Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 8. Канів

11.07.2017 0 By Chilli.Pepper
Київська Русь у середині ХІІ — на початку ХІІІ ст.

Київська Русь у середині ХІІ — на початку ХІІІ ст. Автор — Igorus (2008).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 8. Канів

Минулого року ми з вами, шановні читачі, здійснили уявний переліт із Києва на крайній південний схід історичної Київщини навіть не раз, а двічі. Тепер, добираючись зі столиці до Чигиринщини, приміром, автошляхами, минатимемо (однак не минаймо!) багато священних для кожного українця будь-якої «етнічної приналежності» і просто чимось особливо цікавих, привабливих місць.

 

Герб Канева (1999).

Герб Канева (1999).

 

Пропоную, проїхавши трасою національного значення Н01 Київ—Знам’янка трохи менше ста кілометрів, звернути ліворуч — до Дніпра, на стародавній Канів. Терени, на яких розташована правобережна частина сучасного міста, за давньоруської доби входили до складу Київської землі чи не від самого початку її існування. П.П.Толочко повідомляє [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 222], що формування цієї адміністративно-територіальної одиниці Київської Русі в основному завершилося в другій половині ХІ століття, коли давня Руська земля згідно із заповітом Ярослава Мудрого була поділена між Києвом, Черніговом і Переяславом. Щоправда, сама Руська земля, вперше письмово згадана в русько-візантійському договорі 911 року, на думку О.П.Толочка [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 389], впродовж Х століття територіально не виходила за межі власне Києва з околицями. А значення-розуміння Руської землі як Середнього Подніпров’я розвинулося не раніше рубежу Х—ХІ століть.

 

Канів. Свято-Георгіївський Успенський собор (близько 1144)

Канів. Свято-Георгіївський Успенський собор (близько 1144). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Перше давньоруське поселення поблизу Канева, на південний захід від нього, виникло в Х столітті на Княжій горі. Так називають стрімкий виступ правого берега Дніпра. Л.І.Іванченко сповіщає [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 366], що знайдені тут залишки давньоруського городища Х—ХІІІ століть історики ототожнюють із літописним «градом» Родень, який згадується в «Повісті временних літ» у статті про події 980 року. Додам, що неподалік Княжої гори існував брід через Дніпро. Власне канівське поселення відоме з ХІ століття: воно згадується в тексті Києво-Печерського патерика, там, де йдеться про події 1078 року. А вже в середині ХІІ століття Канів відігравав значну роль у житті Київської держави, прикриваючи її південні кордони. Перша літописна згадка про нього датується 9 червня 1144 року. Саме тоді великий князь київський Всеволод Ольгович заснував тут церкву Святого Юрія, згодом перейменовану [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 80] на Успенський собор. За оцінкою фахівців, цей храм чи не найкраще з усіх давньоруських придніпровських споруд зберіг під деякими пізнішими добудовами свої первісні архітектурні форми. Його фасади членують пілони з півколонками. Площини фасадів прикрашені декоративними нішами з фресками. На апсидах розташовано вузькі півколонки, по верху апсид — декоративні ніші; портали «триуступчасті» [Чернецький (2009): с. 274].

 

Свято-Георгіївський Успенський собор (близько 1144).

Канів. Свято-Георгіївський Успенський собор (близько 1144). Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Як на мене, Всеволод Ольгович і переважна більшість тогочасних руських князів — «великих» і малих — були, м’яко кажучи, не дуже привабливими персонажами, подібно до переважної більшості нинішніх українських олігархів та інших кр… «політико-економічних діячів» усіх рівнів — загальнодержавного, регіонального та місцевого. На початку свого шляху у «великій політиці» 1127 року Всеволод Ольгович вокняжився в Чернігові, вигнавши звідти свого дядька Ярослава Святославича. Від 1134 року він разом з іншими Ольговичами розгорнув боротьбу за Київ проти Мономашичів та їхнього глави, київського князя Ярополка Володимировича. Усі ці діячі розглядали Руську землю як сцену для ведення бойових дій, залучаючи до них агресивних сусідів. Так, улітку 1135 року за допомогою половців Всеволод з іншими Ольговичами розбили Ярополка, і той змушений був їм віддати Посем’я. А на початку 1138 року Ольговичі рушили були на Переяславль Руський, але злякалися зібраного Ярополком великого війська, що, крім руських полків, включало угорські загони й орду кочовиків-берендеїв… Врешті-решт Всеволод Ольгович лише в 1139 році після кончини Ярополка вокняжився в Києві. Але не стало це правління славним. М.Ф.Котляр пише: «Всеволод Ольгович був хитрим і гнучким політиком, проте мало піклувався про загальноруські інтереси». І далі: «Всеволод Ольгович був у близькому союзі з половецькими ханами і користувався їхньою підтримкою в суперництві з іншими руськими князями, що зробило його нелюбимим у народі» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 643]. А ще мене завжди вражало, наскільки послідовно давньоруські князі слідували підлій «мудрості»: обіцянка — цяцянка. Присягали на вірність тощо, не збираючись дотримуватися хресного цілування. Бідна Україна! З часів, коли називалася Руською землею…

 

Канів. Пам’ятник Кобзарю на лівобережному в’їзді до міста, перед греблею Канівської ГЕС.

Канів. Пам’ятник Кобзарю на лівобережному в’їзді до міста, перед греблею Канівської ГЕС. Фото — Marat Asanov (2012).

 

Сьогодні Канів розташований по обох берегах Дніпра. Відвідуючи це місто, за можливості зазирніть і на Лівобережжя. Перетнувши Дніпро греблею Канівської ГЕС, поруч із нею побачите пам’ятник Кобзареві, тобто Українському Кобзарству. І напевно згадаєте Шевченкові рядки, приміром, початок поезії «Тарасова ніч»:

 

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата —

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

 

Канів (околиці). Вид із лівого берега Дніпра

Канів (околиці). Вид із лівого берега Дніпра: тут починається Канівське водосховище-море. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

З Лівого берега України в Каневі та поблизу нього відкривається справді чарівний вид. Як, утім, і з Правого, до якого необхідно повернутися. Адже Канів, у 1239 році захоплений і спустошений монголами, поступово відроджувався, від 1362 року перебуваючи в Литовсько-Руській державі, а століттям пізніше перетворившись на один із центрів уходництва і становлення українського козацтва. Вже за Речі Посполитої, коли місто згідно з Люблінською унією 1569 року ввійшло до складу Корони Польської, саме тут зберігались артилерія та клейноди реєстрового козацтва. А ще це місто набуло значення справжньої козацької святині зі створенням неподалік, на Чернечій горі, Канівського монастиря. Тут поховали трьох легендарних козацьких гетьманів: першим — Івана Підкову в 1578 році, згодом — Якова Шаха та Самійла Кішку.

 

Канів. Пам’ятник Іванові Підкові

Канів. Пам’ятник Іванові Підкові (2007; скульптор Петро Кулик) на Тарасовій горі. Фото — Сергій Криниця (Haidamac; 2010).

 

…Навіть не всі українці пам’ятають, що Канів — це історична Київщина. А ось про те, що Канів — це сучасна Черкащина, знає переважна більшість дочок і синів Українського народу. Хоча місто, нагадаю, увійшло до складу новоутвореної Черкаської області за історичними вимірами відносно недавно — у 1954 році. Ну, а про те, що саме в ньому знаходиться Українська Національна Святиня, якій присвячено заключний вірш, написаний за біографічними вимірами відносно давно (його дещо відмінну, трохи коротшу версію можна прочитати також у моєму поетичному циклі «Україна», всі культурні люди, інтелігентні представники всіх шарів-прошарків-етносів по всіх світах знають.

 

Канів. Могила Т. Г. Шевченка з пам’ятником Великому Кобзареві

Канів. Могила Т. Г. Шевченка з пам’ятником Великому Кобзареві (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євген Левінсон). Фото — Вальдимар (2010).

 

НАВІЯНЕ ЧЕРКАЩИНОЮ

 

Хтось обливає брудом Кобзаря,

а хтось його месією вважає.

Та все горить Шевченкова зоря,

і Слово надихає та вражає.

 

Потрібні націям проводирі,

потрібні душам співчуття й розрада.

І саме на Тарасовій горі

до нас приходять і Любов, і Правда.

 

Своїм Життям надав нам шанс Тарас,

що не загинемо ми «аки обри»:

адже навіки за душею в нас

Дніпро, а за Дніпром — Тарасів Обрій.

 

Стоїть велично над Дніпром Кобзар,

немов Народ, що знісся в піднебесся.

Вже згинув не один поточний цар,

як провіщала многомудра Леся.

 

А ми до Кобзаря йдемо, йдемо —

і йти нам, Україна є допоки;

все болі душ тривожних несемо,

їх зцілюють Поет і Дніпр широкий.

 

І знов у вишині «Кобзар» звучить —

рядки, що в наших душах народились…

Поезії дива, небес блакить,

Славута, світлий світ — як Долі милість!

 

Слава Україні! Героям її історії та сьогодення — Слава!

 

Канів. Вид на Дніпро

Канів. Вид на Дніпро і ландшафтний заказник загальнодержавного значення Тарасів Обрій з кручі, від довічного притулку Великого Кобзаря на вершині Тарасової гори. Фото — Тетяна Чернецька (2016).

 

Далі буде. Наступним пунктом нашої подорожі стане, гадаю, давньоруський Корсунь — теперішній український Корсунь-Шевченківський. Так само предивний!


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: