Назустріч святу: «Не завжди у середу Петра»

«Чому люди не помічають одну просту річ:

 вони роблять, нібито, все, що захочуть, але ж їх час їм не належить!»

Так говорив вуйко Дезьо

Як тільки-но з’являються перші яблука, я йду на базар купувати «зеленці». Мені байдуже, солодкі вони чи кислі, головне, що це смак дитинства. Малими пацанами ми обносили яблуні сусідів, як тільки сформований плід ставало можливим побачити серед листя. Ось і зараз я купував яблука і для годиться торгувався з жіночкою, що їх продавала. На моє зауваження, чи вони, бува, не кислі, вона зазначила: «А де ви бачили петрівку кислу?». Відтак вона завела розмову набік, що завтра Петра. «Як, уже дванадцяте?», – щиро здивувався я, бо за клопотами останнього часу забув лік дням. «Так, – мовила жіночка. – Воно у числі».

Я йду, їм яблука і посміхаюсь. Я посміхаюсь цьому «воно у числі». Як влучно, з мінімумом слів народ сформував визначення для неперехідних свят. Мене завжди вражала ця властивість народних визначень, коли мінімум зібраних докупи за якимись окремими правилами слів, дає абсолютно повну характеристику обставині, яку пояснює.

«Свято у числі»… Спробуйте без апеляцій до місячних і сонячних календарів більш точно розкрити зміст двома словами.

Я їм яблуко, згадую дитинство і думаю про плин часу.

Спочатку час належав людині, тому вона його не помічала, він просто був суверенним простором її буття, існування.

Потім жерці й шамани впрягли час у періоди обертання Сонця, розливу річок, приходу снігів тощо. Відтак, вони стали адміністраторами часу й людини.

Від жерців адміністрування часу й людей перебрали на себе володарі – так виникла держава.

Усі війни між державами – це, власне, узурпація чийогось часу, а контрибуції та данина лише матеріальний вираз такої узурпації. Троя може вважатися виключенням, бо там конфлікт виник через жінку, тому все завершилося лише грабунком і спаленням міста, ніхто нічий час не узурпував.

Вчені й мислителі вдосконалили адміністрування часу, запропонували наукову ідею його природи й створили відповідні масові механізми хронометрування часу, які дозволили б повернути його окремим людям. Але можновладці та власники капіталів, землі, заводів та фабрик скористалися цим, щоб обернути знову проти людей: вони спотворили природу часу – замість простору буття людини, вони визначили його мірою роботи, а масову узурпацію часу зробили індивідуальною.

Гроші виникли як унікальний акумулятор-еквівалент довіри у взаєминах між людьми. Вони спростили вільний обмін. Але, коли гроші стали мірою приватного часу людини – роботи, то перетворились на інструмент узурпації цього часу: замість засобу гроші стали метою, замість довіри ми отримали поневолення. Якщо паперові гроші адміністрували лише наш «робочий час», а поза ним у нас залишався простір приватності, то електронні гроші стають інструментом тотального адміністрування людини.

Людина потрапляє у простір нав’язаної фантасмагорії. Вона здобуває гроші, щоб повернути собі суверенітет над власним часом, а натомість потрапляє у електронні взаємини, де будь-яка її транзакція позбавляється приватності: узурпується вже не лише час людини, а й сама людина у всіх проявах та діях, які помилково вважає суверенними.

Це нам лише здається, що протягом дня ми діємо довільно. Щойно вранці ми включаємо кран з водою, як відразу потрапляємо в поле взаємних прав і обов’язків між споживачем та надавачом послуг. Те ж стосується й електрики тощо. Поки ми йдемо до маршрутки, на нас розповсюджуються норми поведінки в громадських місцях, а в транспорті – правила поведінки пасажирів та ПДР. На роботі ми виконуємо посадові інструкції, вказівки керівництва та норми корпоративної етики. Знайомий мені якось зауважив, що в магазині він купує, що захоче і по ціні, якій забажає. Я лише посміхнувся: це до тих пір, поки тобі не дадуть чек, бо там буде зазначено «В тому числі і ПДВ» – хтось з тобою його погоджував? Про вечірнє дозвілля годі й казати: інформаційні потоки, які «запропонують» нам ЗМІ й соціальні мережі, лише умовно можна назвати вибором. Здавалось би, що, коли ми лягаємо спати й вимикаємо світло, тоді нарешті здобуваємо шукану свободу. Але й поки ми спимо наш сон хронометрує будильник – коло замкнулося.

Людина, яка за Задумом щодо людини має народжуватися вільною, в нинішній цивілізації з першим же криком отримує купу зобов’язань: тоді то зареєструватися, такі то щеплення зробити, а далі – більше.

Узурпація нашого часу означає створення для людини нав’язаних умов існування. Так наше життя штучно переміщується з довколишнього подарованого нам світу у світ вигаданих кимось моделей. Перебуваючи в них тривалий час, ми стаємо безпомічними та безпорадними в довколишньому реальному світі, він нас починає лякати й невротизувати. Відтак сенсом успіху людини стає пошук вишуканого комфортного власного поневолення.

Таке збочене тлумачення успіху деформує критерії усіх оцінок: сенс життя людини стає пустим, бо залежить від чужої вигадки.

Людина завжди перебуває в моделях. Сам довколишній світ є моделлю, створеною людським відображенням. Але моделі є різними. Є моделі-ініціації, а є моделі-маніпуляції.

Моделі-ініціації є продовженням довколишнього світу, реалізацією його логіки. В них людина зберігає суверенітет над власним часом.

Моделі-маніпуляції є реалізацією нав’язаної логіки, яка може суперечити логіці довколишнього світу. В них людина втрачає суверенітет над власним часом.

Уся історія людства – це боротьба за владу над адмініструванням часу людини. Вже потім така влада конвертується в капітали, гроші, статуси.

Коли людина знову здобуде суверенітет над власним часом і поверне йому первісну природу – простір буття, а адміністрування, радше – хронометрування, часу буде спрямоване лише на сприяння розкриттю енергії солідарних дій та піклування, настане нова Ера людства.

Я зупиняюся перед світлофором і роздивляюся обіч, куди б викинути качанчик від яблука; раптом мимоволі посміхаюся: в дитинстві у мене вагань з цього приводу не було б, бо я не стояв би під світлофором, чекаючи «зеленого світла», а сидів би на яблуні нашої сусідки, роздивляючись довкола, чи не йде вона бува у садок. Стримуючим фактором для мене тоді був не казенний кимось запрограмований електричний сигнал світлофора, а можливий вечірній наганяй від діда, хоча нам із братом – «городським» – трохи попускалося. Пам’ятаю, як зовсім малим я обірвав усі «стрілки» цибулі на насіння в городі баби Палажки, бо думав, що то такі «сільські одуванчики», і, коли мама, взнавши про це, почала мене сварити, то баба сама першою вступилася за мене, хоча й залишилася на наступний рік без власного насіння і тепер змушена була у когось його зичити.

В дитинстві наш час належав нам, поки ми не стали дорослими. Вже потім ми все життя здобуваємо статки, капітали, посади і статуси, щоб повернути владу над власним часом, помилково називаємо це успіхом, але насправді, в гонитві за ним, усе більше поступаємось омріяним суверенітетом.

Щойно я перейшов через дорогу, як телефон дав сигнал, що до мене надійшло смс-повідомлення. Та я вирішив його не читати, бо якою б привабливою не була пропозиція невідомого мені «доброзичливця»: знижки, бонуси, унікальний миючий засіб тощо, – вона по суті залишиться зазіханням на мій особистий час, так як вимагатиме хоча би моєї уваги – краще я з’їм ще одне яблучко. З хвилею терпкого, кисло-солодкого соку, проймистого до мурашок на шиї, до мене приходить розуміння засадничої суті свята. Будь-яке свято є вкрапленням нашої суверенності над часом в просторі примусового, нав’язаного буття, а застороги щодо гріховності роботи в свято є механізмом, який, нехай і локально, повертає нам час у власне володіння.

Я починаю переглядати й скасовувати плани наступного святкового дня й уявляю собі, як вимкну завтра телевізор, комп’ютер та телефон.

(сторінками книги «Челядник вітру, хвиль і хмар»)

Валентин Ткач, Чернівці