Мовчазні дні. Осінь

 «Нічого не минає, не зупиняється і нічого не починається.

 Просто, так лине життя».

Так говорив вуйко Дезьо

Зранку я вирішив піти по воду. Але не до машини під хатою, а через двори до колонки. Я переконував себе, що вирішив просто помандрувати, хоча знав, що головним мотивом було зекономити гроші і купити на них яблук.

Та щойно я вийшов із двору, як зрозумів, що обдурити себе не вдасться. А вся справа в тому, що мене огорнув такий характерний простір кольорів, звуків, світла і мокрого після нічного дощу листя, і він був такий своєрідний і виразний, що вмить стало зрозуміло, що будь-яка моя логіка є нікчемною. Я ще спробував визначити своє враження: «В такий день добре іти купувати лінолеум», та плин дня захопив мене у свою потужну і визначену течію.

Я приречено визнав, що все піде не так, що потрібно пильнувати на якісь несподіванки. Щоб схитрувати і приховати своє розуміння того, що день починає зі мною забавлятись, я змінив маршрут і пішов спочатку не по воду, а по яблука. Поки я вибирав собі яблука, то зрозумів, що всі мої хитрощі марні: я обдурив сам себе, бо перехожі неприховано звертали увагу на чоловіка, що з порожніми бутлями товчеться серед людей.

Я пропустив перед собою молоду маму з візочком і мерщій попрямував у двори. Моя спроба втрутитись у запропоновану мені версію ранку виявилась невдалою.

На підтвердження цього вже біля колонки якийсь меланхолійний пес скочив на лапи і з гавкотом накинувся на величезного гайворона, що мирно щось длубав дзьобом у траві. Я ще встиг подумати «якийсь котячий пес», як із-за кущів почув несамовите гавкання невидимих мені інших псів. Поки вони видерлися через гілки, гайворон полетів. Тож я залишився сам на сам із завзятими псами, які поспішали до свого «колєги» на допомогу, і ще не знали, в чому ж вона має виявитись. Об’єктом їх завзяття міг бути лише я. Але мені минулося, мабуть, тому, що ініціатор гармидеру вже спокійно лежав у траві.

Я ще раз зрозумів, що випадаю з логіки дня. І нове підтвердження не забарилося. Ще здалеку я помітив, що стільчик перед колонкою сухий, а зблизька – сухою виявилась і труба. Ручка колонки була зафіксована і непорушна. Мабуть, якийсь камінчик заклинив поршень. Маючи досвід з яблуками і псами, я навіть не спробував натиснути на ручку, а пішов додому. Жодного пса не було, хоча щойно вони тут здіймали глум.

Щоб без пригод дістатися додому, я вирішив нічого вже не планувати, а фантазувати. Перша ж калюжа, яку довелось обійти, сформувала метафору: «Калюжі – це СМСки осені». Мене не бентежило те, що калюжі є і весною, і влітку. Тоді вони якісь веселі і скороминучі. А от восени калюжа – це промовистий чинник. Відтак сніжинки стали у мене «СМСками зими», ластівки стали «СМСками весни», а веселки – «СМСками літа».

Вже посміхаючись, безлюдними дворами, щоб не переходити нікому дорогу «впорожні», я дістався до свого під’їзду. Тієї ж миті повз мене проїхала машина з водою, хоча зазвичай до місця своєї стоянки вона приїжджала згори від школи. Яблук я не купив, тож мав гроші. Діватися було нікуди і дурити себе нічого.

Я знову пішов по воду. І мене знову огорнув такий характерний простір кольорів, звуків, світла і мокрого після нічного дощу листя, і він був такий своєрідний і виразний, що вмить стало зрозуміло, що будь-яка моя логіка є нікчемною. Час замкнувся.

Такі дні називаються мовчазні. Намарно втручатися у їх плин своїми планами. Інші фундаментальні чинники у такій порі визначають вектор часу і послідовність подій.

Літо віддає простір осені. Воно забирає у поетів і художників свої метафори і лине з ними у краї вічного сонця, де потім напуває їх новими барвами, вбирає у нові форми і наповнює вже молодою наснагою.

Натомість осінь витрушує зі скрині часу притаманні собі дарунки.

Я підкорююсь оточуючій метаморфозі і, нарешті з водою, повертаю до хати. У когось на кухні перекинулось порожнє відро, вдарила клямка, і її луна через відчинене вікно полинула дворами і оповила місто.

Вдома я зроблю каву, піду на балкон, сяду і дивитимусь на небо і хмари.

Мовчазні дні. Такі дні не мають сюжету, як не має сюжету туга розставання.

Це час зречення і споглядання. Час звільнення і нового полону.

Осінь.

(сторінками книги «Моя Карнавка»)

Валентин Ткач