Меч замість хреста: викриття імперської брехні єресіарха Гундяєва

Ексклюзив. «Ми ні з ким не хочемо воювати, Росія ніколи ні на кого не нападала. Це дивовижно, коли велика і могутня країна ні на кого не нападала, вона лише захищала свої кордони», – сказав Гундяєв у своїй проповіді в Архангельському соборі Московського Кремля на Радоницю 2022 року.

Попри те, що з моменту цієї заяви минуло майже три роки, риторика російської пропаганди залишається незмінною. Вона вперто перекручує історичну правду, замовчуючи агресивні війни Росії протягом століть, зокрема жорстоку війну проти України. Така брехня досі поширюється як частина політики виправдання воєнних злочинів і підтримки імперських амбіцій. Цей нарис має на меті викрити лицемірство Гундяєва, який, прикриваючись церковними рясами, служить не Богу, а агресивному режиму. Його слова не лише суперечать історичній правді, а й продовжують живити ідеологію, яка виправдовує загарбницькі дії Росії, зневажаючи життя мільйонів людей.

Так званий патріарх Кірілнамагаєтьсявкотре переписати історію та закрити очі на жахливі сторінки агресії, що тривають уже століттями. За його «мирною» риторикою ховається реальність, де кожен етап російської історії — це акт насильства, терору і геноциду, замаскований під мирні завоювання. Від «ненападів» московських князів до імперських завоювань — Росія завжди прагнула до розширення своїх кордонів ціною знищення народів і культур.

Ось декілька таких подій, що підтверджують цю невід’ємну частину російської історії. 

Анексія Тверського князівства в 1475 році є ще одним свідченням агресивної експансії Московії у XV столітті, яка заклала основи централізованої російської держави. Тверське князівство було одним із останніх великих незалежних князівств, що змагалися з Москвою за вплив та контроль над Північно-Східною Руссю.Початок анексії пов’язаний із політикою московського князя, а реально тирана Івана III, який прагнув знищити будь-яку політичну автономію своїх сусідів. Після того як Твер зазнала численних економічних і військових тисків з боку Москви, Іван III скористався внутрішніми суперечностями та ослабленням місцевої влади. Великий князь тверський Михайло ІІІ Борисович спробував знайти підтримку у Великого князівства Литовського, але цей союз не встиг принести результатів.

У 1475 році Іван III формально запросив тверського князя до Москви для переговорів. Однак ця дипломатія була лише прикриттям. Михайла Борисовича було змушено зректися престолу та переїхати до Литви під загрозою повного знищення його князівства. Після цього Твер була остаточно інкорпорована до складу Московії.

Ця анексія супроводжувалася жорстокими репресіями проти місцевих еліт і населення, які чинили опір московській владі. Багато тверських бояр було страчено або вигнано, а самостійна адміністративна система князівства була ліквідована. Московія запровадила централізовану модель управління, що відповідала інтересам Івана III, остаточно закріплюючи Твер як частину своєї території.

1472-78 роки — підкорення Новгорода: Московія «не нападала» на Новгород, а просто підкорила його. Амбіційний тиран Іван III вирішив остаточно анексувати Новгород, який був важливим торговим і політичним центром. Під час цієї «мирної» акції річка Волхов була забарвлена в червоне від крові, а мирні жителі гинули прямо на вулицях. Зрештою Новгород став частиною Московії без права на опір, і цей факт залишається однією з найтемніших сторінок в історії країни. Новгородська земля століттями залишалася унікальним політичним і культурним центром, вирізнялася своєю демократичною традицією та економічним багатством. Республіканська форма правління Новгорода зберігала систему віча — народних зборів, які вирішували ключові політичні питання, і цим різко контрастувала з автократичною владою Московії. Цей розрив став однією з причин, чому Новгород став об’єктом експансії московського князя Івана III.

Новгород тривалий час намагався зберегти свою незалежність, балансуючи між Московією, Великим князівством Литовським, балтійськими орденами хрестоносців та Золотою Ордою. Його економічна сила базувалася на розвиненій торгівлі, яка охоплювала Русь, Скандинавію та Західну Європу. Проте Московія бачила в Новгороді як економічну загрозу, так і політичного конкурента. Після кількох спроб Новгорода укласти союз із Литвою, Іван III вирішив діяти. У 1471 році московські війська завдали новгородцям поразки в битві на річці Шелоні, змусивши їх укласти мир, що обмежив самостійність Новгорода. Проте це було лише першим кроком до повної анексії.

Остаточне підкорення Новгорода відбулося в 1478 році. Московські війська увійшли до міста, а Іван III скасував систему віча. Знаменитий вічовий дзвін — символ новгородської демократії — був вивезений до Москви як знак тріумфу.

Придушення опору супроводжувалося масовими репресіями. Тисячі новгородських бояр та їхніх сімей були страчені або депортовані до інших регіонів Московії. Багато новгородських земель було передано московським поміщикам, що остаточно зруйнувало традиційну систему землеволодіння. Новгородська торговельна система, яка забезпечувала процвітання міста, занепала через втрату автономії та центральний контроль із боку Москви.

Анексія Новгорода стала символом знищення республіканських традицій на Русі та становлення Московії як централізованої автократичної держави. Це була втрата не лише політичної незалежності, а й культурної самобутності Новгорода, який перетворився на периферійне місто. Культуру четвертого східнослов’янського народу було знищено московськими ординцями.

1495 рік — Війна з Швецією:

Московське князівство «не нападало» на Швецію, але здійснило агресію на території Фінляндії, розпочавши війну, яка тривала більше трьох десятиліть. Ця війна стала частиною московської стратегії для просування своїх інтересів у Скандинавії, яка призвела до численних жертв і руйнувань. Це також поклало початок постійній боротьбі за територіальне розширення, яка стала частиною політики московських правителів. 

1487, 1524, 1530, 1552 роки — Завоювання Казані:

Кілька разів московити здійснювали «ненапади» на Казань, влаштовуючи спалення міст та геноцид татар. Остаточне падіння Казані у 1552 році призвело до жорстокого винищення татарського населення та повної анексії території. Казань була знищена як місто, а її народ зазнав жорстокого насильства.

Московія протягом XV–XVI століть послідовно розширювала свої кордони за рахунок сусідніх держав, а Казанське незалежне ханство стало однією з ключових цілей її агресії. Казань, заснована як столиця ханства Золотої Орди, була багатим і впливовим центром, що контролював торгівельні шляхи між Сходом і Заходом. Його культурна спадщина, економічна міць та стратегічне розташування викликали заздрість і амбіції московських правителів.

Саме через це Московія почала втручатися у внутрішні справи Казані ще наприкінці XV століття. У 1487 році той самий тиран (який анексував й Твер й Новгород) Іван III організував перший великий військовий похід на ханство, заявляючи про захист московських інтересів. Місто було захоплено, а його правитель Ільхам-хан скинутий та замінений ставлеником Москви. Однак це не стало кінцем боротьби. Казань продовжувала залишатися автономною, і її населення неодноразово повставало проти московської гегемонії. Протягом першої половини XVI століття Московія здійснила ще кілька походів, які супроводжувалися масовими руйнуваннями. У 1524 році московські війська спалили багато міст Казанського ханства, завдаючи катастрофічної шкоди місцевому населенню. У 1530 та 1532 роках агресія повторилася, призводячи до ще більших людських втрат.

Кульмінацією московської експансії стало завоювання Казані Іваном IV (Грозним), онуком Івана ІІІ, у 1552 році. Підготовка до цього походу включала ретельну мобілізацію сил, створення потужної артилерії та побудову укріплень. Оточивши місто, московські війська піддали його масованим артилерійським обстрілам. Після тривалої облоги Казань була захоплена 2 жовтня 1552 року. Захоплення міста стало справжньою трагедією. Іван IV наказав винищити значну частину татарського населення, включаючи жінок й дітей. Воїнів, які захищали місто, стратили, а тих, хто залишився, насильно переселили або поневолили. За свідченнями сучасників, вулиці Казані були завалені тілами вбитих, а місто перетворилося на руїни. Падіння Казані стало кінцем Казанського ханства як незалежної держави. Московія анексувала територію ханства, а Іван IV проголосив себе «царем Казанським». Анексія Казані також стала початком тривалої політики русифікації татарського народу, які супроводжувалися придушенням національної ідентичності, насильницьким переселенням і репресіями.

Завоювання Казані було однією з найбільш жорстоких сторінок в історії експансії Московії. Це не тільки знищило державність Казанського ханства, але й стало трагедією для татарського народу, який втратив значну частину своєї культурної спадщини та пережив геноцид. Події 1552 року залишаються болючим спогадом у колективній пам’яті татарського народу, символом жорстокості та безжалісної політики московських правителів.

1554 рік — Завоювання Астрахані:

Росія «не нападала» на Астраханське ханство, але без оголошення війни здійснила анексію, влаштувавши геноцид ногайців і татар. Це був черговий акт насильства, що став частиною агресивної політики Московії, орієнтованої на безжальне розширення імперії.

1558 рік — Війна з Швецією і Курляндією:

Росія «не нападала» на Курляндію, а здійснила агресію на територію Латвії, ведучи війну зі Швецією. Війна тривала понад 30 років і призвела до численних руйнувань. Московські хани намагалися відновити контроль над Прибалтикою, знищуючи все на своєму шляху.

1568 рік — Війна з Кримом:

Московія «не нападала» на Крим, а прагнула зміцнити свої позиції на Кавказі проти Османської імперії. Кримці не підтримали ці «мирні» прагнення і в 1572 році спалили Москву у помсту за агресію. 

1580–1582 роки — Терор проти татар в Сибіру:

Росія «не нападала» на татарські держави в Сибіру, але терор і знищення місцевих народів стали ключовими елементами «мирної» політики Москви. Сибір був анексований через насильство і геноцид, що залишило великі сліди в історії цього регіону.

1672–1681 роки — Війна з Кримом:

Росія «не нападала» на Крим, але влаштувала декілька спроб підкорити території. Ці вторгнення призводили до численних битв і стали частиною боротьби за панування в цьому стратегічному регіоні.

1710 рік — Війна з Туреччиною і анексія Молдавії:

Росія «не нападала» на Молдавію, а намагалася захистити свої інтереси на Кавказі. Однак, це вторгнення призвело до анексії частини території Молдавії і численних жертв серед місцевого населення.

1736 рік — Війна з Туреччиною:

Росія «не нападала» на Туреччину, але використала свої союзи з Австрією для анексії частини Польщі, що також вимагало застосування силових методів і жорстоких каральних дій.

1768 рік — Перша анексія Криму:

Росія «не нападала» на Туреччину, але здійснила анексію Криму в 1774 році. Ця подія була «неагресивною», але залишила після себе безліч смертей серед кримських татар і спричинила кровопролитну війну за контроль над територією.

1806 рік — Втручання в Молдавію:

Росія «не нападала» на Молдавію, але її втручання призвело до анексії частини території та численних жертв серед місцевого населення. Це був один із багатьох прикладів російської політики «мирного» захоплення земель.

1812-1813 роки — Наполеон і зміцнення впливу Росії:

Хоча Росія відбила напад Наполеона, її військова експансія на захід відновила вплив на багато європейських територій і сприяла новим політичним конфліктам.

1817-1864 роки — Кавказька війна:

Протягом цього періоду Росія вела жорстокі кампанії на Кавказі, де місцеві народи стикалися з терором, насильством і геноцидом. Ці події стали частиною боротьби за контроль над Кавказом і залишили трагічний спадок.

1826-1847 роки — Завоювання Казахстану і Хорезму:

Ці території стали частинами Російської імперії після тривалих конфліктів і агресії, що супроводжувалася численними жертвами та руйнацією місцевих культур.

1904 рік — Конфлікт з Японією і агресія на Далекому Сході:

Росія «не нападала» на Корею, але її агресія в Китаї та Японії залишила важкий слід, спричинивши численні жертви та велику руйнацію на сході.

1914-1917 рр. — Перша світова війна:

Росія «не нападала» на країни Європи, але її участь у війні призвела до великих жертв, руйнувань та зміцнення агресивного імперіалістичного впливу на європейські території.

 1919-1920 рр. — Війна з Польщею:

Росія «не нападала» на Польщу, але поразка РСФСР призвела до значних територіальних втрат і впливу на ці землі.

1939-1945 рр. — Війни та агресія в Європі:

Росія «не нападала» на Фінляндію і Польщу, але її агресія під час Другої світової війни залишила кровопролитні наслідки в Україні, Литві, Латвії та інших країнах.

1956 рік — Втручання в Угорщину і Чехословаччину:

Рішення про «мирне» придушення повстань в Угорщині та Чехословаччині стало ще одним прикладом «мирної» політики Москви, яка залишила важкий політичний спадок. 

1979-1989 рр. — Афганська війна:

Війна в Афганістані була черговим прикладом «мирної» агресії Москви, що привела до численних жертв серед мирного населення та солдатів, а також спричинила великі руйнування в Афганістані.

1980-1991 рр. — Зростання політичної напруги та насильства:

Московська політика продовжує включати втручання в інші країни, а «мирна» риторика не змінює жорстокої суті зовнішньої політики, що викликає небажані наслідки для народів, які опиняються під контролем.

2014 рік — Росія «не нападала» на Крим, а здійснила одну з найбільш скандальних анексій у сучасному світі, що супроводжувалася не лише порушенням міжнародних норм, але й початком збройного конфлікту на сході України.

Таким чином, ці історичні події ясно свідчать про те, що агресія, насильство та поневолення стали важливою частиною політики Росії протягом століть. Задекларована «ненападність» російської імперії не може приховати величезну кількість актів насильства, що стали її невід’ємною частиною.

Коли Кремль заявляє, що Росія «не нападала», це виглядає як фарс, адже анексія Криму була актом агресії, що не лише порушив міжнародне право, але й спричинив численні людські жертви, руйнування інфраструктури та впровадження гібридних методів війни. Після цього розпочався конфлікт на сході України, де Росія не тільки підтримала сепаратистські угруповання, а й активно втручалася, використовуючи свою армію та спецслужби для ведення війни під виглядом «народного повстання».

Таким чином, кожен етап історії Росії можна описати як серію «ненападів», що насправді виявляються серією актів насильства, терору і геноциду. Візьмемо, наприклад, Кавказьку війну, де під виглядом «мирного заселення» було знищено цілу націю, або вторгнення в Грузію, яке також було подано як миротворчість. Росія прагне переконати світ, що її дії — це не агресія, а захист своїх інтересів чи захист братніх народів. Але насправді це спроби перекроїти міжнародні кордони і ввести свої війська на території, де їй не місце.

А чи не хоче Гундяєв порівняти сучасну ситуацію з минулим? Мабуть, для нього важливіше зберегти свої політичні зв’язки та вплив, ніж визнавати реальність. Ось цей парадокс: він намагається переконати вірних у тому, що Росія — мирна і не агресивна держава, в той час як історія і реальність свідчать про зворотне. Ці його заяви можуть викликати лише насмішки у тих, хто пам’ятає, як Росія неодноразово здійснювала агресію проти своїх сусідів. Продовження цієї безсоромної брехні про «неагресивність» Росії є нічим іншим, як спробою приховати справжню сутність імперських амбіцій Кремля.

Замість того щоб дійсно зупинити насильство та знайти мирне рішення, Кремль продовжує грати на міжнародній арені роль «миротворця», здійснюючи агресію і підриваючи мир у своєму сусідстві. Якщо ми звернемося до подій 2014 року, то зрозуміємо, що це була чергова сторінка в історії Росії, яка завжди прагнула до розширення територій і нав’язування свого контролю, відкидаючи будь-які принципи мирного співіснування та добросусідства.

Якщо Гундяєв дійсно хоче продовжувати спростовувати історичні факти, йому слід пам’ятати, що «не нападати» означає не просто заперечувати агресію, а й підтримувати її — підтримувати руйнування сусідніх народів, насильство та геноцид. І навіть його слова, якими він намагається виправдати політику Кремля, вже давно перестали бути переконливими для тих, хто пам’ятає, чим обернулися всі ці «мирні» анексії для тих, хто став їх жертвами.

Андрій Курбський, аналітик для Newssky.