Негасима свічка пам’яті про Голодомор, або Дзвінок із майбутнього. Ексклюзив

Пізно увечері, коли українські чоловічі футбольні нерви ще не почали свою приємно-виснажливу роботу, а серіали вже вибрали до дна свою добову норму терпіння, зателефонував учень 2-го класу української школи.

Онук.

Між нами — дуже багато десятків років.

За віком він міг би бути правнуком.

Пізні діти — пізнє щастя.

Пізні онуки, які могли би бути правнуками, — відчуття вічності щастя, відчуття вічності твого майбутнього. Майбутнього, яке ти маєш щастя почути і побачити наочно.

Вони дуже інші — наші внуки-правнуки. У нас в руках — були, неслухняні у польоті, літачки з паперу у косу лінійку. У онуків на руках — вузенькі годинники—мобілки, з котрих можна телефонувати до дідусів, на якому континенті планети ці дідусі не були б.

Дзвінки з майбутнього… Переважно — тепла радість і непомірна щемна гордість.

Але цього вечора радість, гордість і щем були особливими. Бо онук був рішучим і серйозним.

— Що ти знаєш про Голодомор? — інтонація смартфону не передбачала звичних усмішок і звичної розслабленості.

Я почав збиратися духом, аби викладати свої знання — такою українською, яка була б, на мою думку, найбільш акуратною і зручною для 2-го класу.

Але малий українець не мав наміру бути по-дитячому м’яким.

— Ти знаєш, — промовив він невідомим мені дотепер твердим тоном, — що ворог хотів, щоби усі ми, українці, померли від голоду?

— Знаю, — дав я відповідь, щодо якої в українців інші варіанти відсутні.

— Це не можна забувати! — наказав малий українець дорослому українцю.

— Я не забуду! Ніколи! — пообіцяв я виконати наказ з майбутнього.

— І я ніколи не забуду! — промовило моє рішуче майбутнє…

…Ми раніше ніколи не розмовляли з ним, з моїм онуковим майбутнім, такими рішучими категоріями на настільки серйозні теми.

І я був вражений і упевненістю небагаторічного українця, і його жорстким тоном. Якимось недитячим тоном.

Виявилося, їм, українцям початкових класів, виклали названий історичний факт Голодомору у школі.

Не важливо, що ми викладаємо дітям, важливо — як ми це робимо.

І коли дитина вражена настільки, що хоче розповісти про своє враження і батькам, і дідусеві, і, відчувається, всьому світові-всесвітові, — урок української історичної правди не минув даремно. Урок удався.

Не знаю, які факти і слова добирала Вчителька, але влучність і ефективність я відчув на собі, і я вдячний тій Вчительці…

Переконаний, це — найвища оцінка учительської праці, коли онук вимагає у діда не забувати про Голодомор. Коли майбутнє українське майже дає клятву: «Ми — діти, юнацтво, молодь — ніколи не забудемо своєї історії!».

Знаю, бачу, на собі відчув результат роботи Вчительки. Хоча, підкреслюю, і не знаю, які слова, які факти Вона добирала, аби настільки яскраво вразити маленьке українське серце, завжди відкрите для щирої правди, відкрите для вічного історичного співчуття до загиблих у Голодоморі українців минулого.

А хіба сьогодні, у період Незалежності і доволі вільного доступу до реальних документів, так вже й важко знайти факти? Головне — розповідати правду нашим дітям-онукам.

Розповідати, знаходити час і слова. Знаходити заповітні стежини до українських сердець. До української душі.

А українській душі боляче. Справжня українська душа — чи це душа малого невсидючого українця, чи дорослого і сивого, — не може залишитися байдужою до історичної правди.

Правди, усю глибину якої дотепер перебріхують і приховують одвічні кати України — голомозі кремлівські карлики, яким ніколи не бракувало хліба, але завжди бракувало душі.

Не знаю, на чому зупинялася і зосередила увагу онука його успішна Вчителька, але зрозуміло, що причина виникнення в Україні голоду 1932-33 років — примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку влаштувала комуністична влада.

Мільйони загиблих. Історики дотепер сперечаються, скільки саме мільйонів. Але відповідь відома давно — мільйони загиблих українців…

Геноцид. Загальновідома моторошна описка в акті про смерть Андрія Остапенка, 1933 рік: «Причина смерті — Українець».

Лише 2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. За законом, публічне заперечення Голодомору вважається протиправним…

«Батько Конвенції про геноцид», доктор Рафаель Лемкін, якому належить ідея цього терміну, казав, що «винищення української нації» — це «класичний приклад геноциду». Лемкін був першим із фахівців міжнародного права, який визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права. Лемкін зробив це в 1953 році в своєму зверненні «Радянський геноцид в Україні» до тритисячної аудиторії, що зібралася в Мангеттен Центрі в Нью-Йорку вшанувати 20-у річницю Великого Голоду в Україні.

20 листопада 2015 року стаття Рафаеля Лемкіна «Радянський геноцид в Україні» внесена в Росії у федеральний список екстремістських матеріалів. На кремлівських злочинцях завжди палають шапки-малахаї…

Українські діти ще не можуть зрозуміти всього, але вже відчувають все.

І я не знаю, у якому віці українським дітям потрібно починати розповідати про випадки, коли — доведені комунізмом до краю — українські селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. За деякими джерелами, під час Голодомору за канібалізм засудили понад 2500 людей.

«Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: «Їсти власних дітей — це варварство», — висловились угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету…

…Я не знаю, у якому віці мають бути українські діти, коли потрібно починати розповідати їм про Голодомор усю правду.

Але я точно знаю, що розповідати дітям про Голодомор потрібно.

Я казав, що наші онуки-правнуки дуже інші, але це не зовсім так. І ми, і вони — українці. І ми, і вони — не забуваємо і не забудемо про це вже тому, що не забуваємо, не забудемо і не маємо права забувати про Голодомор.

Українці виставляють у вікнах свічки пам’яті. Це символічно і зворушливо. Але найголовніше — те, що у серцях українців усіх поколінь не згасає ні на мить свята свічка української пам’яті про Голодомор, про що свідчать короткі та змістовні дзвінки із майбутнього.

Сергійко Щеневсе, для Newssky