Мистецтво науки

У Франції в 2010 році вийшла друком книга-брошура Стефана Есселя «Обурюйтеся». Вона вмить стала світовим бестселером. Наступне есе автора слід сприймати саме в цьому контексті.

«Всяке мистецтво має на меті привести до порядку
певну розхристану у житті людину»
Лесь Курбас

Ми живемо в часи, коли персональний комп’ютер перестає бути персональним, поняття суверенітету особи розмивається, розчиняється в Мережі і втрачається. Час людини узурпується обслуговуванням нею різноманітних гаджетів, а її приватне життя перетворюється на придбання «опцій приватності» за гроші, емісія яких здійснюється невідомо ким.

Коли ж людство було ще юним, і Земля плавала на трьох китах, людина все одно давала собі раду, тому що розуміла Світ, а не пояснювала його. Це так, тому що пояснюємо ми завжди лише модель Світу, яка не обов’язково наближає нас до розуміння, як в ньому жити. Адже, саме пояснення моделі атому викликало потім найбільші масові вбивства людей в Хіросімі і Нагасакі, й тримає людство у постійній загрозі знищення в ядерній війні. Світ, перш ніж його пояснювати, слід розуміти. І, чи не є той глум, в якому опинилася Україна, наслідком спроби збоченої свідомості, враженої філософською інтоксикацією, нав’язати цивілізації власну модель існування людства, абсолютно відірвану від Світу?

Зіткнення з невідомою дійсністю (а вона завжди така, бо неосяжна) формує у людини невроз. Він, якщо не сублімований матрицею Культури, перетворюється у внутрішньовидову агресію, яка приводить спільноти до самознищення.

Інструментами матриці Культури є робота, малярство, пісні, забобони, вірування, традиції й інше. Наука, в сенсі світогляду, також є таким інструментом (визначення науки за Бертраном Расселом є лише частковим випадком того поняття наука, яке ми вживатимемо надалі. Та це і не має значення).

Для прикладу. Робота забезпечує подолання страхів, що виникають як непевність у фізіологічному забезпеченні.

Коли первісній людині докучали кошмари, видіння, галюцинації, то вона намагалась з допомогою малюнків позбутися таких страхів вивівши їх поза свою уяву.

Так з’явились і співи, які притлумлювали страхи від лиховісної тиші чи приголомшуючого гуркоту.

Практика подолання погодних, кліматичних, сезонних катаклізмів закріплювалась у традиціях і знімала неврози пов’язані з зовнішніми чинниками.

Наука, в первісному і найправдивішому своєму призначенні, мала забезпечити комфортну координацію людині між дійсним і уявленням про дійсне. Її основним методом були не аналіз і синтез, а метод спроб і помилок.

Метод спроб і помилок зберіг для нас спільноти, в яких одним з інструментів спільного життя стали моральні норми взаємин – вірування. У всіх відомих нам народів були уявлення про «вищі сили». Ті ж спільноти, спроби яких не віднайшли такий інструмент сублімації неврозу, просто самознищились, і тому нам про них нічого не відомо.

У більш пізніх періодах існування людства не сублімовану агресію почала придушувати держава (вона з цієї причини-функції і виникає), або ж вона, держава, спрямовує її у експансію і війни. Що вульгарніша матриця Культури (а яка ж вона у рабів, кріпаків?), то більший запит на внутрішній терор і загарбницькі війни. Вони і складуть ідеологію такої держави.

Головне завдання-призначення науки полягає не в тому, щоб пояснювати дійсність, а в тому, щоб сублімувати невроз, що виникає при зіткненні людини з дійсністю.

Тобто, наука, поряд з вірою, мистецтвом, традиціями, забобонами, роботою, є лише одним з інструментів матриці Культури, яка координує наше уявлення про дійсність до дійсності.

Тому, науці не обов’язково точно описувати природні явища. Головне її завдання полягає в тому, щоб люди не нервувалися від незвіданого. Адже, коли людям, вихованим у знанні, що Сонце рухається навколо Землі, розказали дійсний стан речей, то від не сублімованої агресії, породженої правдивими знаннями, вони спалили Джордано Бруно.

Наука має бути продовженням казки. Тому що саме казка в первісних спільнотах виконувала роль амортизатора страхів, не даючи їм розвинутись у агресію. Ті спільноти, де не було винайдено казок, самознищились.

І не слід наполягати на правдивості й точності науки, тому що сам її нинішній метод аналізу є брутальною наругою над нерозривним і неперервним енергетичним універсумом дійсності.

Сучасна наука усі свої висновки робить на основі рішень канонічних рівнянь і похідних від них. Канонічні ж рівняння сформульовані для вигаданої химери – матеріальної точки, якої в природі не існує. Її не просто не існує, її визначення суперечить фундаментальній природі енергетичного універсуму, однією з форм якого кожен з нас і ми всі є. Тобто вся сучасна наука побудована на вірі, але вірі в удаване, вигадане людиною.

Наука наближено, шляхом побудови моделі, описує частину дійсного і доповнює завжди наше, існуюче в цей момент, уявлення про дійсне. Тому наука завжди буде лише доктриною моменту.

Якщо віра в науку допомагає відповісти на питання «Як?», то Віра в Бога допомагає відповісти на питання «Навіщо?» – це Любов.

Але найцікавіше те, що ті, хто вірить в Бога, і хто одного разу відчув Його присутність, вже ніколи не задають собі ні питання «Як?», ні питання «Навіщо?». Тієї миті перед ними постає уся велич безмежної та неосяжної Сутності Бога. Тому немає раціональної версії поведінки, кожна версія – унікальна!

А наука має залишатися прихильною казкою про раціональні версії життя, яких, насправді, немає.

Розрізняють «західний» та «східний» підходи до оцінки ефективності дій.

У «західному» підході нерозривний та неперервний універсум дійсності кришиться й представляється у вигляді дискретних моделей із фіксованою кількістю факторів, що вважаються суттєвими (аналіз і синтез). І вже модель оцінюється кількісно з певних кон’юнктурних міркувань доцільності. Але навіть збільшення кількості факторів ніколи не компенсує втрату цілісності.

«Східний підхід» універсум представляє у вигляді цілісної сукупності потенціалів. З неї, знову ж таки, на основі кон’юнктурних міркувань (нехай і на тривалих горизонтах часу), вибираються ті потенціали, які сприяють росту потенціалу власного.

Різниця в підходах є, і вона фундаментальна. Але, як в одному, так і в другому випадках, об’єктом оцінки є уявлення про дійсність, а не сама дійсність.

З приводу цих підходів можна сперечатись, і це може бути цікаво для сучасної науки. Але це завжди буде безглуздо, бо успіх людини, ефективність досягнення якого і визначається в підходах, перебуває не у вигаданому людьми, а у подарованому людям. До того ж, навколо зазначених версій точаться не тільки суперечки, але й війни, і не тільки економічні.

Захопившись моделюванням Світу, людство забуло про основне призначення науки – а це сублімація страхів. І тепер вже сучасна наука набула такого вигляду, що сама починає невротизувати людство.

Людина завжди формувала певне уявлення про Світ. Воно було обмеженим і фрагментарним. Але самі фрагменти зберігали цілісність і були своєрідною калькою частини світу.

Сучасна «квазілюдина» вже не формує фрагменти, а будує дискретні моделі Світу. Відтак, до втрати зв’язків між фрагментами додається втрата зв’язків в самому фрагменті. Він вже не є навіть калькою. Таке уявлення про Світ стає не просто неадекватним, воно стає чужим. Виникає фатальний розрив між Світом і уявленням людини про Світ.

Формується парадоксальна ситуація: «квазілюдина» стає прибульцем стосовно Ноосфери і вступає з нею в конфлікт. Вона намагається, можливо і без злого умислу, дезорієнтувати Ноосферу, «підігнати» її під свої моделі. І це не гіпербола. Знищення лісів Амазонії, з їх фантастичним видовим різномаїттям, для вирощування генномодифікованої сої, тому що це ситуативно (модельно) вигідно, ефективно, і є прикладом такої дезорієнтації природи.

Генотипи існуючих видів пройшли незбагненний в різномаїтті ряд еволюційного методу проб і помилок, який до того ж шліфувався міжвидовим балансом. Зберігались лише ті зміни, які забезпечували кооперативне (!) виживання видів. Тому, коли зараз, генні інженери вносять зміни, то це зміни, які свого часу були відхилені еволюцією, або ж абсолютно не відповідають міжвидовим рівноважним станам. Розмови про керованість такого процесу є вульгаризацією континуального способу існування живих (і не живих) організмів.

Задайте собі питання: «Чому проростає зерно?» Найповнішою відповіддю на нього буде: «Тому що таким є Задум щодо зерна». Цей Задум стосується не тільки зерна, а й усього, і людини в тому числі. Але людина має певний «бонус»: вона може творити власний задум. І надзвичайно важливим є те, щоб він не виходив за межі Задуму щодо всього.

Є історичний переказ. Коли до Гамалиїла в Синедріон на суд привели християнина, то він, вислухавши його, звелів того відпустити. А, на виявлене рішенням обурення, застеріг: «Якщо це від людини, то воно розпадеться саме, але, якщо це від Бога, то пильнуйте, щоб не стати на заваді Його промислу». У цивілізації «квазілюдини» задум людини починає виходити за межі Задуму щодо всього і вступає з ним у конфронтацію.

Це надзвичайно небезпечний стан, тому що вектор вирішення такого конфлікту відомий. Ноосфера завжди «вмикає» компенсаторні механізми у вигляді епідемій, воєн, екологічних катастроф і катаклізмів у випадку, коли між дійсним і уявленням людини про дійсне виникають критичні розриви.

Жити по-новому означає повернути науці її первісне призначення.

З точки зору Бертрана Рассела, твердження, що «дощ іде, тому що Блез Паскаль опустив тиск у барометрах», є антинауковим. Але, з точки зору втіхи та спокою, які має забезпечувати наука як світоглядний інструмент матриці Культури, таке твердження є суттю свого призначення.

Визначення науки Бертраном Расселом є вишуканим. Воно продуктивне, але лише в просторі нашого уявлення про Світ. В той же час повне призначення науки якраз себе і проявляє поза межами такого уявлення. Воно на межі Світу та уявлення про Світ.

З розуміння цього факту і випливає наше нове ставлення до науки. Світ не потрібно пояснювати і вдосконалювати – це пояснення та вдосконалення лише наших моделей, які не просто почнуть нас лякати, але й складати нам загрозу.

Чого боїться сучасна людина? Вона боїться запізнитись на роботу, не здати своєчасно звіт, вона боїться комп’ютерних вірусів, відмови мобільних пристроїв тощо. Якщо це все узагальнити, то сучасна людина боїться того, що сама й вигадала. Сучасна наука перетворюється на сублімацію страхів нею й породжених. При цьому, таке уявлення про Світ вже не має нічого спільного з самим Світом.

З цієї точки зору поразка луддитів може тлумачитись як поразка цивілізації. Адже, обґрунтованим стає твердження, що після неї люди почали селитися там, де з’являлися машини, верстати, механізми, заводи й шахти, а не де була добра їжа і добра вода. Нині діти живуть не з батьками, не коло старих, а там, «де є робота». А хто розвіє вже їх страхи самотності і немочі?

Можливо, сучасна наука, яка вміє перетворювати молоко на порошок, а потім на йогурт, а потім, шляхом додачі консервантів, забезпечить його річне зберігання, і є наукою, за визначенням Бертрана Рассела. Але вона аж ніяк не є мистецтвом, за визначенням Леся Курбаса.

Уявімо собі що ми перебуваємо в ізольованій «капсулі» – це наше уявлення про Світ. В цій капсулі ми намагаємося описати Ліс. Виникає гіпотеза, що «ліс» – це сукупність істот (робоча назва – птахи), які співають. Для підтвердження цієї гіпотези, ми прямуємо в «ліс» і з нашої капсули виставляємо назовні мікрофони. Ми робимо записи звуків і повертаємось. Коли ми розшифровуємо записи, то отримуємо підтвердження гіпотези: так з’являється теорія «лісу». Після того, як додаються матеріали досліджень інших «капсул», ми формулюємо закон: «ліс – це птахи».

За Бертраном Расселом усе буде бездоганно науковим.

Так триватиме доти, поки комусь не спаде на думку виставити в якості інструмента дослідження телекамеру. Тоді ми виявимо, що «ліс» – це ще й дерева. А потім – ще й вітер. А потім…

Не виключено, що протягом цього часу хтось розглядав гіпотезу, що «ліс – це риби», і зі своєї «капсули» виставляв назовні для досліджень вудочки і, навіть, щось ловив (принаймні, бюджет він освоював).

Гіпотез, які перетворяться на теорію, щоб згодом стати законом, можна вигадувати безліч, тому що Ліс – нерозривний, неперервний, невичерпний і незбагненний. Відтак, щоб встановити, що ж таке є Ліс, потрібно не пояснювати його, а просто «вийти з капсули» і піти гуляти Лісом. Адже, ми – теж частина Лісу.

В 1746 році Жан-Антуан Ноллє вирішив визначити швидкість електричного струму експериментальним методом. Передбачаючи, що струм розповсюджується дуже швидко, він розставив близько двохсот монахів і з’єднав їх металевими дротами послідовно один з одним. Далі, у цей живий ланцюг Нолле розрядив батарею з лейденських банок. Так як всі монахи відреагували одночасно, Нолле переконався, що швидкість струму дуже висока.

З точки зору визначення науки за Бертраном Расселом, цей експеримент – бездоганний. Особливо, якщо його повторити на жінках, ковалях і т.д. Тобто, підтвердити, що швидкість струму є «об’єктивною» величиною і не має статевих та професійних ознак.

Але, навряд чи таке додаткове наукове знання внесло спокій в думки монахів.

Є відома притча про голодне мишеня. Воно бігало і шукало їжу. Нарешті, худе й знесилене мишеня знайшло кошіль з зерном і маленьку шпарину в ньому. Кілька днів мишеня розкошувало, від’їдалося та відсипалося, набиралося сил. Аж ось, йому набридло сидіти в кошелі, і воно вирішило вибратися назовні. Та, коли мишеня дісталося до шпарини, то виявилося, що протиснутися в неї воно не здатне, бо розтовстіло.

Мораль притчі в тому, що для того, щоб мишеняті повернутися назад на волю, йому потрібно стати таким, яким воно було на волі, «поза кошелем».

Сучасна наука, з її надзвичайними вигодами, це лише модель Світу. Людству, щоб повернутися у Світ, «вилізти з кошеля», потрібно, як тому мишеняті,  «схуднути». Тобто, вийти з доктрин доцільності сучасних наукових моделей. Це і буде мистецтвом нової науки.

Знання, здобуті на основі наукових досліджень, є цікавими, як основа евристичних інтерпретацій. Але, як доказ, вони продуктивні лише в куцих моделях, яких виникли, і в тих припущеннях, які були обумовлені.

Нам усім потрібна «нова» наука, наповнена новим мистецтвом.

Якось вуйко Дезьо, після чергового симпозіуму на Перевалі та кулуарів науковців у його хаті,  пояснив мені своє ставлення до науки: «Це справа безумовно цікава та корисна. Але ніколи не потрібно втрачати міру». На моє здивування вуйко пояснив: «От, скажімо, нам цікаво, як влаштована наша Земля. Ми починаємо копати в ній шахту. І що глибше ми дістаємося, то більше знань отримуємо. Але минає час і про те, що робиться під землею, ми починаємо знати більше від того, що відбувається на землі, бо весь час проводимо у шахті. То поясни мені, навіщо мені такі знання, якщо при цьому я забуваю колір неба, хмар і шум літньої зливи?»

Якось вуйко Дезьо мені сказав: «Людині потрібен не космос. Людині потрібна людина». Часом мені здається, що відповідь на питання «Чи є життя на інших планетах?» людство здобуде знищивши життя на Землі.

Так якою ж має бути наука?

У фізиків існує байка про те, що у будинку Нільса Бора над дверима висіла підкова. Якось йому зауважили на те, як він, такий відомий вчений, може вірити у забобони? Бор охоче відповів, що він не вірить у забобони, але знає, що підкова приносить щастя навіть тим, хто в це не вірить.

Кажуть, Альберт Ейнштейн стверджував, що коли наука завершить своє головне зусилля і досягне своєї головної вершини, вона знайде там релігію.

«Вживайте Світу!» – так говорив вуйко Дезьо.

 Валентин Ткач, Чернівці, 04.06.14