілотні системи, електронні реєстри, «армія дронів», волонтерська логістика – усе це вписується в ширшу картину, де суспільство стає активним учасником протистояння.

Чому Україні потрібна власна доктрина нерегулярної війни

Публікації на кшталт матеріалу Small Wars Journal показують: навіть держави з колосальними оборонними бюджетами досі шукають чітку мову й інструменти для опису нерегулярної війни¹ . Для України, яка вже стала полігоном сучасних конфліктів, це шанс не лише переймати, а й формувати підходи – виробити власну доктрину на стику армії, спецслужб, кіберзахисту, дипломатії та громадянського суспільства⁴ .

Йдеться про спільне бачення: як поєднувати класичні операції із захистом тилу від диверсій, як будувати стійкість суспільства до інформаційних атак, як залучати громади до оборони без перетворення на некеровані збройні формування⁴ . Така доктрина потрібна й для того, щоб після перемоги не втратити навички, здобуті в найскладніших умовах, а перетворити їх на довгострокову перевагу в системі національної безпеки⁴ .

Майбутнє війни: менше фронтів, більше тіней

Професійні дискусії на Заході сходяться на кількох висновках: у майбутніх конфліктах усе рідше буде видно чітку лінію фронту, а все частіше – «сірі зони» протистояння, де кібератаки, вплив на вибори, використання кримінальних мереж чи маніпуляції міграційними потоками ставатимуть повсякденною практикою² . Це не скасовує потреби в танках чи системах ППО, але змушує розглядати безпеку значно ширше, ніж карта бойових дій³ .

Для України й її союзників це означає: перемога на полі бою – необхідна, але недостатня умова довгострокової безпеки. Потрібна стратегія, що враховує нерегулярні методи противників і після завершення активної фази війни – у політиці, економіці, інформаційній сфері й повсякденному житті суспільства⁴ . Чим раніше ця логіка стане частиною публічної дискусії, тим менше шансів, що наступна «невидима» війна застане демократичні держави зненацька² .

Джерела

1. Small Wars Journal: «What is Irregular Warfare?» – огляд підходів США до нерегулярної війни, дискусій довкола визначень і викликів для стратегічного планування.
2. Офіційні документи та аналітика Міноборони США і НАТО щодо еволюції понять «нерегулярна», «гібридна» та «асиметрична» війна.
3. Дослідження провідних західних військових аналітичних центрів про уроки Іраку й Афганістану, роль повстанських рухів та обмеження класичних операцій у нерегулярних конфліктах.
4. Міжнародні аналітичні матеріали про російські нерегулярні й гібридні кампанії проти України та Заходу: інформаційні операції, кібератаки, підтримка проксі-структур і мереж впливу.