На хвилях трансерфінгу

11.06.2015 0 By Chilli.Pepper

«Талант – це той, хто розпізнав свою долю,
агеній – той, хто їй не зрадив»
Так говорив вуйко Дезьо

Бувають визначні дні, які дарують тобі Чернівці. Чи ти знайдеш ґудзик, чи купиш у тролейбусі особливий квиток, але з ними до тебе пригортається якийсь особливий настрій.

ЧернівціІ тієї ж миті ти розумієш, що, мабуть, часточка забутого, але ще виразного простору мудрості хасидів своїм натхненням і радістю доторкнулась до тебе і почала навкруги коловорот своєї ворожби: «Єрусалим там, де ти!»

Я отримував такі дарунки Міста, але ніколи не міг встановити коли, чому і за що Чернівці забирали тебе у полон своїх містерій, міфів і піднесених станів.

В такі дні Місто розкриває свої прототипи і починає залучати тебе до гурту своїх забав, але борони Боже спробувати спокуситися і почати на власний розсуд тлумачити запропоновані сюжети. Чернівці негайно візьмуть тебе на глум.

Після прохолодної ночі сонячний ранок подарував хвилю позитивних емоцій. Яскраве небо, поодинокі хмари і ледве чутні, але виразні співи птахів обіцяли гарний день. Усе це створювало відповідний настрій.

Я вирішив, поки земля ще не розтопилась після нічних приморозків, піти на цвинтар уже. Справа в тому, що сьогодні, напередодні 8 Березня у мами був день народження, і ці відвідини у мене були заплановані.

На тролейбусній зупинці я вирішив не чекати транспорту, а піти пішки – усе в природі спонукало до цього. До того ж я захотів поводитися так, щоб це сподобалось мамі.

Дорогою я втішався непереборним поступом весни. Мене тішили поодинокі бруньки на кущах, я помахав здаля рибалкам на кризі озера (правда так, щоб вони того не бачили). Вони завершували свій зимовий сезон, а я відкривав сезон весняний.

На цвинтарі я запалив свічки, помолився, розповів про роботу, плани, пригадав цей день у минулі роки. Людей навкруги не було, усе схиляло до тихої сповіді.

Обійшовши родину і запланувавши, що потрібно буде прибрати, коли сніг остаточно зійде, а земля висохне, я попрямував до виходу.

На зупинці я вирішив і додому йти пішки: гамір передсвяткового тролейбусу вступав у дисонанс із моїм настроєм, бо я втихомирено споглядав оточуючий світ.

1396298311_mota_ru_2051606-crop
Коли минув ярок і через двори вийшов до вулиці, то опинився на майданчику з невеличким базаром. Мою увагу привернула пропозиція, яка випадала з асортиментного ряду: молока, сиру, сметани, яблук, зелені та інших дарунків сільського домогосподарства. Це було пір’я павича. Я його примітив, ще коли минав базар перше, але ж не піду я на цвинтар з пір’ям, яке збирався подарувати Лесі. До того ж баба Палажка мене застерігала, коли ми на цвинтарі їли вишні, що з кладовища нічого виносити не можна. Але зараз я прямував додому і мій відкладений дарунок мене дочекався. Жіночка мені допомогла вибрати гарні пера, а її сусідки запропонували купити в дарунок дружині ще й домашню курку. Настрій у мене був меланхолійним, то ж я, для годиться, запитав у них: «По чому кури?» На пропозицію 50 гривень за кілограм я не погодився, але про це не сказав, щоб жіночок не ображати. Натомість я, від гарного настрою, запропонував продавчиням відкупити у мене пера і встромити їх своїм курам: тоді зможуть правити вже по 100 гривень за кіло. З реакції жіночок стало зрозуміло, що сьогодні я вже не перший такий мудрий, тому вирішив своє спілкування з посланцями села на сьогодні завершити.
Я йшов вулицею і тішився всім. Особливий стан я відчув, коли пройшов повз стоматологічну поліклініку. У мене перед очима виразно постала картина, як я стою тут, чекаю з хвилюванням на свою чергу і гірко думаю: «Чи буде колись той час, коли я без усілякої потреби прийду сюди і просто біля магазину поп’ю кави?» Власне, якби не пір’я в руках, то я б те і зробив. А так я лише зупинився і, зітхнувши на повні груди, усвідомив довгоочікувану колись мить. Часи зімкнулись, і я вже на їх благополучній стороні.

Йдучи повз озеро, я зазирав на ополонки, розглядав верби і уявляв собі, як з’являться перші бруньки, а згодом гілки та листя сховають плесо ставу. Цієї миті моя фантазія втратила межі. Я помандрував світами та часами.

Мабуть, тому, коли я вже виходив з парку і минав затишне симпатичне кафе, зроблене з гарного дерева і акуратно втулене у оточуючий ландшафт, у мене прохопилася думка про те, як би гарно було, якби директором цього закладу був я. Я б із нього зробив не лише майданчик для відпочинку, але й перетворив би на осередок культури. Тут грали би мої друзі-музиканти, знайомі-фотографи виставляли свої роботи, а художники!, а ковалі!, а… Тут проходили б літературні вечори… Тихого літнього вечора тут тремтіла би мелодія скрипки…

музикаКоли я визначався зі складом меню і асортиментом напоїв, мене не просто спинила, а сперла одна думка. Справа в тому, що коли я займався інвестиційним проектуванням, то обов’язковою складовою проекту був SWOT-аналіз (визначення сильних і слабких сторін бізнесу). Ця обставина, мабуть, і втрутилась у політ моїх думок. Я виразно уявив собі, як до мене, директора успішного і затишного кафе, навідуються рекетири. Як вони пропонують (!) мені свій «захист» за те, що я віддам їм своє кафе. Я добре пам’ятаю, що говорили вони мені і що відповідав їм я, а потім справа дійшла до сварки, а від сварки дійшла до крику.

Від «бійки» мене врятувало те, що я вийшов з парку. Щоб перейти через дорогу, потрібно було пропустити машину. На іншому боці вулиці я відчув, що мій піднесений настрій кудись геть зник, руки в мене дрібно тремтять, і я на рівному місці перевів своє піднесення на глум. Спроба посміхнутися і взяти себе на кпини нічого не дала.

котобандитЩоб заспокоїтись, я тричі глибоко зітхнув. Пір’я в руках трохи втихомирило мене, а сонячні зайчики у калюжі нагадали про весну.

Але це мало допомогло. На решті шляху додому мене огортав якийсь смуток і невизначене відчуття тривоги. Мені постійно здавалось, що з найближчої машини, щойно я до неї підійду, вийдуть здоровані і почнуть мене бити. Я чимдуж дворами, де було менше транспорту, попрямував до хати…

Сиджу я зараз вдома, їм яблука, пір’я павича стоїть у вазі – Леся була просто в захваті і мене це розрадило – та й собі міркую. Які ж бо ми нездалі: замість жити на повні груди і тішитись оточуючому світу, ми вигадуємо собі напасті, та ще й подумки вибудовуємо версії їх подолання.

Я й досі думаю про те, чого ж я ще не сказав рекетирам, щоб вони відчепилися від мене і забули дорогу до мого кафе. Мене тішить сцена, як у них «відпадуть щелепи», коли я назву їм імена своїх поважних друзів і знайомих. Але від цього конфлікт переходив на такі горизонти, куди я ніколи не зазирав, і тому мені ставало ще тривожніше. Та найгірше, що за цією маячнею я забув розповісти Лесі, що сьогодні побачив перших вже цьогорічних шпаків. Постзимове Місто нині подарувало мені свій весняний сонячний стриптиз, а я його мало не зігнорував.

Щоб повернути собі гарний настрій, я вирішив поринути у спогади вчорашньої зустрічі зі своїм давнім знайомим.

А зустрівся я з Романом. Він приїхав в гості. «По місту» ми знайомі давно, у нас багато спільних друзів, тому розмова відразу перетворився на калейдоскоп спогадів. Це – ворожба довіри. В юнацькі роки ми отримуємо її в дар, і надалі вона супроводжує нас протягом усього життя і не розпадається. Так спілкуються друзі дитинства, гравці однієї дворової команди, однокласники, члени гуртків і спортивних секцій. Познайомившись одного разу тоді, в юності, ми зберігаємо незбагненну теплоту взаємних стосунків протягом усього життя, попри різний набутий досвід, здобуті статуси і сформовані соціальні ролі.

Найцікавішою в нашій розмові була спроба координації колишніх очікувань з їх реалізацією і дійсністю.

В якийсь момент Роман згадав свій випускний вечір. Вони гуляли по нічному місту веселі, юні, хмільні. Біля кінотеатру «Жовтень» компанія зупинилася, і всі почали оголошувати свої очікування від майбутнього життя.

Згадуючи ту ніч, Роман усміхнувся: «Абсолютно несподівано для себе я тоді видав: «А я стану депутатом Ізраїльського Кнесету».

Це був 1971 рік, і про своє майбутнє в парламенті далекої країни говорив «вчорашній» комсорг елітної по тим часам школи. Тоді ще ніхто не те, що не говорив про виїзд, ніхто й не розглядав це, як реальну тему для обговорень. Та й слово Кнесет навряд чи знало більшість населення Чернівців.

Роман, дивлячись на мене, щиро зауважив: «Я досі не розумію, як у мене вилетіла ця фраза. Може, я так пожартував?»

«Є в слові буденнім влада таємна», – думаю я, згадуючи нашу зустріч з Романом. Швидше за все, в ту мить в ньому говорив юнацький максималізм. Та й не тільки в ньому. Кожен з тієї компанії вчорашніх школярів в ту ніч оголошував майбутньому життю свої найсміливіші та найнеймовірніші очікування. Це був якийсь трансерфінг.

Але все стає для мене на свої місця, коли я згадую час і місце, де були вимовлені пророчі слова – світанкова пора і кінотеатр «Жовтень». Напевно, вночі сюди й тоді, й досі приходять примари старого Темпля. Вони-то і почули імпровізацію юного випускника. І в намоленому просторі навколо старої хоральної синагоги сформувалася нова версія життя Романа. А він її розпізнав і здійснив.

Хоча, до її реалізації пройшли довгі роки, які пропонували йому зовсім інші шляхи.

«Талант – це той, хто розпізнав свою долю, а геній – той, хто їй не зрадив», – згадав я настанову вуйка Дезя.

Треба зустрічатися частіше.

Чернівці – це текст. І багато його новел пишуться вже в інших містах і країнах. Але, якими б несподіваними і хитромудрими не були їхні сюжети, заголовна буква цих новел завжди була написана в Чернівцях.

І я знову згадав про весну.

ткач Валентин Ткач, Чернівці


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: