Містерія базару

«Тільки-но ти починаєш пояснювати світ,

 як відразу перестаєш його розуміти, бо втрачаєш спорідненість з ним».

Так говорив вуйко Дезьо

Базар – це дивовижний і загадковий інститут економічних, суспільних і просто побутових відносин. У ньому співіснують і сувора економічна формула, і невгамовна емоція, і фантастична імпровізація. Але, незважаючи на всю його різнобарвну палітру, його якість можна точно визначити: базар – це суспільне благо.

Суспільне благо характеризується наступними ознаками:

Ознака невиключення – практично неможливо виключити людину з кола споживачів даного блага. За фундаментальною, а не спотвореною регулятором, ідеологією базару кожен може прийти торгувати і будь-хто має право прийти купити. 

Ознака неконкурентності у споживанні – споживання блага однією людиною не зменшує права споживання його іншими. У нашому випадку мова йде не про придбання товару, а про послугу – можливість продати або купити.

 Ознака неподільності – благо не можна розкласти на окремі одиниці. Це зрозуміло за визначенням: базар це і є сукупність, спорідненість.

Навколо кожного базару існує своєрідний суспільний договір – і продавці, і покупці, і просто відвідувачі діють так, ніби про щось домовилися.

Це нагадує дії водіїв на дорозі. Вони керуються правилами дорожнього руху, але при цьому в їх діях присутні всілякі імпровізації, які в жодних ПДР не прописані. Водії пропускають один одного, поступаються проїздом з другорядної дороги, підморгують учасникам дорожнього руху, що допомогли, попереджують зустрічних про «пости ДАІ» і т. д. Найцікавіше при цьому, що жодних домовленостей вони не підписували, але діють так, ніби у них оформлено з цього приводу угоду. Це і є суспільний договір – сукупність формальних норм і неформальних настанов.

Якщо погодитися з визначенням базару як суспільного блага, то стає зрозумілим, що руйнує базар. Держава, прагнучи зарегулювати його всілякими нормами, доцільність яких зрозуміла тільки самій державі, знищує першу ознаку – невиключення. Монополія, нав’язуючи власне уявлення про товар, послугу і їх ціну, знищує ознаку неконкурентності у споживанні.

Держава і монополія, діючи спільно, тобто корупційно, знищують фундаментальний концепт, на якому грунтується базар, – Довіру. Це призводить до знищення ознаки неподільності.

Базар «розсипається».

Тут ніхто вам більше не «поступиться», не підвезе завтра потрібний асортимент, не обговорить з вами екзотику вашої «забаганки». У результаті ви отримаєте формальний супермаркет, в якому вам вкажуть що, за якими цінами і у якого виробника придбати. І не важливо, що це «щось» вам не зовсім підходить. Вас переконають, що саме цього ви бажаєте понад усе на світі…

Транзакція купівлі-продажу відбудеться, але навряд чи ви при цьому поговорите про те, яка погода встановилася в селі, який буде в цьому році урожай огірків і замовите собі на вересень їх два ящика.

Але ж саме неформальна складова суспільного договору є надзвичайно важливою. У ній мешкають пасіонарність, експромт і імпровізація – основа новаторства та поступу. Саме ж тому зарегульовані стосунки приречені: в них відсутні суспільні блага або доступ до них обмежений. А суспільні блага – основа всякої ініціативи, це подаровані інвестиції…

…Послала мене дружина по молоко. Ранок переповзав в обід, тож для купівлі молока було вже досить пізно. Тому я зрадів, коли в арці побачив бабцю з двома пляшками, більше ніде молока не було.

Цю старшу жіночку ми з дружиною називаємо «наша бабця». Багато років тому перед Великоднем вона стояла в цій же арці і тримала в руках курку. На вулиці періщив дощ, і паскудний вітер крутився та шастав по всіх закутках. Скільки разів за день я не заходив на кухню, стільки ж разів дивився у вікно. Бабця самотньо стояла з куркою в руках, навколо ні душі, а дощ не вщухав. Якби напередодні ми не ходили на базар, де все купили «для кошика» і «на потім», то я мабуть би скочив до бабці та й купив у неї курку, попри дощ. Дружина теж спостерігала за нею, ось з того часу бабця і стала «наша».

Я, для годиться, перепитав у старенької продавчині, яке в неї молоко: вечірнє чи ранішнє? Потім, виявляючи свою компетентність, взнав чи корова бува не тільна і чи молоко не гірке. Бабця мені повідомила, що вже два місяці як корова отелилася і з молоком усе буде гаразд – воно звариться.

Усе це я переповів удома дружині, очікуючи на похвалу. Та дружина несподівано спитала мене: «А як звуть?» Це мене заскочило. Я щось пробурмотів, що наступного разу взнаю, що не відаю, як бабцю звуть.

Дружина дослухала мене, а потім спокійно пояснила, зрозумівши, що я не второпав її запитання.

«Коли тобі кажуть, що корова отелилася, то годиться перепитати чи бичок, чи теличка; чи будуть тримати, чи продавати? І обов’язково запитати, як звуть бичка чи теличку», – пояснила мені дружина велику науку взаємин справжніх ґаздів.

Тож, замість вияву своєї компетентності, я отримав урок життя. Компетентність виявилася куцою, як і все, що здобувається поверхово, ситуативно, а не з повсякденного досвіду.

Вік живи – вік учись, і базар в цьому сенсі є чудесною скринею настанов і досвіду.

Купували ми свіжу зелень. Виходимо з Олею з базару. Цікавлюся в неї, чому вона купила саме цю цибулю, бо продавців було багато. Я сам кілька разів звертав її увагу на гарні пучки, проте вона зупинила свій вибір, як на мене, не на найкращій пропозиції. Оля спокійно мені пояснює, що хотіла цибульку з городу, а не у перекупників з теплиць. Я відразу їй зазначаю, що з такою кількістю продавців це встановити дуже важко. Вона погоджується, але додає: «Я вибираю пучки зав’язані ниточкою, а не стягнуті резинкою. Це – точно з городу бабці».

Колись баба Настуня розказувала Олі повчання про Біду. Якось по горах пішов поголос, що ближче до Петра, напередодні, в неділю, у Кутах буде ярмарок Біди. Кожен зможе привезти свою Біду та її продати або обміняти. Нарешті надійшов визначений час, поз’їжджалися у Кути всі гуцули і кожен привіз свою Біду на продаж… Коли ввечері ярмарок закінчився, і всі роз’їхались по домівках, то виявилося, що кожен везе назад із собою свою ж Біду. Якою б не була тяжкою твоя Біда – чужа завжди важча.

На базарі я завжди намагаюся купувати продукти у позитивних людей. Їх легко виокремити. Так само добре помітні продавці напасні, сповнені внутрішнього безладу і агресії.

Сьогодні ми купили сметану у Марічіки – симпатичної жіночки з доброю посмішкою. Поки, окрім сметани, вибирали ще й сир, то дізналися історію її рідкісного імені.

В дитинстві дві сестри Марічіки померли, а сама вона була дуже хворобливою. Тоді батьки «продали її через вікно», а «для гарантії» ще й змінили ім’я. До того вона за метрикою була Домніка.

Оля куштувала сир і розраховувалася, а я дивився на цю усміхнену літню жіночку і уявляв собі, як її маленькою передавали з рук на руки через вікно.

Ми взнали в які дні вона приїздить до міста. Наступного разу обов’язково дізнаємося, як кличуть корівку.

Беручи решту, я з втіхою їй сказав: «Mulțumesc, Мулцумеск, Дякую». А вона відгукнулася: «Норок».

Йдучи додому, заскочив себе на тому, що весь час посміхаюся. Скажіть, якими формальними приписами можна впровадити у базарні стосунки щиру посмішку? Вона мешкає там органічно у неформальній частині договору. Приписами можна лише притлумити її відвертість, сердечність і привітність, а відтак втратити Довіру – великий дарунок і механізм творення соціалізації, місцем формування якої і є базар.

Валентин Ткач, Чернівці