Ліфт імені убивці полонених українців

11.05.2020 0 By NS.Writer

Коли на очі випадково – підкреслюю: випадково! – попадає фото із Донбасу та із найбільшої країни недалекого зарубіжжя, і чергове дитинча – у пілотці і гімнастерці зразка кривавої Великої Вітчизняної – тримає гвоздичку, оплетену «георгіївською» стрічкою, я думаю про діточок українських.

І радісно усвідомлювати, що українські бабусі та матусі на свята вдягають українську малечу у споконвічні барвисті вишиванки, а не у бутафорські однострої болотного кольору.

Українці одягають дітей у щасливе яскраве майбутнє, а не у нещасне скалічене минуле. Українці зрощують дітей у чистих сорочках правди, а не у темних шатах історичної брехні та вигаданих міфів. Ця відмінність – завжди і назавжди. У нас – відвертість, наочність. Нам нема чого приховувати. У них – болотна темінь міфотворчості, бо найкраще сховати правду у обгортку гарної підсолодженої вигадки. Вороги так і чинять. Криваве беззаконня видають – за «подвиг». Завалюють фронти горами трупів своїх солдатів, коли на одного вбитого німця – два десятки загиблих радянських, але оголошують себе «генералиссимусами» та «маршалами победы».

І ворогам ця власна кровожерливість подобається, їм не соромно, вони цим пишаються. І навіть видають свою бездарність «полководців» за «стратегічне мислення». Кидають тисячі під Ржевом на вірну смерть від кинджального вогню гітлерівських кулеметів. А потім німці-кулеметники не можуть вилікуватися від психічних розладів, бо їм не припиняють снитися радянські безумці, що за генеральським наказом лізуть під шквал убивчого вогню – як справжнє ходяче двоноге «гарматне м’ясо».

Але більше від галюцинацій ганса-кулеметника, який вбивав, але намагався залишитися людиною, вражає незворушний нелюдський спокій радянського маршала. Чи то не найкращим чином це негативне враження викладене у спогадах Командуючого військами союзників генерала Ейзенхауера про маршала Жукова, що так описав «руський метод» наступу через мінні поля.

Маршал Жуков буденно зауважував, що існують два види мін – протипіхотні та проти машин і танків. І маршал безпристрасно розповідав: «Коли ми впираємося у мінне поле, наша піхота продовжує наступати так, нібито його там не було. Ми розглядаємо втрати від протипіхотних мін, як відповідні тим, котрі ми б понесли, якби німці вирішили захищати дану ділянку щільним зосередженням сил замість мінних полів. Піхота, що наступає, не детонує протимашинних і протитанкових мін, тому після того, як вона проходить мінне поле і закріплюється на протилежній стороні, за ними йдуть сапери і розчищають проходи, по яких можуть пройти машини».

Американець вражено пише: «Мені уявилася ясна картина того, що сталося б із будь-яким американським чи британським командуючим, котрий спробував би застосувати подібну тактику, та іще більш яскрава картина того, що заявили б люди у будь-якій з наших дивізій, якби ми спробували зробити подібну практику частиною нашої тактичної доктрини»…

Здивування Ейзенхауера зрозуміле за людськими вимірами – американці вимірюють ціну війни життями людей.

А жукови та їхні нащадки мають одну доктрину: «Бабы ещё нарожают». Так ставали маршалами у радянський армії. Але комуністична пропаганда потім робила з них «геніїв стратегії і тактики», створювала міфи про те, чого насправді не було. І лише згодом правда пробивається до світла крізь болотні міфи.

І ми із подивом робимо для себе відкриття з давньої минулої війни – відкриття у великому і у малому.

І нас шокують нюанси щодо повоєнних «подвигів» маршала Жукова, який вивіз таку кількість барахла, килимів з переможеної Німеччини, що навіть генералісімус здивовано спитав: навіщо тобі стільки?

І дивують деталі про подвиг Олександра Матросова, котрий кинувся грудьми на німецьку вогневу точку і загинув: з одного боку, справжнє ім’я героя – Шакир’ян Юнусович Мухамедьянов, а з іншого боку – інформація не всіх істориків про день і час подвигу збігається. Чому? Для чого цей міф?

І цікавинка про політрука Клочкова, який ніби і казав 28-ми героям-панфіловцям слова «велика Россия, отступать некуда, за спиной Москва», але остаточної пропагандистської міфологічної витонченості фраза набула у редакції газети «Красная звезда».

Та й взагалі, на 28 героїв Панфіловської дивізії починаєш дивитися тверезо, без рожевих окулярів міфа, коли чуєш від військового прокурора такі залізні факти: «…Під час стажування у Головній військовій прокуратурі довелося вивчати кримінальну справу Івана Добробабіна. Це один із 28-ми героїв-панфіловців, що вижив, а потім – на окупованій території – служив у допоміжній поліції в рідному його селі на Харківщині. І ситуація була надзвичайно складна – з точки зору юридичної кваліфікації дій Добробабіна»…

От на цьому складному моменті «з точки зору юридичної кваліфікації дій», на завершення, і зосередимося, згадуючи уже не Другу Світову, а війну нинішню – на Донбасі – і її «героїв».

Всі пам’ятають, як кілька років тому міфологізувати на Росії вирішили кривавого вбивцю – так званого «Моторолу». Із напівбожевільною ініціативою – назвати ім’ям злочинця вулицю у своєму місті – виступив якийсь мешканець Єкатеринбургу. Я був щиро і позитивно здивований, що проти висловилися і мер міста, і громада, опитування якої дало повне заперечення дурні з перейменуванням. Врешті-решт: «В России мэр Екатеринбурга отказался называть улицу именем террориста “Моторолы”».

Словом, створити новий, сучасний міф пропагандистам кремлівським не вдалося. Хочеться вірити, що і не вдасться.

Але фото дітей з Донбасу продовжують викликати сумні думки – про старі міфи війни минулої і нові міфи війни сучасної. Засмучують фото, де маленькі діти усміхаються «георгіївським» стрічкам, про які вони нічого не знають. Фото, де дорослі пропагандисти навіть зображають дітей з автоматами – з автоматами, які діти Донбасу повсякдень бачать на своїх вулицях у руках нових і нових «моторол».

…Не знаю, хто вибухівкою поставив крапку у кривавій кар’єрі «Мотороли» саме у ліфті. Тим чи іншим чином, раніше чи пізніше – убивцю повинна була покарати сама справедливість, хоча б за кровожерливі зізнання воєнного злочинця, що він власноруч розстріляв 15 українських полонених. Але смерть «Мотороли» саме у ліфті, а не на полі бою, – руйнує міфотворчі можливості кремлівських пропагандистів. «Геройськи загинув у ліфті»? Ну, як на такому факті виховувати нових «моторил»? Як називати його ім’ям вулиці? А от назвати ім’ям «мотороли» ліфт, де злочинця рознесло на шматки, – це вже зла іронія долі, долі убивці полонених українців… Там і гіві із захарченками розлітаються фрагментами по кабінетах і кабаках…

«Моторилами» не вийшли ці «герої» гинути на полі бою…

ЩеневсеСергійко Щеневсе
для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: