«Наші котики» — кіно, яке ми любимо, про тих, кого ми любимо

Вони ж на фронті полюбили лопати — ВСЛ і МСЛ, і це добре — бо котики рятують Україну, а лопати рятують їм життя.

Рецензія на український художній фільм «Наші котики», прем’єра якого відбулася 30 січня 2020 року.

У головних ролях:

Дмитро Тубольцев,

Петро Микитюк,

Дмитро Хом’як,

Віра Климковецька,

Ярослав Федорчук,

Станіслав Бжезинський.

Режисер: Володимир Тихий.

Автор сценарію: Володимир Тихий.

Продюсери: Володимир Тихий, Супрун Уляна Надія, Ігор Савиченко, Степан Бандера, Дмитро Кожема, Марко Супрун.

Оператор постановник: Сергій Стеценко.

Художник постановник: Володимир Любий.

Композитор: Микита Моісеєв.

«Наші котики» — це не комедія. То нормальний фільм про війну.

Я дивився це кіно з напругою, бо невідомо що там назнімають цивільні про російсько-українську війну. Але виявилося, що цивільні знімали фільм про добровольців першої хвилі 2014 року, а, отже, про таких же цивільних, яким люди, усім миром, скидалися на берці, бронежилети та новітні шоломи. Тому, ми всі, хто живе в Україні, Канаді, США, Франції та Німеччині, хто перераховував власні заощадження, або їхав волонтерами у район наступу російських військ — ми всі у темі. Лише росіянам не зрозуміло, чому ми не любимо їхню армію, і називаємо їх загарбниками.

Що то значить, цілісна ідеологічна складова художнього кінофільму! Ну, любо ж дорого дивитися. Ні тобі сумнівів, де знято це кіно — очевидно ж, в Україні, ні сумнівів — хто тут позитивні головні герої — ясно ж — українські добровольці, які першими пішли захищати свою країну від іноземної навали, і ціною життя ту збройну навалу зупинили, ні тобі сумнівів — кого там виведено у якості негативних персонажів, і хто являє собою втілене зло — звичайно ж, російські озброєні загарбники, які наважилися на гріх, чинячи агресію, вбивства місцевого населення та окупуючи чужі території, оголошуючи чуже своїм! Просто приємно дивитися на чітку картину всесвіту, зображену мозком здорової людини для здорових людей. Це комплімент сценаристам, якщо що. Картина ж настільки проста і романтична, що віриш у все, що відбувається на екрані, одразу і повністю. Мало того, сидиш і хвилюєшся за долі екранних персонажів, немов за реальних людей!

Завдяки роботі режисера і сценариста Володимира Тихого, особисто я зрозумів, проти чого ми воюємо. Спочатку мені не сподобалися образи російських загарбників, у цьому фільмі, але потім відкрився продуманий і знаковий зміст зображення ворогів України «картонними», «пласкими»: на нас із Москви наступає мертвий формалізм, який лише й може повторювати зовнішні форми того світу, якого вже нині не існує. Та весь СССР і був таким від самого початку — на площах бадьорі пісні та паради, а в парках — масові розстріли «антирадянських елементів», яких з роками виявлялося усе більше й більше, на екранах колгоспні трактори — а насправді — у селян забирають худобу та збіжжя, прирікаючи на голод. З нашого ж боку, з боку вільної України, все більше людей опікується неформальною стороною питань, відкриваючи двері для нових неформальних ідей і рішень. За це нас росіяни й не люблять — для них найпершою цінністю є формальна (вибачайте) форма: «імперія», «усі під орудою Москви», «усі бояться, і ніхто не сперечається», «усе па-русскі — від Тихого океану — до Атлантичного» — а нам на ті форми начхати: ми любимо власну країну, і ненавидимо окупантів — ось яка ідея нас об’єднує. Ця ідея природна, і вона змете усі штучно побудовані форми. Російські ж імперіалісти, коли їм уже так подобається бавитися у «формально СССР» — можуть бавитися у нього в межах «Золотого кольца» під Москвою, хоч до скону.

Особлива подяка творцям фільму за створення образу Професора, який добровольцем пішов на фронт, повідомивши родину, ніби він у цей час перебуватиме на науковій конференції, а не на війні. Молоді бійці кепкують з нього, як і «положено» — куди тобі, старий діду, з нами тут козакувать! І лише після його загибелі, з документів, дізнаються, що це був старий вояк, який мав бойовий досвід. Один із солдатів запитує: «Чому ж він нам не розповідав?». Отож і запитання він ставить, на яке тисячі українців, «кому за 60», відповісти не можуть, бо навіть випадкові фото, де солдата знято у сирійській чи єгипетській уніформі, відбирали на кордоні, при поверненні додому, і наказували мовчати. Та й немає особливої гордості, коли ти, у ролі раба імперії, воював на території чужої країни, проти іншої чужої країни, захищаючи інтереси чужої тобі Московії. Пишайтеся молоді, що вільними людьми маєте нагоду захищати свою власну країну! Ось і все, що можуть нинішнім воякам побажати старші ветерани.

«Капелан» (Ярослав Федорчук) у фільмі вийшов, злегка, карикатурним — не таких капеланів я знаю. Мої знайомі капелани — усі герої з бойовим досвідом. Та то вже така солдатська традиція — підсміюватися з капелана. Це щоб не боятися. Бо занадто вже серйозними справами опіковується капелан. Він останній, хто скаже тобі слова прощання, і вкаже напрямок, куди летітиме твоя душа. Йому теж подобаються солдатські посмішки та жарти, бо за ними капелан розуміє, що хлопці ще живі, і це його тішить.

«Журналістка» Оля (Віра Климковецька) — 100 відсотків влучання в образ, а образ — є 100 відсотків віддзеркалення існуючих, живих кореспонденток з бойовим досвідом. Я ж особисто, за тим, екранним персонажем, бачу свою знайому, віддану журналістському покликанню хохмачку Олену Максименко — випускницю Київського інституту журналістики, яка свого часу прорвалася до Криму, і потрапила там у полон до наступаючих російських військ. Її особистий героїзм і відданість журналістському фахові, вартують окремого пам’ятника. Інші ж побачать інших, і це тішить, бо нас багато!

Наприкінці кіносеансу сталося таке, чого я ще ніколи не бачив (може ще мало живу) — як на екрані побігли титри, усі глядачі підвелися, і навіть підійшли до дверей, але не вийшли. І стояли там, немов зачаровані, аж поки титри не закінчилися. Бо заключні титри йшли лише на чверті екрану. А на інших чотирьох чвертях екрану світилися кадри реальних людей, без бою, без напруги — але то були документальні кадри наших людей, і вони нам усім були дорогими — бо то були «Наші котики»…

А оцей уривок з радіо обміну на фоні титрів відтепер, мабуть, закарбується і приживеться, у якості побажання щастя:

— І як воно..?

— Плюс, плюс.

— Та ти гониш..?

— Плюс!!!

Тобто, таке кіно ви повинні побачити особисто. Приємного Вам перегляду!

Володимир Сердюк
для Newssky