«Мої думки тихі»

Рецензія на прем’єру сучасного українського художнього фільму.

У зв’язку з карантином, через який неможливо, поки що, переглянути цей фільм у кінотеатрах, мережа OLL.TV від 25 березня 2020 року організувала його показ для усіх бажаючих, за помірну ціну on-line. Ця рецензія була написана саме після такого он-лайн перегляду, що свідчить про здатність до виживання не лише сучасного українського кіна, а й кінокритиків, нехай і їм вже буде добре.

ПЕРШЕ ВРАЖЕННЯ

Такого кіна я ще не бачив.

На початку фільму картини з середньовіччя здаються справжніми, як і стосунки між людьми. Творці фільму поставилися дуже шанобливо до зйомок сцени, де мандрівний торгівець намагається продати монахам священну реліквію — молочний зуб Ісуса. Коли дивишся на це все, чомусь виникає хвилювання… Чому? Я ж бо атеїст… Чи таким себе лише вважаю..?

Багато хто з критиків оминає згадування про цю сцену. А вона ж і є — реальним вступом…

ВСТУП

Початкові титри йдуть на фоні кадрів, які показують роботу дантистів. Точніше, зубних техніків, які не лікують зуби — а створюють їх. І це вже чудо. І це вже чудо, як ретельно камера відслідковує процес творення зуба. А глядач, ніби й не розуміє цієї паралелі. Він просто затих в очікування саме того Чуда, яке було обіцяне ще тоді — у Середньовіччі.

— …Силою думки можна вилікувати усе. Окрім карієсу. — оголошує лікар, і ми віримо йому одразу. Бо кожному ж хочеться чуда.

Навіть комп’ютерні ігри, до створення яких дотичний головний герой фільму, бо записує звуки, називаються «Holy Games». Щось невимовно знайоме є у цьому скупченні знаків, мереживо яких розглядати, заразом і лячно, і цікаво.

Опис життя рахівського крижня, якого ще називають крижень метушливий, водиться поблизу села Тихий Шелест…

Дуже неспішний ритм на початку, але спомин про зуб не дозволяє розслабитися. Схоже, він і є тією «рушницею, яка висить на стіні», і повинна у фіналі вистрілити.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

І тут головний герой (Андрій Лідаговський) зустрічає свою маму (Ірма Вітовська). Вона й повезе його, киянина, на своєму таксі, з міста Ужгород до міста Рахів.

Актори грають чудово. А ось із художнім втіленням образів стався перебір — Вчений, якого намагалися показати типовим вченим, схоже копіює образ Паганеля, включно зі зростом і довгим волоссям, маскувальною сіткою та гирлигою мікрофону. Мама — здається скупченням усіх рис «залізної дами», а це вже теж не дуже життєво. Та ці огріхи пробачаються.

Звуки переплелися з зображенням. І навіть обриси дерев, які відтіняють небо та відображаються у воді озера, творять, врешті-решт, музичну звукову доріжку.

Перед тим я читав відгуки деяких критиків, які скаржилися, ніби їм у цьому кіно не вистачає діалогів, для повнішого розкриття характерів дійових осіб — і я думав, що то фільм для глухих. Буває таке. Але ж ні! Цей фільм переповнений приємними звуками, які викликають приємні відчуття. Це справжнє кіно, де з екрану глядач зчитує різноманітні символи з життя тварин і людей. О, як майстерно втілив режисер Антоніо Лукіч, за допомогою кінооператора Ілля Єгоров, майстерний сценарій Валерія Кальченко Знімаю капелюха. Кланяюся.

«…А можна ж було жити нормальним життям…», — як каже головна героїня цього фільму… і знімати нормальні фільми, як ото ширвжиткові серіали, що приносять їхнім авторам чистоган — додамо ми. Та тут не той випадок. Автори фільму свідомо творили високе мистецтво, наперед знаючи, що шлях цього фільму лежатиме до відкритих сердець небайдужих глядачів, які, по суті — всі є дітьми, і, час від часу, бажають, щоб хтось інший виявився мудрішим за них, звертаючись мов дорослий до юнацтва — а ще, його шлях фестивальний, червоними доріжками і пірамідами келихів з шампанським, якого не п’ють критики, бо критики тверезим розумом зрозуміють сутність цього фільму й високо його оцінять. Ну, існує ще й варіант фінансового успіху, це у випадку, коли ми, глядачі, оцінимо його по-своєму — не пошкодувавши на квитки трудової гривні. І це буде приємно усім, хто вказаний у титрах, бо тепло наших безпосередніх вражень зігріє їх новими круглими числами на їхніх особистих рахунках.

Думаю, цього вже аж забагато, як для похвали неформальної. Формально ж, повертаємося до розбору екранного дійства.

ВИСНОВКИ

…Дивимося кіно «Мої думки тихі», і тут знову тут уловлюється одна з основних тем українського життя: проблема передачі досвіду, молодшим поколінням, бажання мати онуків, і щире бажання самотніх, аж занадто мужніх, мам, щоб з їхніх синів повиростали справжні чоловіки.

Фільм дуже чіткий, зрозумілий, і, з усіма його красотами, все одно — це фільм про самотність, або, скоріше, про гостре бажання людини тієї самотності позбутися. Бо у нормальних людей, у нашій українській реальності, «усе не так». Навіть наші автівки, якщо й ламаються, то потім їдуть лише на задній передачі, аж до автомайстерні. А гарні женихи для наших самотніх мам чомусь знаходяться лише в Італії чи в Бельгії.

Жанрово це кіно витримане однорідно, як ліричний фільм, знятий у документальній манері. І уся ця його жанрова однорідність все одно нагадує про безповоротність.

Це фільм про відданість справі, і ще й про те, що професіонального фахівця, справжнього митця, мало хто на цій землі зрозуміє, і тому на таке розуміння митцеві, навряд чи варто розраховувати.

Чудо порятунку сталося, і качине крякання врятувало головного героя від смерті. Як це сталося? Для цього вам треба переглянути сучасний художній фільм «Мої думки тихі». А зуби? Ну, так, зуби хлопцеві вибили наші сміливі прикордонники. Буває. Він доріс до мудрості. І про настання цього благословенного періоду він зрозумів, розглядаючи свій, вибитий охоронцями корінний зуб. Зуб мудрості?

Але Середньовіччя на екран все ж не повернулося. Та, схоже, ми тут, у другому тисячолітті, маємо ще пережити своє власне середньовіччя, з усіма його заходами сонця, створеними вручну. І до цього, окрім усього іншого, нас теж готує повчальний фільм «Мої думки тихі». Повчальний, бо показує нам життя і з того боку, з якого ми його бачимо не часто.

Володимир Сердюк
для Newssky