Мотузка для «слуг народу»

Дурити посполитих давно вже стало улюбленим спортом політиків. Наобіцяти молочні річки з кисильними берегами, промити мізки ТБ-ящиком, виманути голоси, отримати мандати, і… послати власних виборців куди далі. Посилають зазвичай мовчки, а ось тепер вже і публічно: «я нікому нічого не винен!»

Рейтинги слуг народу починають падати після виборів, і з часом спускаються аж до мізера. Різниця лише в швидкості падіння та його траєкторії. Але втрата довіри виборців жодним чином не впливає на долю обранця: більшість з них керуються суто кримінальними настановами: «Лох на те й лох, щоб його кИдати» та «Не кИнути лоха – не по понятіях».

Захисники такої «демократії» згадують про «політичну відповідальність» обраних – ту, яка ніби то наступає по завершенню каденції. Частково це працює в країнах сталої демократії, але зовсім не працює в Україні. За 4 чи 5 років більшість виборців під тиском ТБ-навали просто забувають конкретні реалії їхнього обману, емоції вгасають, і вони втішаються хіба тим, що в політикумі чи не всі такі, як і їхній обранець-брехунець. До того ж, депутати вміють спритно стрибати з-під однієї партійної парасольки під іншу, з одного округу на інший. А партійні боси, своєю чергою, навчилися перевзуватися в повітрі: змінювати принципи, риторику, логотипи, і навіть назви своїх ОЗУ (організованих закритих  угрупувань).

Сьогодні маємо змогу хіба звернутися до обманщика, і спитати: як тобі не соромно? Навіть, якщо запитання дійде адресату: він тут же виправиться?

І – що нам на це робити?

Країна задихається в зашморгу корупції, і західні кредитори та донори сподіваються придушити її «інституціональним» методом: купою  антикорупційних структур. Але жодна з них не показала дієвості за простої і досить очевидної причини: бо все відбувається в рамках Системи. Системи, яка живе за рахунок безконтрольність обранців і призначенців, які розкрадають залишки народної власності.

Нагляд за обраною особою здавна був болючою проблемою представницької демократії, і на Заході склалася певна система опосередкованого контролю відповідальності «слуг народу». В основному це відбувається за ініціативи плюралістичної преси, тиском потужних громадських організацій, профспілок, поважних експертних спільнот, автономних університетів, активістів місцевого самоврядування і т.п. Наприклад, ми знаємо, як міністрів звільняють навіть за дрібні порушення регламенту і етикету. Також ми знаємо, що стократно більші зловживання в Україні залишаються непокараними. В таких умовах відбулося те, що не могло не відбутися: наш політикум став принципово безвідповідальним.

Разом з тим, останніми роками навіть в країнах сталої демократії відбуваються протести проти зневаги правлячого класу. Переломним тут можна вважати 2010 рік. На той момент виявилося, що світову фінансову кризу 2008 року можна було упередити, але відповідальні за це особи приховали тривожну інформацію. Більш за те: керівники фінансових установ, які стали безпосереднім першоджерелом кризи, не отримали покарання.

До того ж, 2010 рік більшість дослідників вважають роком принципово нового явища: вибухом соціальних мереж. «…держава, провідні політики Німеччини, по суті, проспали інтернет. Він став мейнстримом і розбурхав середній клас Німеччини. Для еліти це означає, що розпочинаються кардинальні зміни. Політик більше не може обмежити аудиторію, де він виступає, загнати її в чотири стіни… Еліта має навчитися спілкуванню з тією громадськістю, яка нині формується» – якраз 2010 року заявив  власник порталу Netzpolitik.org Маркус Бекедаль.

Еліти навчаються повільно. Деяких заходів вжили лише після масових виступів 2011 року. «Одне за іншими, міста Європи змінюють своє обличчя: на центральних майданах збираються сотні, тисячі людей із однією вимогою: REAL DEMOCRATIE YA! Вони не закликають голосувати за певну партію, вони закликають тих, кого називають «загубленим поколінням», до повстання. Вони не вимагають просто підвищити зарплату чи щось матеріальне — адже це були б лише реформи. Вони вимагали дійсної зміни системи…» — зафіксували журналісти.

Не дивно, що змінити Систему вимагали й учасники Майдану. Україні ця заміна потрібна більше, ніж західним сусідам. Бо нам уже немає куди падати нижче: Система перетворила країну в чи не найбіднішу в Європі, свою батьківщину змушені покинути мільйони мешканців, і ще мільйони пакують валізи.

На відміну від демократій, у нас природний розвиток суспільства  гальмує відсутність реального ЗАСОБУ впливати на поточну політику. Немає засобу — немає відповідальності. Виборцю нема за що відповідати, бо він не має реальних важелів впливу на політичний процес: голосуй не голосуй — результат той самий. Свій голос більшість сприймає, як знецінений товар: близько половини не ходять на вибори, і  половина тих, хто голосує, готова свій бюлетень продати.

Апеляції універсальних активістів до відповідальності категорично відкидає виклична БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ політиків. Думка пересічного досить логічна: якщо мій голос нічого не вирішує, нащо за нього триматися? Продати: з поганої вівці — хоч вовни жмут.

Спроби здолати кризу довіри, налагодити зворотний зв’язок обраних з виборцями мають хронічну ваду представницької демократії. Вони діють через ПОСЕРЕДНИКІВ: залучення нотаріусів, створення проміжних інстанцій та партійних фракцій (власників партій) в радах. Тобто, ці проекти залишають без відповіді сутнісне запитання, що було сформульоване ще давньоримським сатириком Ювеналом: ХТО БУДЕ СТЕРЕГТИ СТОРОЖІВ?

На запитання з античних часів, концептуальну відповідь запропонувала міждисциплінарна група дослідників Спільний Проект: стерегти «сторожів» має сам виборець-господар — той, хто їх наймає.

Таку можливість надають сучасні ІТ-технології, які дають можливість забезпечити не лише прозорість роботи обранців, а й можливість ПРЯМОГО зворотного зв’язку. Задіяти цей зв’язок може правова новація «Персональний мандат»: персоніфікований голос виборця, який він подає на виборах ЗА УМОВИ безперешкодно, оперативно анулювати своє рішення  БЕЗПОСЕРЕДНЬО, і – з негайними юридичними наслідками.

Формальну логіку Персонального мандата можна побачити в цивільних правостосунках. Голос виборця — це його законна нематеріальна власність. Вона надається в тимчасове користування виборним особам: за умови, що обранці виконають передвиборчі програми/обіцянки. Якщо ж обранець умови кредитування не виконує (наприклад, голосує всупереч обіцянкам), це є порушенням умов «цільового використання кредиту» — довіри виборця. Отже, позичальник-виборець має всі підстави припинити угоду в момент, коли пересвідчився в порушенні з боку довіреної особи.

Концепція Персонального мандату базується на умові запровадження цифрового голосування, подібного тому, яке давно випробувано і застосовується в деяких країнах, зокрема в Естонії.

Аналогічні напрацювання пропонують і українські фахівці. В Петиції на запровадження Персонального мандату, що була розміщена на сайті президента, автор зокрема підкреслив наступне. «Запровадження правової новації потребує лише політичної волі депутатів і мізерних коштів на досить просту ІТ-систему. Більш за те, таку систему можна створити за декілька місяців, якщо скористатися наявними інформаційними ресурсами державних банків. У більшості виборців вже зараз є зарплатні / пенсійні / стипендіальні рахунки в Ощаді чи у Приваті. Відповідно, громадяни мають доступ до інтернет-банкінгу з надійною системою ідентифікації та захистом особистих даних. Технологічно нескладно кожному виборцю “зарахувати” по 1 голосу на кожен з видів виборів, право на які гарантує Конституція.»

Опитування українських розробників банківського софту доводить, що серед ІТ-фірм можна провести конкурс на кращу пропозицію розробки та технологічного впровадження такої системи. Ті фірми, що прогрАють конкурс, стануть зацікавленими контролерами системи разом з громадськими активістами-програмістами: на додачу до державних інституцій.

Цікаво, що витрачені на впровадження кошти (близько 1 млн гривень) держава може швидко повернути: якщо буде здавати систему в оренду для проведення маркетингових досліджень серед виборців: лише тих, які дадуть на це згоду.

В такому разі «припинення кредитування» може відбуватися у такий спосіб, що й голосування: виборець набирає відповідний персональний код на телефоні чи комп’ютері — і натискує клавішу enter. Або підходить до спеціального банкомату, вставляє картку, набирає код і натискає ту саму клавішу. Результат має миттєво потрапляти на сервер ЦВК із відповідними наслідками для обранця. Коли/якщо кількість відкликаних голосів сягне критичної позначки (приміром, 15 чи 20%), мандат анулюється автоматично — без втручання будь-яких проміжних інстанцій.

Персональний мандат допоможе амортизувати суперечність між задекларованим правом формування представницьких органів і реальною неможливістю впливати на поточні рішення обраних осіб та партій. Внаслідок запровадження новації частка куплених голосів зменшиться до мінімуму: тому, що голос у очах власника підніметься в ціні — він стане реально впливати на політикум. І «за вовни жмут» віддати голос погодяться лише ті виборці, яких і громадянами назвати важко.

Негайний політичний ефект впровадження зручного і надійного відкликання голосу очевидний: суттєве зменшення фальсифікацій, збільшення учасників голосування, зокрема — молоді. З того моменту розпочнеться масова політична просвіта, що прискорить формування маси відповідальних виборців, які, власне, і складають громадянське суспільство.

Персональний мандат стане важелем подолання зневіри, без чого оновлення країни відбутися не може. Без взаємної довіри не може бути солідарної співпраці, не відбудеться зростання нації. Взаємодовіру у відкритому суспільстві можливо вирощувати лише за умови довіри до громадсько-політичних інституцій, обраних осіб і партій, що унаочнюють державу або громаду.

Новація відповідає правам людини і нормам міжнародного права, може бути органічно імплементована до національного законодавства — вважають правознавці і соціологи. За таких умов обман і підкуп виборця стає нерентабельним, обранців примусять пристати до чесності. Народиться віра в те, що навіть один громадянин реально впливає на своїх обранців.

Такий мандат також надає виборцю можливість вчасно виправити свою помилку)) – до якої зазвичай штовхають психотехнології під час шалених  передвиборчих кампаній.

Новація дозволить вчасно випускати пару з котла невдоволеності суспільства владою, що посприяє сталості громадсько-політичного процесу, ефективності державних інституцій.

Іншими словами:

поточний мирний МАНДАТ замість напівстихійного мільйонного МАЙДАНУ.

Бо такого Майдану не може дозволити собі країна в умовах війни з підступним  ворогом, який переважає досвідом і ресурсами для гібридних спецоперацій, військом і ядерною палицею.

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,

консультант з питань публічної соціології,

координатор групи незалежних дослідників Спільний Проект