Між поганою угодою і новою війною: який вибір насправді стоїть перед Зеленським

На четвертий рік повномасштабної агресії Україна опинилася в точці, де навіть сама постановка питання звучить як знущання: що гірше — прийняти завідомо погану угоду з Путіним чи жити без угоди, у виснажливій війні з обмеженими ресурсами й періодичними вибухами на власній території? Те, що ще рік тому у Києві й Вашингтоні публічно заперечували як неприйнятне — розмови про можливість територіальних поступок — нині існує як один із пунктів мирних планів, які обговорюють у кабінетах. Але навіть у такому зміненому світі простих сценаріїв немає: Київ бачить у “поганій угоді” ризик повільної смерті державності, а у відсутності угоди — ризик затяжної війни, яку може не витримати ні Україна, ні її союзники. Тому справжнє питання сьогодні звучить інакше: як не дати чужим “дорожнім картам” перетворити країну на розмінну монету при столі великих гравців.

Що пропонує Вашингтон: від “ультиматуму до Дня подяки” до “довгих переговорів”

Дональд Трамп увійшов у мирний трек із характерною для себе драматургією: спершу він позначив агресивний дедлайн — до Дня подяки “має бути угода” — і позиціонував себе миротворцем, який “зупинить війну за 24 години”. 
Та дедлайн минув, а переговори не дали очікуваного результату, і сам Трамп змушений був “зіскочити” з жорстких дат, щоб не виглядати людиною, яка оголосила великий план і одразу провалила його. 

Його посланець Стів Віткофф курсує між Києвом і Москвою, збираючи позиції сторін. Перша версія американського плану — 28 пунктів — містила пункт, який у Києві вважають червоною межею: де-факто здачу всього Донеччини в обмін на гарантії безпеки і припинення вогню. 
Після витоку документа й жорсткої реакції України, європейських столиць і навіть частини вашингтонського істеблішменту, згадка про Донеччину з оновленого варіанту зникла. Але це не означає, що її стерли з побажань Кремля.

Практика “двох треків” — окремі переговори з Україною та Росією — створює ілюзію динаміки: здається, ніби компроміс близько, варто лише “звести” дві позиції. Проблема в тому, що глибина розриву між ними не зменшилася: Київ категорично не хоче повторити долю Мінських домовленостей, а Путін досі бачить Донбас як трофей, а не предмет торгу. 

Максималіст Путін: чому Кремль не поспішає на “мир”

Позиція Москви, за оцінкою західних аналітиків, майже не змінилася з моменту, коли стало зрозуміло, що “бліцкриг” провалився. Путін хоче зафіксувати контроль як мінімум над усією Донецькою областю, ідеально — над всім коридором до Криму, а угоду використовувати як паузу для перегрупування. 
Визнання з боку України цих “нових реалій” для нього важливіше, ніж формальні гарантії — тим паче що досвід Будапештського меморандуму показав: папір можна рвати. 

Російська економіка переведена у воєнний режим; промисловість і бюджет переорієнтовані на потреби армії. Країна платить величезну ціну людськими життями, але поки здатна її нести, опираючись на репресивний апарат і контроль над інформаційним простором.
Для Путіна поступка Донеччиною — це не дипломатичний маневр, а загроза власній владі: важко пояснити суспільству, чому десятки тисяч убитих були заради угоди, яка не дала нічого “видимого”.

Тому навіть якщо на короткий час Кремль тактично погодиться на часткові компроміси, системні аналітики у Києві і на Заході ставлять головне запитання: що гарантує, що через два-три роки Росія не оголосить “другий етап” війни, використавши перемир’я для накопичення сил? 

Війна виснаження: три кризи на фронті і одна — у тилу

Поки дипломати сперечаються над формулюваннями, реальність на землі стає дедалі суворішою. ЗСУ стикаються одразу з трьома серйозними викликами на фронті. 
На запорізькому напрямку російська армія рухається швидше, ніж очікували навіть скептики: ставка на масоване застосування авіабомб, дронів і артилерії дає змогу РФ тиснути на українську оборону, де бракує боєприпасів і людей. 

У районі Покровська противник повзе вперед, не показуючи блискавичного наступу, але послідовно “виїдаючи” сірі зони. В Куп’янському напрямку, на півночі, ситуація не менш тривожна: там росіяни намагаються скористатися розтягнутістю українських сил. 
Одночасно мішенню стає Краматорськ — головний логістичний центр Донбасу, який уже перебуває в зоні досяжності російських ударних дронів і ракет ближньої дії. 

Другий фронт проблем — мобілізаційний. Українська армія зіштовхується з хронічним дефіцитом особового складу. Втома, травми, загибель бійців і обмежений резерв створюють ситуацію, в якій “гасити” відразу кілька кризових ділянок фронту стає майже неможливо.
Третій фронт — фінансовий: частина європейських програм підтримки зависла через політичні суперечки, а до того, як запрацює новий механізм із замороженими активами РФ, Києву доводиться жити в режимі жорсткої економії. 

Чи може Україна “дотиснути” Росію: надія і її межі

Попри всі труднощі, Київ і далі покладає значну частину ставок на те, що саме Кремль врешті-решт не витримає навантаження.
На користь цієї логіки — історія з заколотом “Вагнера” у 2023 році: ніхто не передбачав, що озброєні колони раптом рушать на Москву й за кілька десятків годин дійдуть до передмість, змусивши Путіна шукати принизливий компроміс з Євгеном Пригожиним. 

Закритість російського суспільства робить неможливим точний прогноз: невдоволення може роками накопичуватися без видимих симптомів, а потім вистрілити в найнесподіваніший момент.
Однак покладатися лише на “обвал РФ зсередини” — стратегія, що нагадує гру з історією у рулетку: без послідовного воєнного й економічного тиску ззовні шансів на такий сценарій значно менше. 

Тому головна задача Києва — зберегти основні критичні точки оборони (насамперед Краматорськ та інші вузли Донбасу), одночасно демонструючи союзникам, що надана зброя й гроші збільшують ціну війни для Москви, а не лише “підтримують статус-кво”.

Погана угода: що саме робить її настільки небезпечною

Для українців “погана угода” — це не абстракція, а досвід Мінська-1, Мінська-2 і Будапештського меморандуму.
Умови, за яких Київ відмовляється від частини територій в обмін на обіцянки безпеки, мають кілька очевидних ризиків. 

По-перше, це удар по легітимності влади всередині країни. Жоден український президент не має мандату “передавати” чужій державі частини України. Навіть якщо угоду подадуть як “тимчасову”, суспільство пам’ятає: тимчасове дуже часто стає постійним.
По-друге, це сигнал для інших потенційних агресорів: якщо достатньо довго тиснути силою, демократії рано чи пізно підуть на поступки. Таке враження небезпечне не тільки для України, а й для Тайваню, Молдови, країн Балтії. 

По-третє, це моральний реванш для Путіна: він зможе додому привезти картинку “перемоги”, що зміцнить его й апарат репресій. Навіть якщо стрілянина тимчасово припиниться, ризик нової війни через кілька років лише зросте, бо Росія отримає час і ресурси для нового удару, вже проти виснаженої держави.

Відсутність угоди: теж не варіант, якщо грати в довгу без стратегії

Водночас “немає угоди” не означає стабільності. Для України це — підтвердження нинішнього стану: війна на виснаження, залежність від зовнішньої допомоги, постійна загроза нових ударів по містах.
Для Заходу — політична проблема: чим довше тягнеться конфлікт, тим простіше популістам і крайнім силам розігрувати карту “втоми від України”. 

Критичний момент — наступні роки. Якщо союзники не вибудують довгостроковий, а не “пакетний” підхід до підтримки України (із гарантіями на роки, а не на виборчі цикли), ризик “тихого відступу” зростатиме.
Для Києва це означає: потрібно шукати не тільки зброю, а й формати інтеграції у західні економічні та безпекові структури, які буде складно розвернути одним політичним рішенням у Берліні чи Вашингтоні.

Корупційні скандали і кадрові кризи як додатковий тиск

Політичному тиску додають внутрішні історії. Обшук у керівника Офісу президента Андрія Єрмака, кадрові перестановки, антикорупційні розслідування на найвищому рівні — усе це створює картинку “уряду у штормі”. 

Для українського суспільства важливо, що навіть найвпливовіші люди не є “недоторканими” для слідства. Для союзників — це доказ того, що антикорупційна інфраструктура працює.
Але для Кремля й критиків України це — пожива для наративів: “дивіться, кому ви даєте мільярди, вони їх розкрадають”. Тут Київ має діяти жорстко і прозоро, не приховуючи проблем, але й не дозволяючи зводити нанівець усе, що вже зроблено в реформах.

Якою може бути виважена стратегія для України

Між “здати Донбас” і “воювати до останнього патрона” є третій, важчий шлях: будувати позицію, в якій Україна не відмовляється від принципів, але й не виглядає як сторона, що блокує мир заради абстрактних ідеалів. 

Це означає кілька речей:

• Послідовно пояснювати суспільству й партнерам, що саме є неприйнятним у конкретних мирних пропозиціях — із цифрами, ризиками, історичними аналогіями.
• Показувати, що кожен додатковий день підтримки не просто продовжує війну, а підвищує ціну агресії для РФ — через втрати техніки, людей, санкційний тиск.
• Готуватися до довгої гри: зміцнювати оборонно-промислову базу, розбудовувати власні озброєння, зменшувати вразливість економіки до ударів.
• Зробити антикорупційні інституції і незалежні медіа союзниками, а не ворогами влади: саме вони додають аргументів у розмові з тими, хто сумнівається, чи варто підтримувати Україну й надалі.

Головне — не дозволити, щоб Україну змусили відповідати за чужі політичні помилки: за роки недооцінки Путіна, енергетичну залежність Європи, неготовність НАТО до війни високої інтенсивності.

Висновок гострого аналітика: “огидний вибір” — це пастка у формулюванні, а не неминуча реальність

Фраза про “жахливий вибір між поганою угодою і повною її відсутністю” звучить гучно, але в ній закладена прихована маніпуляція. Україна не просила цієї війни, не порушувала чужих кордонів і не намагалась змінити силою світовий порядок.
Обов’язок розгрібати наслідки — спільний: і Києва, і тих столиць, які роками закривали очі на те, як Москва готувала нинішню катастрофу. 

Для Зеленського і всієї української політичної еліти справжній вибір виглядає інакше: між тим, щоб дорого й боляче відстояти право країни існувати як суб’єкт, і тим, щоб погодитися стати об’єктом для чужих “великих угод”.
Жодне рішення не буде безболісним. Але історія надто добре пам’ятає, чим закінчуються компроміси з агресором, який не визнає нічого, окрім сили.
У цій війні Україна давно стала совістю Європи — і саме тому право останнього слова за нею, а не за тими, хто хоче спокою будь-якою ціною.