Місце України на мапі світу. Чому не варто сумувати за минулим?

23.03.2021 0 Редакция NS.Writer

Упорядкування правильного зовнішньополітичного курсу багато в чому залежить від усвідомлення країною свого — в якості вихідної позиції — справжнього місця на економічній (якщо завгодно — геоекономічній) карті світу, яку, з деякою мірою реалістичності демонструють різноманітні рейтинги.

| Newssky.com.ua

Особливо важливими є ті моменти, в яких їхні оцінки перетинаються — це стосується різних методів підрахунку ВВП, ВВП на душу населення, легкості ведення бізнесу, типології політичного режиму (хай не «режиму», а «пристрою»). Говорячи в цьому сенсі про Україну, їй в першу чергу — і 2020 рік може стати такою точкою відліку, слід «забути про минуле», як би складно і навіть сумно це б не було. Причин для такого рішення — три. Як і три дороги за сценаріями чимось родинних Україні, як показує статистика, приблизно тридцяти досить різних держав.

По-перше, на початку 90-х і протягом нульових, частково — десятих років Україна за номінальним, а також порівняльним (цей метод з’явився пізніше) розміром ВВП входила в перші 30-40-50 країн світу. Про перші двадцять — швидше за все міф, та й міряли тоді по-іншому, і незрозуміло що (виробництво на склад, забезпеченість телеприймачами, по фіктивному курсу?) Тим часом, в 90-ті відбувався перехід на ринкові рейки, але, як правило, необхідні реформи робилися тільки тоді, коли сильно припікало. Цим Україна разюче відрізняється не тільки від Польщі, Чехії, але навіть від Росії з терплячістю двох перших і грубуватою «ринковою революцією зверху» у другій.

Українська інституційна і економічна модернізація близька Угорщині, де теж до останньої можливості, не відмовлялися від «гуляш-соціалізму», ще відносно недавно корумпованої і бідної Румунії, хаотичної Болгарії та спорідненої Молдови.

Усі пам’ятають період історично жорстокої гіперінфляції, котра по суті, знищила економіку радянської України. При цьому реформи «судного дня», до яких вдавалися з відчаю в 1996-2000 роках спрацювали — Україна змогла знайти свій гребінь у хвилі глобального економічного зростання, або, скоріше, експансії, породженої освоєнням Заходом нових ринків і специфічною політикою США відносно Китаю і Близького Сходу.

Епоха відновлювального зростання закінчилася в 2009 році (а бум для західних країн роком-двома раніше), при цьому між 2005 і 2010-11, 2014-16 роками ніяких реальних реформ не проводилося, все в уявленні українського суспільства, крім невеликого активу, «і так було добре ». Дотепер багато хто згадує 2005 і 2008 рік — часи великих бюджетних витрат, обумовлених зростанням попередніх років, як «щасливі», в той час як темпи зростання в ці роки стрімко скорочувалися, а в 2009 економіка України впала. Потім, після непростого, повільного відновлення — раптово застопорилася в «нуль» клептоманією правлячої Партії Регіонів і за допомогою російського газового зашморгу.

Через п’ять років після світової фінансової кризи (а всі ці роки, навіть в умовах європейської боргової кризи, світова економіка досить швидко росла) Україна піддалася спробі узурпації влади з боку припалого в російські обійми здеморалізованого президента Януковича, яка завершилася нападом на той момент найбільшого торгового партнера — Росії. Це призвело до схожого на 2009 рік, але розтягнутого в цей раз на два роки скорочення ВВП, триразовою девальвацією національної валюти, зміни (зменшення) економічного ландшафту, знову-таки вимушено штовхнувши Україну на дорогу жорстких обмежувальних і модернізаційних реформ. Як і минулої ітерації (1996-2000) цих реформ суспільство, захоплене своїми стражданнями — не оцінило.

Так чи інакше, але сьогодні Україна дуже відрізняється від себе самої в 90-і, нульові і десяті. Порівняння з минулим неконструктивні і генерують непродуктивний рессентімент — адже цього минулого, яким би воно не було, хорошим чи поганим — повернути не можна. Чим швидше ми це повністю усвідомимо, тим легше буде Україні рухатися вперед, адже сьогодні вона знову грузне в болоті міфів і викликає гіркий сміх популізму.

По-друге, намагаючись розмістити Україну на карті сучасного світу, ми часто стикаємося з неадекватністю державної статистики (перші сигнали про це почали надходити вже до середини нульових). Наприклад, номінальний ВВП на душу населення в доларах у нас завжди був феноменально низьким, що явно не відповідало, так би мовити, на зовнішній вигляд мінливого ​​соціального середовища. З нововведень — розрахунок середньої зарплати викидає мікробізнес і ще ряд важливих категорій, причому нерідко, це постріл в ногу (результат і вище може бути), збільшуючи вагу чиновників і корпоративного менеджменту в самому показнику. У той же час підсобні господарства ігнорувалися завжди, зайнятими за кордоном почали всерйоз цікавитися не далі, як п’ять років тому, а умовно тіньова економіка некримінального характеру переважно залишається «річчю в собі».

Звідси і спокуса множити офіційні показники (що транслюються в МВФ і Всесвітній Банк державними відомствами) вдвічі або втричі. Вона не завжди виправдана, але глобальні інститути теж потихеньку адаптуються, так що поправка потрібна, але вже не в таких масштабах. Та й тінь дещо скоротилася під тиском різноманітного нав’язливого регулювання і пригод минулого року, а також — з умовно кримінальної сторони питання, схудли й українські «олігархи». З початком війни і примусової реформи банківського сектору, вони кинулися за допомогою до держави (яку небезпідставно вважали «своєю»).

І, по-третє, сильно пом’якшений, з багатьох причин — удар 2020 року, що змістив безліч акцентів на загальносвітовому рівні і, при офіційному (в середньому, крім Великобританії) невеликому скороченні ВВП, що випереджає ймовірне вибухання бульбашок на фондових ринках і нові критерії до приналежності тих чи інших країн до ядра, периферії, проміжним блокам. Важливо визначити місце, власне, України, за 7 років війни з Росією, протистояння внутрішній і просоченій на Захід російській агентурі — України, яка звикла надавати значимість лише своїй геополітичній ролі. А це (хоча мало місце і раніше) дещо збиває фокус, особливо в контексті частково успадкованої від Обами зовнішньої політики Джозефа Байдена, контури якої вже стають зрозумілими…

(продовження слідує)

Максим Михайленко, главный редактор Newssky для uanews.org.ua


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: